Ночівля в карбоні - Савченко Віктор
Тому й зрадів Чумак, здибавши Заміховського, — таку ж дволику особу, як і він сам, з тією лише різницею, що в Заміховського головувала абстрактна основа. Він мріяв створити машину часу… Відвідування лабораторії, де Заміховський з допомогою уран-свинцевого годинника визначав вік зразків керну, скоро стали такою ж необхідністю, як і склянка міцного чаю, який вони вдвох готували там по обіді.
Якось учений зауважив:
— Коли б до своїх теоретичних викладок про абстрактний час ви прив’язали тезу про структурний час, ваша монографія набула б практичного смислу. Та й зрозуміло б вас більше, адже нормальній, тобто традиційно мислячій людині подавай час, вщерть заповнений подіями. Вона просто не спроможеться збагнути час поза матерією та її перетвореннями. Та і який смисл у такій абстракції? Все робиться для чогось. Скажімо, ваші теоретизування привели вас до висновку про можливість створення хрономобіля, але це лише засіб, а не мета.
— Для мене це мета, — сказав Заміховський.
— Як на ваш інтелект, така мета мені видається нікчемною. Навіщо вам та гіпотетична машина часу? Щоб здійснити подорож у палеозойську еру, пополювати на парайазавра або хижого іностранцевія? До речі, ці рептилії добре бігали і невідомо ще, хто на кого полював би… Пропоную мету справді варту уваги.
— Яку? Чи не врятувати від чогось людство?
— Не іронізуйте, — в голосі Чумака не вчувалось роздратування, лише докір. — Чи відомо вам, скільки катастроф зазнав біологічний світ Землі від початку свого розвитку? Щонайменше шість. За дуже короткий в геологічному розумінні час зникали найпоширеніші родини тваринного і рослинного світу. Вимирали і все. Земля перетворювалась на цвинтар, який швидко сковувало кригою. Правда, згодом танули льодовики, підвищувалася температура, знову відроджувалося життя, але то вже був зовсім інший світ, не схожий на попередній… Гадаєте, тому вже й край?
— У який же спосіб ви збираєтесь врятувати людство?
— Хоча б попередити. В давнину казали: коли не знаєш куди йти, повернися й подивися туди, звідки прийшов. Щоб довідатись, що чекає на біологічний світ у майбутньому, слід достеменно вивчити його минуле. Я певен, існує періодичність між катастрофами, існують і ознаки, за якими можна розпізнати наближення катастроф. Треба лише знати точні відтинки часу між подіями. Треба історичний час "заповнити" тими подіями, які в ньому відбувалися, тобто створити календар з абсолютною шкалою.
— А міжнародна стратиграфічна шкала? — зауважив Заміховський.
— Та в ній же дається послідовність історичних подій, а не вимірюється час. Зі стратиграфічної шкали ми довідуємось про те, що на зміну, скажімо, кистеперим рибам прийшли стегоцефали, а їм на зміну — плазуни та рептилії. А от коли прив’язати конкретні історичні події до метрики абсолютного часу, хай навіть базисом тієї метрики буде початок уранового розпаду, матимемо цільну спіраль біологічного розвитку — від амеби до людини. Тоді неважко буде простежити, на яких витках траплялися розриви спіралі і як пішов би розвиток, коли б тих розривів не сталося. Реконструювати минуле — це вже прогнозувати майбутнє.
— Проблему ви, справді, поставили велику, — промовив Заміховський задумливо, — але щоб її розв’язати відомими методами, життя не вистачить.
— Буцімто людське життя це так уже й багато… Життя — лише мить у порівнянні з загальним розвитком, сірник, який швидко згорає, запаливши інший сірник, а той, у свою чергу, — ще інший і так до безкраю. Проблему розв’язуватимуть багато поколінь. Але започаткуємо її ми з вами, — сказав Чумак.
На зауваження Заміховського, що з допомогою машини часу можна "сповзти" по спіралі розвитку аж до її основи і, таким чином, простежити наочно криву еволюції, він лише посміхнувся. Тоді підвівся й попрямував на подвір’я. Він тягнув ноги, ніби ступав по чомусь глейкому.
Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського своїм однодумцем, проте делікатні натяки на те, що машина часу коли й не ідея-фікс, то в усякому разі проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Усе частіше завідуючий сектором знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані небаченою досі символікою, якісь прилади й деталі, котрі Заміховський намагався скоріше прибрати з видного місця.
Між тим, у грубому лабораторному журналі — подарунку Чумака — з’являлися все новій нові записи про вік порід, які Заміховський визначав по вдосконаленому ним уран-свинцевому годиннику з нечуваною досі точністю. Якось учений, проглядаючи густосписані сторінки журналу, зауважив:
— Отже, синицю в жмені, можна сказати, маємо.
