Кукіль - Любченко Аркадій

Там просто сказано, що такого-то року за "панування Змія" буде хлад, глад, морова пошесть, жахливе братовбивство, і такого-то року згине "Змій". Треба тільки вміти вирахувати цей день.

Засвистіло й прокашляло годину. Пал Палич невтомно говорив. Але в Рябенького, що звик рано вставати, незважаючи на цікаву розмову, почали злипатися очі.

Прокашляло дві — господиня тихенько підвелася і, закриваючи рота хусточкою, намірилась непомітно вислизнути до другої кімнати. Та Пал Палич, як вихована людина, ввічливим голосом зупинив її:

— Мадам, ви вже, мабуть, в обійми Зефіра? А я ж вам і не подякував...

Шаркнув ногою, поцілував ручку й знову звернувся до хазяїна:

— Ви мені вибачте, я зараз теж іду. От тільки хочу наочно, науково довести вам одну дуже цікаву історію. Дуже цікаву історію! Це книжечки вашого синка? Нічого, нічого, не турбуйтесь... ми йому потім назад на поличку покладемо. Нам треба тільки дві книжечки й трохи чистого паперу. От так. Дивіться.

Він порізав папір на частки й почав креслити якісь геометричні фігури, позначаючи їх цифрами та припрошаючи співбесідника уважно стежити за підрахунками.

— Ось дивіться. Оце — земна куля.

На стіні прокашляло три — Пал Палич завзято доводив неминучість всесвітньої катастрофи, неминучу загибель всієї Європи на зразок японського землетрусу.

Прокашляло пів на четверту — Рябенький тонко свиснув носом і солодко стулив очі.

Тоді Пал Палич самозадоволено посміхнувся.

"Нарешті, голубчику",— подумав він і, заждавши кілька хвилин, дзенькнув ложечкою по шклянці.

— Га? — Рябенький здригнувся, непритомно глянув на гостя.

— Вибачте, Тихоне Антоновичу, я вас стомив? Ви вже й спатки захотіли... Хе-хе-хе... Ну, я йду. Тільки у мене до вас маленьке прохання: позичте три червінці. До зарізу потрібні.

Рябенький прочумався, хотів був щось сказати, однак Пал Палич рішуче й твердо перебив:

— У понеділок віддаю. Будьте певні. Ви ж мене знаєте?

— Та в мене ключів нема... Десь у жінки ключі...

— А ви, друже, пошукайте, пошукайте... Я зачекаю.

Це було сказано просто, але так напосідливо, що можливість будь-яких одмовок враз утратила свою силу. Ясно було, що Пал Палич уперто чекатиме тут хоч цілу добу.

Рябенький, сонний, з млявою думкою на обличчі, мляво кліпнув очима й безвладно, як автомат, вийшов до другої кімнати. Там довго стояв над дружиною, вагався — будити чи ні. Нарешті торкнув за плече.

— Грошей просить позичити...

Дружина здивовано протерла очі:

А він ще сидить? Силонько небесная! Вже ж день надворі!

— Сидить і грошей просить позичити. Три червінці...

— Що? Не давай! Нема!

— Та незручно якось, мамочко. Все ж таки в Держплані... Знаєш... Бувалий, вчений.

— Нема. І одчепись ти од мене, ради бога.

— Якось, мамочко, незручно. Він же віддасть. У понеділок віддасть. А потім, хтозна, в Держплані... Може, коли пригодиться...

Рябенький дуже шкодував, що відразу не одмовився. Тоді вийшло б зручніше, вийшло б справді так, що грошей нема, а тепер виходило так, ніби гроші є, але він чомусь не хоче позичити.

— Слухай,— підвелась на постелі господиня, і в сонних очах її затремтів раптовий здогад,— а ти знаєш що? Дай йому ті, що в коробочці з-під монпасьє. Розумієш? Він їх пустить, йому нічого.

Рябенький одхитнувся і враз, немов згадавши щось приємне, поволеньки потер руки:

— А й справді!

Коли він виніс гроші і поклав їх на столі перед гостем, гість ще продовжував заклопотано креслити свої фігури й підсумовувати цифри з розкиданих папірців.

