Два приятелі - Франко Іван

Пам’ятай!

— Добре, добре!

— А тепер на тобі отсе в руку!

Я взяв. То був мотуз чи воловід якийсь, не знаю.

— Держися добре!

— Держу.

— Ходи тепер за мною!

Ми пішли.

Дорогою чую — крик якийсь, плач, завід, товар реве, пси гавкають, під ногами болото,— ми, відай, ідемо селом.

— Хомо, бійся бога, куди ти ведеш мене?

— Ані слова, тумане! Шандарі надходять! — шепнув він мені своїм твердим голосом. Я замер зо страху.

"Отут нам буде! — гадаю собі. — Пропала коза, пропала й береза!"

Ідемо дальше, а підо мною коліна лиш диль, диль, диль! Аж ось чую:

— A skąd wy, dziady?*— питає різкий голос.

"То, певно, шандар,— гадаю собі. — Ну, господи помилуй грішну душу! Зараз і до нас заговорить! Дивно мені лишень, чому насамперед говорить до якихось дідів".

Смішливий старечий дідівський голос відповідає туй передо мною:

— З білого світу, паночку ласкавий! Ми божі старці, браття-близці. В ріці купалися, в воду нурялися; я єго занурив, а він в воді очі погубив. Хотів найти, та не міг, так і додому побіг. , .

— Ха, ха, ха! — засміялось кілька голосів.

Боже ласкавий, ту їх мусить бути немало. І чому вони не хапають, не в’яжуть нас? Навіть не відзиваються ні словом до нас.

— Gdzie mieszkacie, włóczęgi?* — питає знов різкий голос, але видно було, що крізь сміх.

— Край води, паночку, край води! Наша хата з лободи, защіпка з ріп’яха, а стріха з лопуха!

Знов сміх довкола, але шандарі ще не займають нас. Я дрожу цілий і держуся за мотузок, не сміючи вже направду зі страху проглипнути на світ. Гадаю собі: най буде, що має бути, побачу, як то скінчиться.

— Jakiś bestja dowcipny! — сказав, насміявшись досита, різкий голос до других.— Аlе chodźmy już! Zdaje mi się, że w tej stercie za wsią uda nam się złowić jakiego ptaszka*.

Я чув, як шандарі, регочучись, віддалились, і з диву не знав, де стою.

— Ходи, сліпий братище! — кричав дідівський дряхливий голос все ще передо мною.— Ходи там, де вітер свище! На вітер полягаємо, вітром ся повкриваємо, вітер під голову візьмемо і тепленько заснемо.

— Złodziej ze swojemi przymówkami!* — почулось мені здалека. Хома сіпнув мене за шнурок. Я пішов за ним, все ще не знаючи докладно, чи то сон, чи ява, що зо мною дієся.

Ми йшли ще досить довго.

— Ну, отвори очі, сліпий коте! — сказав до мене весело Хома. Я проглянув. Густа мряка вже розсілася круг нас по полю, далеко ще виднілося село, пізначне по клубах диму, що тут і там зносилися понад низькі солом’яні стріхи.

— Ну, що, з’їли нас шандарі? — питає мене Хома, сміючись.

Я не відповів і слова, не міг ще прийти до себе.

— Товаришу любий, а видиш, що я не пхнув тебе у пропасть! — сказав він потихо. Я тепер перший раз поглянув на него.

Що се знов? Якийсь дід з довгою бородою стояв при мені.

— Во ім’я отца і сина, а тобі що, Хомо?

— Те, що й тобі! — відповів він.

— Те, що й мені? А се як ти гадаєш?

— Подивися в воду на свою вроду! — відказав він дряхлим дідівським голосом. Недалеко була широка калюжа, я поглянув — угу на тя, маро! Сли би-м не знав, що мере я сам, то би-м ся не пізнав, аби що! Дід та й дід з мене, хоть гинь, не пізнаєш Семена. Пообвішуваний торбами, з довгою палицею в руці, з сорокатою шапкою на голові. Хома й собі ж так! Того-то він казав мені так напруго йти спати в дідівській хаті! Угу!

Так ми, бачите, уйшли на сей раз біди, але чи гадаєте, що на тім скінчилося? Шандарі шукали, парцували дальше, ми йшли та кидалися в різні боки, як ті ворони на вітрі, колесили та колесили поза Дністром. Аж ось чуємо: вже унялася троха біда, вже нема шандарів в околиці. Ну, слава тобі господи! — гадаємо.— Таки ми на сей раз спаслися! Тепер треба міркувати, щоби деяким чином додому вернути. Радь, Хомо! провадь, Хомо! Хома взявся провадити.

