Сестри - Шиян Анатолій
На заході ще жевріло небо, помережане голими вітами дерев.
Але вже засвічувались на ньому поодинокі зорі. Холоднішим ставало повітря.
Старі тополі стояли непоруїіїні, а на самих вершечках їхніх вмощувались на ночівлю дві галки.
В кіпці садиби лягли гори, заметені снігом. То звисали вони рудими кручами, то випинались дивовижними горбами, то утворювали яри з чорними й колючими кущами терну.
Вечоріло швидко.
— Таню, іди до хати, а то замерзнеш! — гукнула від хліва Олена.
— Я1 не мерзлячка,— відповіла сестрі й подумала: "Це ж вона занесе молоко до хати, піде пройтися на вулицю, а там забіжить до Стейана. Що він їй скаже? Може, одразу примчить до мене?"
Шкода, що Тетяна сама не зможе його побачити сьогодні, бо незручно якось перед батьками відлучатися з дому. Спитають: "А куди це ти, Тетяно?" Що вона їм відповість?
Вулиця була порожня. Пробіг собака з кудлатим хвостом, що в ньому ще з осені, мабуть, лишилися реп'яхи. Пройшла молодиця'з подними відрами води, привіталася до Тетяни.
— До батьків у гості?
— На канікули...
— Та то треба,— промовила жінка; повертаючи коромисло з одного плеча на друге, і пішла собі вулицею далі.
Повз двір гїроїхало кілька підвід з хмизом. Хмиз волочився по снігу, залишаючи слід. І знову спорожніла вулиця. Тетяна постояла Ще трохи' біля воріт та й пішла' до хати. Розтопила грубку, аж загуділо в трубі. Задиміло на плиті, а мати, набравши у жменю піску, посипала ним по залізних кружальцях.
Олена внесла молоко, процідила його в глечики, а тоді почала переодягатися.
— Куди це ти збираєшся? — спитала в неї мати.
— До колбуду. У нас хоровий гурток..
— Посиділа б вдома сьогодні. Сестра приїхала, ще' й не поговорили, не надивилися одна на одну, а ти вже біжиш. Обійдуться там без тебе. То драмгурток, то хоргурток, то агрогурток, та за цими гуртками й світлого вечора не бачить.
— Хай іде, мамо. Ми ще поговоримо з нею і надивимося одна на одну. Яка ж то буде робота, коли вона не прийде та ще хтось не прийде,— так же й гурток може розвалитися. Іди, Олено, йди.
І сестра пішла з дому. Цілий вечір її не було. Заснув батько, заснула вже й мати. Та не спала Тетяна. Хтось пройде вулицею, і лине звідти рипіння снігу. Тетяна прислухається: "Олена? Ні, не її кроки". Г дійсно, людина минала дворище, і поволі завмирала хода у тихій вулиці.
Тихо було і в хаті. "Ну, що вона* мені скаже? Напевне ж, бачила, розмовляла з ним. І де це вона так забарилась?"
Поволі минали1 години, і видавалися вони Тетяні довгими-довгими. Та ось, нарешті, рипнула хвіртка, гримнули сінешні двері, і до хати увійшла Олена. Повечеряла, не засвічуючи лампи.
— Оледо! — стиха покликала її Тетяна.—Лізь до меце на піч. Тут тдк тепло...
— Зараз.— І Олена почада скидати чоботи. А через кілька хвилин лягла поруч сестри, принісши з собою надвірний холод.
— Ой, які руки в тебе...
— Я зараз їх нагрію.
— Бачилася з ним?
— Бачилася.
— Ну й що? Сказала?.. Як він? Що він тобі?.. Не питаь нічого?
Олена помовчала, а потім, хвилюючись, зашепотіла:
— Нащо ти мене розпитуєш... Не требд... не можу я...— І на своїй руці Тетяна відчула її сльози. Вони вразили старшу сестру.
Що трддалоє{>? Посварилася з ним? Чи він образиз її негарними словами? Чи, може, почав зустрічатися з іншою дівчиною і Олеці боляче сказати про це сестрі?
— Олено, я хочу знати все.
— Не можу я... не питай,..— І вона несподівано заридала.
Прокинулась мати.
— Хто це плаче? Це тц, Олено?