"Невже він знову почне доказувати? — жахнувся хазяїн. — Ні, я собі сяду і буду дрімати. Так краще".

І вже ніби крізь сон пам'ятав Рябенький, як гість вибачався за довге гостювання, як передавав комусь уклони і одпливав примарою у ранішню сутінь сіней.

***

Одійшовши кілька кварталів, Пал Палич раптом зупинився, погладив на долоні гроші і замислився. Трошки чудно стало йому серед цієї світанкової сутіні, на цих порожніх, глухих вулицях, що впивалися міцним сном. Він згадав, що й Софочка зараз снить, і Миша Галкін снить, і ненавидний вірмен снить, і на подружжя Рябеньких сон також поклав свої м'які лапки. Один тільки він, Пал Палич, ніби мусить за всіх не снити. Один тільки він, намордувавшись за цілу добу, ніби з якоїсь покути мусить тепер крокувати аж на другий кінець міста. Та ще й невідомо, чим скінчиться його путь — може, Софочка справді наважилась продати...

Пала Палича пойняв жаль до себе, і ту ж мить пойняла злість на людей.

"Спите? Відпочиваєте? А я — блукати? А я мучитись? А мені покута? І щоб це все даром? Ні!" — подумав він і, заховавши гроші у спідню кишеню камізельки, без довгих вагань повернув назад.

Він поспішав. Його підсилювала, підганяла зловтішна думка. І згодом, наблизившись до вікон крамаревої квартири, він заторохтів по шибках з перебільшеним завзяттям. Біла постать, з'явившись по той бік вікна, вражено махнула руками, але Пал Палич не погодився вести розмову жестами. Він гукнув:

— Одчиніть!

— Що сталося? Що таке? — занепокоївся Рябенький, знову пускаючи гостя до хати.

— Вибачте, друже,— уклонився Пал Палич,— але в мене... Чорт його знає... Не помітив, розумієте...

— Що? — знову тривожно перепитав Рябенький, і в свідомості його швидко пролетіла думка: невже фальшивку розпізнав?

— Не помітив, розумієте, грошей... Забалакалися ми з вами, я, знаєте, думав, що сховав їх. Виходжу, хочу до другої кишені перекласти. Лап — а грошей нема. Мабуть, десь тут серед книжок та папірців... Затерлися десь...

Почали шукати. На столі, під столом, по кутках. Обшарили скрізь — грошей не було.

Пал Палич, щоб не збуджувати зайвих підозрінь, демонстративно повивертав усі свої кишені — грошей не було.

— А може, ви їх ненароком десь посіяли? — обережно спитав Рябенький.

— Та що ви, справді? Невже ви мене за хлопчика маєте? — здивувався Пал Палич і в свою чергу обережно спитав: — А може, ви їх потім сховали та забули? Людина, знаєте, коли вона сонна...

— Е, це вже ви, будь ласка... Я теж не хлопчик.

— Ну і я ж, здається, ніколи нікого не обдурював. Не забувайте, товаришу Рябенький, що Пал Палич — чесний громадянин.

Тоді Рябенький загорнув поли пальта, що бовталось поверх сорочки, ніби йому нараз стало холодно, і серйозно промовив:

— А гроші я вам все ж таки дав.

— А грошей у мене все ж таки нема.

— А що ж тепер буде?

— І ви питаєте? Ви ще питаєте? І це ви, Тихоне Антоновичу, польстилися...

Пал Палич зміряв хазяїна докірливим, убивчим поглядом і сумно похитав головою:

— Ех, товаришу, не сподівався я од вас.

В його голосі відчувся глибокий біль і глибоке обурення. Він розчаровано посміхнувся і несподівано пішов геть, лишивши хазяїна серед хати в чудній, розгубленій позі.

Він уже більше не зупинявсь, не оглядався, крокував бадьоро, швидко, помахуючи за звичкою своїм легеньким кийком.

Добувшись додому, Пал Палич перш за все кинувся до свого гардеробу. Речі були на місці. Софочка теж була на місці — спала. Він ліг поруч, тицьнув їй гроші й тихо, але многозначно попередив:

— Чекай-чекай, хай-но я висплюся, я тобі покажу, як одежу продавати.

Харків, 1924