Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця - Нестайко Всеволод

Стеля десь високо-високо — як у вокзалі. Поряд лежать купою якісь дивні предмети: великі яскраві ящики, великі червоні, жовті й сині кружала, величезна смугаста куля…

Бачить — прямує до нього якесь химерне створіння, все з дірчастих залізних рейок, голова — залізна коробка, замість очей дві лампи світяться (одна синя, друга червона), замість носа — гвинт.

Підійшло, залізними щелепами клацнуло, скреготливим, але зовсім не страшним голосом сказало:

— Здоров, Веселесику! Прокинувся? Ну, ходімо!

Ой! Та це ж робот, якого тато з "Конструктора" згвинтив, — Залізний Роб. Тільки вдесятеро більший.

Ошелешено розглянувся Олексій навколо і вдруге ойкнув: ой, так це ж він у кутку власної кімнати сидить, — вона тільки чомусь у десять разів збільшилася. Великі яскраві ящики — то кубики. Червоні, жовті й сині кружала — то коліщатка від дитячої піраміди. Величезна смугаста куля — то м’ячик. А колони — то ніжки стола і стільців.

— Веселесику! Ну, чого дивишся? Ходімо! — повторив Залізний Роб. — Вирушати час.

Глянув Олексій на себе. На ньому матроска. І жовті сандалики.

— Ой! — утретє ойкнув Олексій. Так це ж він на Веселесика обернувся! На лялькового хлопчика. Он воно що! Он чого все таке велике. Бо то ж він став маленьким, як лялька.

Отже, правду казав дідусь.

— Гришко! — гукнув Залізний Роб. — Біжи сюди. З Веселесиком щось не гаразд.

М’яко затупало по підлозі, і з-за кубиків вибігло синє гумове ведмежа Гришка (теж у десять разів побільшене).

— Що таке? Що тут у вас?

— Та от! — знизав плечима Залізний Роб. — Я до нього кажу, а він тільки ойкає і очі витріщає.

— Веселесику! Ти чого? — спитав Гришка. — Ходімо швидше! Ми ж домовились!

— Про що? — закліпав очима Олексій (якого ми відтепер називатимемо Лесик-Веселесик).

— Та Жарт-Птицю шукати! Ти що — забув?!

— Я… яку Жарт-Птицю?

— Ти диви! — Залізний Роб і ведмежа Гришка перезирнулися.

І тут Залізний Роб дзвінко стукнув себе залізною долонею по залізному лобі:

— Зрозумів! Мабуть, Олексій-Плаксій відбив йому пам’ять.

— Авжеж, так товкти ногами — то можна одбити, — невесело погодився Гришка.

— Слухай, Веселесику, а ти хоч про Вередазмію-Капризазмію пам’ятаєш? — спитав Залізний Роб.

— Нє-а! — чесно признався Лесик-Веселесик.

— От бідолаха! — зітхнув Г ришка.

— Ну що ж — доведеться йому все нагадати, — сказав Залізний Роб. — Так от, слухай! Всі ми, іграшки, належимо Олексію-Плаксію. І горе нам з ним і з його вибриками. Життя немає. З ранку до ночі він капризує, вередує, плаче і тільки й знає, що товче нас і підфутболює… Ми раніше думали, що то він з народження, від природи такий. А виявляється… ні… Виявляється… От ходімо!

Переступаючи, як по східцях, з кубика на кубик, Залізний Роб і ведмежа Гришка полізли на гору іграшок. Лесик-Веселесик подряпався за ними.

— Дивись!

Глянув Лесик-Веселесик І знову довелося йому ойкати, та ще дужче, ніж раніше. З гори іграшок побачив він своє ліжко. На ліжку під ковдрою спала змія з трьома зубастими, схожими на крокодилячі, головами.

— Ой! Що це?!

— Оце й є чарівна змія — Вередазмія-Капризазмія! — сказав Залізний Роб. — Як тільки Олексій лягає спати, вона одразу починає його кусати. Одна голова вкусить — він вередує, друга вкусить — капризує, третя вкусить — плаче.

"Он воно що!" — подумав Лесик.

— Нам цю таємницю відкрив учора чарівник-жартівник Нежурись, — сказав Гришка.

— Він їздить у кріслі на велосипедних колесах, — додав Залізний Роб.

Лесик хотів вигукнути: "Ой, так я ж його знаю!" — але вчасно стримався.

— І дідусь Нежурись сказав, що Вередазмію-Капризазмію може прогнати тільки чарівна Жарт-Птиця, — мовив Залізний Роб.