— Спіть, мамо, спіть,— озвалась Тетяна.
Мати одразу затихла, а Олена, тамуючи сльози, затуляла подушкою обличчя.
— Як дитя маленьке. Ось я зустрінуся з ним, я йому чуба вискубу,— пробувала пожартувати Тетяна, хоч в душі її знялася буря. Плутались думки. Важке передчуття стискало серце.— Завтра про зсе мені розкажеш. Добре?
Олена заспокоїлась. Мовчала й Тетяна. І вже згодом, обіймаючи сестру, спитала в цеї:
— Аз ким же ти гуляєш, Олено? Хто твоє серденько зачепив?
Олена мовчала, тільки очі її, широко відкриті, пильно дивилися на старшу сестру.
— Соромишся мене? Я нікому не скажу. Ех ти! Я сьогодні як глянула на тебе, така ти стала гарна, аж заздрісно мені. Здорова, рум'яна, свіжа... Коли б я хлопцем була, закохалася б у тебе. Правду кажу.
— Будемо спати, Таню, пізно вже.
— Добре, але я хочу все ж таки знати, що він, як він, коли ти йому про мене сказала? Зрадів? Не помітила? Не сказав, де зустрінемось?
— Завтра ж до лісу ідемо... на лижах... І хлопці, й дівчата. Прогулянка у нас.
— І я з вами. Лижі мої збереглися?
— Є. Ми щонеділі на лижах їздимо. І переходи вже робили... Загартовуємо себе... А вечори великі, часу багато вільного, так ми гуртки різні відвідуємо, вчимося.— І, помовчавши трохи, сказала: — Ти з дороги втомилася, а я торочу тобі всяку всячину та заважаю спати.
— Ні, не заважаєш, Олено. Я залюбки тебе слухаю. Тетяна обійняла сестру, пригорнулася до неї, та й заснули
обоє на печі.
# * *
Старі липи, могутні дуби, як богатирі, уквітчали собою круті горби. Синюваті тіні лягали від дерев на сніг, холодний, блискучий. Десь по-весінньому цвірінчали горобці. Глибокий заячий слід потягнувся до ліщини, обпетляв її, загубився на схилі.
У глибині лісу чути було виразний гомін, сміх, крики.
Раптом на крутому горбі з'явилася постать людини. Здалеку видавалася вона зовсім маленькою, і добрати було важко — чи то юнак, чи дівчина. На мить спинившись, людина махнула рукою, наче давала знак комусь, і враз, як вихор, зірвавшись з місця, помчала вниз. Дві яскраві смужки слалися на снігу.
Ось минає вона липи, минає дуб і ще один дуб, рогатчастий ясен, і тепер виразною стає дівоча хустка.
Та це ж Олена! Це ж вона, ловко петляючи між деревами, прокладає перший слід у долину!
А назустріч їй, з гори ще крутішої, зривається юнак у лижному костюмі. Ось перед ним горбок... злетів з нього в повітря, немов птах, з страшною швидкістю мчить до Олени, і спиняються вони обоє біля старої дупластої липи.
— Відстали наші,— сказав юнак, озираючись навколо.
— Таня звернула вліво. З цієї гори треба її виглядати,— промовила Олена.
Несподівано юнак обійняв її, поцілував у губи.
— Не треба, Степане!.. Тетяна може побачити...
— Хай бачить!
Не слухав, припав знову довгим поцілунком до вишневих губів.
Вирвалася з обіймів, рум'яна, сильна, молода.
— Не бійся. Я, може, сам їй про все скажу. Ну, зустрічався з нею, але ж я, мабуть, не любив її. Ти моїм серцем заволоділа... Ти дружиною моєю будеш. Не соромлюся я про це сказати всім хоч зараз...— І знову поцілував дівчину.
— Ой Степане, а вона ж тебе любить... знаю... Та як же я сестрі у вічі дивитимусь? Не треба... Не треба цього робити... Хай нічого про це не знає. Хай канікули проведе як слід, а потім ми їй напишемо.
Вирвалась з обіймів, засміялась:
— Лови! — І, забувши в цю хвилину про сестру, помчала, бистра, нестримна, як вітер. А за нею слідом Степан.