Ми вертали поволі манівцями, осторожно, щоби де несподівано не попались в руки шандарям. Бог поміг, ми зблизилися вже до свого села, ось лиш півмильки, не дальше. Хто би був гадав, що ту найдемо те, чого-сьмо майже через півроку не могли найти по чужих селах? А таки найшли свою біду на мості, як кажуть. Та й то через мого приятеля, через Хому!

Сиділи ми два дні в очереті. Було чутно, що ще в нашім селі шандарі. Друго[го] дня вечором каже Хома:

— Знаєш що, Семене. Мене нога болить, може б, ти вийшов де у село, розвідався, що чувати, та приніс що їсти?

Я пішов. Ледве-м вийшов з очерету, дивлюся — шандарі ходять по полю. Я, побачивши їх, аж одебелів з переполоху. Господи, ану ж но вони побачать мене! Ех, задер я поли, змикай у очерет. Але вже було запізно, доглянули мене, собачі діти, пустилися за мною наздогін.Ще лиш то собі пригадую, що їх було чотири.

Як і куди я біг, не тямлю. То лиш тямлю, що, обмочений, обшарпаний, окровавлений, я впав коло Хоми. Хома відразу зрозумів, о що йде.

— Вставай,— крикнув він мені,— скачи під міст!

Недалеко був міст через ріку. Під ним була знайома

нам криївка.

Я добув остатніх сил і встав.

— А ти ж куди подієшся? — питаю Хому.

— Бігай, я вже собі пораджу.

Я побіг, лишаючи єго в очереті.

Не знаю і донині, що за хитрість придумав був Хома, щоби і сей раз уйти погоні. За хвилю,дрожачи на цілім тілі, сидів я уже під мостом, схований безпечно. Сиджу я, сиджу, поволі й страх пройшов, надзираю, надслухую, що станеся з Хомою. Нічого не чую, лиш ріка шумить боком попід міст.

Довго я сидів скулений, не рушаючись, під мостом межи двома дилинами. Аж ось чую якийсь гомін. Зазираю здалека,— господи милосердний! Се ж мого приятеля, мого Хому, ведуть шандарі. На руках і ногах побрязкують ланцюжки, шандарі окружили єго й поблискують карабінами. Мені в очах потемніло, серце мов ледом обдало. Гляджу ліпше, Хома по саму шию мокрий, обталапаний, ще до того повно на нім шувару, гнилого листя і зеленої водяної трави. Певно, неборак хотів сховатися в баюру, та дарма, найшли єго, зловили!

"Слава тобі господи, що хоч я цілий",— подумав я собі, скулився втроє і сиджу тихо, ледве дух у собі переводжу.

Ну, хто би гадав, що Хома бодай тепер не схоче мені зашкодити! Гай, гай, боже єдиний! Приятель, приятель! Слухайте лишень, на яку хитрість узявся мій приятель неприторонний, щоби й мене погубити і видати в руки шандарям. Слухаю я, чути чую здалека кроки. Йдуть шандарі на той міст, де я сиджу. Гов! чую ще щось. Хтось чи співає, чи що! Прислухуюсь ближче — то голос Хоми. Йде він та й ніби приспівує протяжно:

Ой Семене, мій друже Семене!

Та скажи ти батькові від мене,

Що не буде вже Хома

У недільку дома!

— Добре, добре! — крикнув я з-під моста, порушений жалібним Хоминим співом.

Господи, як я в тій хвилі налякався власного голосу! Жити і вмирати буду, а тота хвиля не вийде мені з пам’яті. Мені зашуміло в ухах, замерещило перед очима, кров бухнула до голови,— сам не знаю, що зо мною сталося.

Я отямився на мості. Два шандарі держали мене за руки, один замикав на залізну колодку ланцюжок, котрим вони були зв’язані. Я рушив ногою, на ній забреньчав такий самий ланцюжок.

І ви говорите мені о приязні! Чи ж то по-приятельськи поступив собі Хома зі мною? Я поглянув на него. Стояв понурий, мокрий, дрожачий. Раз глипнув на мене — в єго очах крутилися сльози... Що мені з тих сліз? Вони ні мені, ні єму не поможуть!

На другий день нам уже обстригли кучері. Ми були вояками.

Ох, приязнь, приязнь! Товариство! Далось ти мені гірко взнаки, не забуду я тебе до смерті. Бо через тебе пропали мої літа молоді!

Лолин, у червні 1876

______________________________

* А звідки ви, старці? (польськ.) — Ред.

* Де мешкаєте, волоцюги? (польськ.) — Ред.

* Якась дотепна бестія! Але ходімо вже. Здається мені, що в цій скирті за селом пощастить нам зловити якусь пташку (польськ.).— Ред.

* Злодій зі своїми приказками! (польськ.) — Ред.