— І ми вирішили утрьох, я, ти і Роб, піти до Жарт-Птиці,— сказав Гришка.

— Для цього треба насамперед перепливти Море Сліз, яке наплакав Олексій-Плаксій, — сказав Залізний Роб.

— І треба поспішати. Бо через Вередазмію-Капризазмію погано не тільки Олексієві-Плаксію, а й усьому ляльковому товариству. Ходімо швидше!

Лесик не любив, коли йому вказували, що робити. Він завжди в таких випадках говорив "Не хочу!" або "Не буду!". Але тут він знову глянув на жахливу Вередазмію-Капризазмію, здригнувся і сказав:

— Ходімо!

— Осюди! — підказав Залізний Роб.

Між навалених у безладді один на одного кубиків відкривався хід під шафу — немов у печеру.

Зігнувшися, вони пішли в той хід.

Довго йшли, петляючи у напівтемряві. Нарешті попереду засяяло світло, і вони вийшли з печери на берег моря.

При березі стояв жовтий корабель з якимись дивними смугасто-барвистими вітрилами.

Лесик придивився і пізнав свій пластмасовий іграшковий кораблик, який він любив топити у ванні і завжди дратувався й верещав, коли кораблик не хотів топитися. Замість вітрил на щоглах кораблика були напнуті Лесикові носові хусточки, яких йому купували дуже багато, бо вони весь час були в роботі.

А море було справжнісіньке солоне море, по якому гуляли хвилі з білими бурунцями.

"Ого-го! — подумав Лесик. — Ого-го, скільки я наплакав! Таки ціле море. А я не вірив, коли мені говорили і мама, і Світлана Іванівна, і всі-всі…"

Гришка скочив на капітанський місток і закричав:

— Слухати мою команду! Всі по місцях! З якоря зніматися!

Лесик невдоволено подивився на нього і спитав:

— А чого це ти командуєш?

Гришка знизав плечима, почервонів і сказав:

— Бо я капітан.

— А чого це ти капітан? — пхикнув Лесик. — Не хочу! Я сам хочу бути капітаном.

— Але ж… — знітився Гришка. — Я нічого… Але… Просто я завжди був капітаном… Від… від народження.

Ведмежа Гришка було в капітанському кашкеті, і Лесик згадав, що справді його так і купили разом з корабликом. Але стриматися вже не міг:

— А… а в мене матроска! От! Значить, я капітан!

Ведмежа Гришка і Залізний Роб перезирнулися. І Залізний Роб сказав:

— Ну, нехай! Нехай він буде капітаном. А ти — штурманом. Командуй, Веселесик!

Зліз Лесик замість Гришки на капітанський місток і закричав:

— Увага! Слухати мою команду! Всі по місцях! З якоря зніматися!

Гришка вмить став біля керма. Залізний Роб швиденько підняв якір.

— Слухаєм, капітане!

А Лесик не знає, що далі командувати.

Стояв-стояв, очима кліпав, а тоді як заголосить:

— У-у-у-у-у!..

Гришка і Залізний Роб з дива аж роти пороззявляли:

— Що таке?

Отямився Лесик:

— У-у-уперед!..

Напнув Залізний Роб вітрила. Гришка стерно повернув.

Рушив корабель. І попливли вони Морем Сліз.

Пливуть-пливуть. Вже й берега не видно.

Раптом Залізний Роб як закричить:

— Людина за бортом!

А Гришка вже стерно крутить, туди правуючи.

Глянув Лесик — а в морі лялька Галька з хвилями бореться. Лесик її одразу впізнав. Це ж сусідської дівчинки Оленки улюблена лялька. Три дні тому Лесик власноручно кинув її у сміттєпровід. Просто так, на зло. Щоб Оленка заплакала. А то весь час йому Оленку за приклад ставлять:

— От диви, яка Оленка гарна дівчинка! Ніколи не капризує, ніколи не вередує, ніколи не плаче.

Так на ж тобі! Тепер заплачеш!

І Оленка заплакала. Тихо, правда, мовчки. Одвернулася, а сльози тільки — кап, кап, кап!.. Якби він знав, що вона так нецікаво плакатиме, він би, може, й не кидав. Та про це вже пізно думати. Загуркотіла лялька Галька у сміттєпроводі — аж загуло.

А тепер, бач, у Морі Сліз опинилася.

Підплив корабель до ляльки Гальки, перехилився Залізний Роб через борт, підхопив її, витяг на палубу.