— О-го-го-го-го-о-о! — почувся з горба крик. І відповіла Олена звучним і сильним голосом:
— О-го-го-го-о-о!
Почули. Побачили. З'їжджають вниз, одна за одною. Хтось упав, зарившись у пухкий сніг, а хто саме — здалеку не вгадати.
А на тій горі, де стояв Степан, зібралися його товариші. Махне котрийсь руками, розганяючись, і — вниз. На тому пагорбі, де злітав у повітря Степан, злітають і вони. Ніхто не падає. Спритні, сильні, мчать між старими деревами, прокладаючи нові сліди. З криком зустрічають їх у долині дівчата.
Пильно стежить за подругами Олена, але не бачить серед них Тетяни.
— Дівчата,— спитала вона,— а де ж ви залишили мою сестру?
Тільки тепер всі звернули увагу, що Тетяни серед них не було.
— Та вона ж собі крутішу вибрала. Он ту,— повела дівчина рукою у протилежний бік гори, що по ній росли рідкі старезні дуби і де-не-де чорнів на білім снігу підлісок з ліщини.
Глянула туди Олена і зрозуміла одразу, що сестра могла бачити її з Степаном. Проте ж, щоб не видати себе остаточно, гукнула:
— Те-тя-но-о-о!
Далеко лісом покотилася луна, але ніхто на той голос не обізвався.
Подруги докірливо глянули на Олену, і вона, зрозумівши їх, почервоніла. Всім стало незручно. Всі чомусь замовкли.
— Те-тя-но-о-о! — гукнула Олена, але у відповідь тільки завмирала у хащах далека луна.
— Немає її тут,— промовив Степан і рушив перший, а за ним усі хлопці. Гулянка була зіпсована. Особливо невдоволені були дівчата. Всі вони знали, що Степан проводить вечори тепер з Оленою, і їм не хотілося, щоб довідалась про це старша сестра.
Багатьом було шкода Тетяни.
Засуджували вони Степанову поведінку, дорікали й Олені:
— Даремно ти, Олено, з ним зустрічаєшся... Може, він і тебе покине...
— Сама не знаю, як воно сталося, а тільки без нього не було б мені тепер життя,— сказала Олена, вперше не побоявшись ні подруг, ні поганої слави, яка може піти по селу.
Дівчата притихли.
— Уже й сердишся,— сказала одна з них лагідніше.— Ми ж тільки тобі радимо, як краще. Щоб сестрі не так боляче...
— Сама знаю. Душа моя не з каменя... Але чим я можу їй зарадити? Не любить... і не любив її Степан... Товаришували тільки...
— Поїхали, дівчата! — промовила одна з подруг, щоб,припинити цю розмову.— А то відстанемо. Бач, уже де хлопці.
На снігу снувалися сліди від лиж. Нерухомі й величні стояли дерева. На зимовому дубі злегка шуміло сухе, неопадаюче листя. Там сварились між собою горобці.
Тільки надвечір повернулася додому Олена. Мати поралась на подвір'ї. Батько кудись пішов. У хаті біля вікна сиділа Тетяна. Цокнула клямка на дверях, і Олена переступила хатній поріг. Зустрілися очі, наче стріли. Вихором злітали думки в кожної. Першою одвела свій погляд Тетяна, і Олена зрозуміла одразу: "Все бачила, все знає... Ну що ж, не треба брехати... Спи^ тає — розкажу". Але Тетяна, нічого не спитавши в неї, почала сама розповідати:
— І трапиться ж таке лихо! Розумієш, зачепилася за кущ ліщини, упала та коліном об пеньок. І де він там узявся? Бачиш, який синець. То я вже тоді, щоб не турбувати нікого, повернулася додому. А ви далеко були?
Олена дивилась па сестру, а душу обдавав холод. "Може, не бачила? Може, й справді нічого не бачила?" Тетяна глянула в обличчя сестрі ясними очима і з помітним здивуванням перепитала:
— Чого ж ти мовчиш?
— А що?
— Питаюся, чи далеко були?
— Коло лісового куреня.
— Втомилася дуже? Сідай, я тобі дам обідати — І Тетяна витягла з печі горщик, насипала борщу в миску, поставила на стіл.
— Нащо ти?..