Та тільки встиг витягти, як Гришка вдруге кричить:

— Знову за бортом!

Глянув Лесик — у хвилях знайомий пластмасовий дитсадівський заєць Сергій, якого він зеленкою облив, і через це той з сірого назавжди став зеленим.

Витяг Залізний Роб зайця Сергія.

А ведмежа Гришка вже втретє кричить:

— Пильнуй! Двоє за бортом!

Дивиться Лесик — брьохаються у морі знову ж таки дитсадівські плюшеві Вовчик-братик і Лисичка-сестричка. Їх колись подарували дитсадку шефи-школярі, члени гуртка м’якої іграшки. У казках Вовчик-братик і Лисичка-сестричка завжди ворогують. А ці були нерозлучні вірні друзі. Дружити їх діти у дитсадку навчили. От тільки Олексій їм три дні тому хвости поодривав. І тепер вони без хвостів у Морі Сліз брьохалися.

Витяг Залізний Роб Вовчика-братика і Лисичку-сестричку. А в морі вже знову порятунку просять — слон Филимон (без одного вуха) і пожмакана пластмасова качечка Крячечка — теж колись мали справу з Олексієм.

Через хвилину й вони були на палубі.

— Братці, як же це ви у біду потрапили? — спитав порятованих Залізний Роб (хоч він був залізний, але серце в нього було добре й чуйне). — Хто вас скривдив? Хто у Море Сліз кинув?

— Він! — шморгнув носом Вовчик-братик.

— Він один! — шморгнула носом Лисичка-сестричка.

— Хто? — не зрозумів Гришка.

— Т-та ясно х-хто — О-олексій! Плаксій нещасний! — заїкаючись, сказав заєць Сергій (він, виявляється, ще й заїкою став).

— Кря-кря-кря! — жалібно сказала качечка Крячечка (вона була така пожмакана, що більше нічого сказати не могла).

І тут раптом Лесик згадав, що всі вони — і слон Филимон, і заєць Сергій, і качечка Крячечка, і Вовчик-братик, і Лисичка-сестричка вчора зникли з дитячого садка.

Правда, Світлана Іванівна сказала, що їх забрав майстер "на реставрацію", тобто лагодити — пришивати хвости й вуха.

Але тепер Лесик знав — ніяка "реставрація" тут ні до чого.

А зникли вони тому, що переселилися в казку.

Так само, як Веселесик, Залізний Роб і ведмежа Гришка, котрі теж, як ви пригадуєте, зникли з кутка. І теж учора. А лялька Галька зникла напередодні (Лесик про це добре знав, оскільки сам укинув її до сміттєпроводу).

Все правильно!

— Стривайте! — раптом вигукнув слон Филимон і підняв угору хобот, принюхуючись. — Я чую дух! Його дух! Олексій-Плаксій десь тут, на кораблі!

— Та ти що! — сказав Залізний Роб. — Це неможливо. Це тобі здалося!

— Це абсолютно неможливо! — сказав Гришка. — Його тут немає, бо його тут не може бути.

— А я кажу — є! — вперто сказав слон Филимон. — Він одірвав мені вухо, і я недочуваю — це правда. Але хобот у мене цілий, і запахи я чую дуже добре. Він тут!

— Ну, де ж він? Де? — розвів руками Залізний Роб.

— А це хто? — і слон Филимон вказав хоботом на Лесика.

— Та це ж наш Веселесик! — вигукнув Гришка.

— Ти що — не впізнав! — вигукнув Залізний Роб.

— Веселесик? А чому ж він такий невеселий? — спитав Вовчик-братик.

— Авжеж, Веселесик завжди усміхається, — сказала Лисичка-сестричка.

— А ц-цей к-кривиться, погляньте, — сказав заєць Сергій.

— Іноді у казках злі й нехороші вміють обертатися на хороших, — сказав слон Филимон і, звертаючись до Гришки та Залізного Роба, спитав: — Чи не помітили ви чогось підозрілого?

Ведмежа Гришка і Залізний Роб розгублено перезирнулися.

— Чесно кажучи, він сьогодні трошки… — пробелькотів Залізний Роб.

— …не такий, — закінчив Гришка. — Але…

— Ц-це в-він! — закричав заєць Сергій. — Д-дивіться, я-ак він б-боїться! Чого б справжній В-веселесик так б-боявся!

Справді, Лесик так трусився, що комірець його матроски тріпотів, наче од вітру.