Те зауваження було продовженням давньої бесіди про реальну, хоч і трудомістку, можливість створення геологічного календаря, на відміну від гіпотетичної машини часу, яка, на думку Чумака, можлива тільки в уяві.
— Гадаю, й журавлеві вже недовго в небі літати, — відповів Заміховський, ставлячи крапку після щойно написаної формули, яка зайняла в нього всю сторінку.
Чумак не встиг запитати, що саме мається на увазі, бо в дверях виросла Марія й покликала його до директора.
Заміховський, окинувши поглядом зграбну постать дівчини у короткій спідниці й смугастій безрукавці, запитав:
— Маріє, тобі ніхто не казав, що ти чаклунка? Не дивуйся. Справа серйозна. Щораз, коли ти дивишся з вікна на мою будку, я, немов за командою, кидаю все і виходжу на подвір’я. Не пригадаю випадку, щоб твоє вікно було порожнім у цей час.
— Є причина до грайливого настрою? — незворушно запитала дівчина.
— Є.
— Отже, треба розуміти, що в кіно ми сьогодні не підемо?
Через тиждень Заміховський зник. Щезнув разом з лабораторією. На подвір’ї, в кутку між двома корпусами — фізичним і геологічним, зостався тільки прямокутник розміром три на п’ять метрів, по краях якого з тріщин у бруці пробивалася вбога травичка.
Чумак прийшов до Марії пригнічений і змарнілий.
— Маріє, ви нічого не маєте сказати з приводу зникнення Заміховського? — запитав він.
Дівчина, підвівши голову від бінокуляра і кліпнувши довгими, як у ляльки, віями, відказала:
— Ні…
— Хіба він жодного разу не поділився з вами своїми планами?
— Не поділився.
Учений нервував. Кілька разів підводився, походжав від вікна, де ріс цілий гай рослин, до дверей, знову сідав і нервово вистукував пальцями по лакованій поверхні столу. Дівчина між тим схилилась над мікроскопом.
— Не може бути, щоб ви не помітили якихось приготувань…
— Коли вважати за приготування те, що Олекса позносив з гуртожитку до лабораторії весь порожній склопосуд, — мовила, не відриваючи погляду від бінокуляра.
— Навіщо йому було те скло?
— Експеримент, казав, збирається один провести.
— Які у вас були з ним стосунки? — несподівано запитав Чумак і від того сам зніяковів.
— Добрі.
— Я не про це… Ви збиралися побратися, чи що?
— Не тарабаньте так по столі, бо зразки на предметному склі підстрибують. Збирались, — у голосі дівчини вчувалося роздратування.
Учений не став більше розпитувати. Якийсь час він мовчки стояв біля вікна, втупивши сумний погляд у ледь вловимі обриси прямокутника на подвір’ї, ніби то була могила його ідей, надій і сподівань, тоді вийшов.
Якось уранці, прийшовши на роботу, Чумак намірився прочинити кватирку — повітря за ніч так настоялося на книжках, лакованих меблях та зразках порід з відбитками доісторичних рослин і тварин, що в ньому можна було вчадіти. Простягнувши руку до кватирки, учений так і вкляк. Внизу під вікном ціла-цілісінька стояла лабораторія Заміховського. Учений кинувся в коридор і, стрибаючи через дві сходинки, понісся вниз. Спинився тільки біля вузеньких металевих дверей. Натис на клямку, двері легко втопилися. Спершу пахнуло в ніс лісовими запахами, він навіть розрізнив запахи прілого листя й болота. Але тут же усвідомив, що не може згадати, якого саме лісу ті запахи: хвойного, листяного чи мішаного. В одному він був певен — пахло буйним життям якихось рослин. Потім він помітив руді сліди на підлозі: ніби хтось вештався під час дощу по глинищі та так і зайшов у брудних черевиках. Шматки засохлого глею разом з прилиплими до нього віночкоподібними листками поприсихали до підлоги. Чумак одразу впізнав у тих зразках флори представників кам’яновугільного періоду — відбитки їх на кружальцях керну прикрашають його колекцію. На мить завмер, але не під враженням побаченого, а щоб переконатися, що це йому не сниться і що він не божевільний. Тоді, обережно ступаючи, щоб не затоптати сліди, зайшов до лабораторії. Довгий лабораторний стіл під стіною, за яким вони з Заміховським часто попивали чай, зараз нагадував стелаж аптечного складу. Його було заставлено склянками, пляшками, банками, в яких ворушилися зразки якоїсь фауни. Внизу під біоаналізатором лежало кілька скрутків перфострічки, а ту перфострічку, що під склом, було вкрито назвами вірусів та бактерій. Аналогічні валки паперу під хроматографом, радіометром та гравіметром теж свідчили про роботу тих приладів.
В приміщенні потемнішало. Вхід заступила Марія.
— Де Олекса? — запитала схвильовано.
— Не знаю. — І тут Чумак помітив товстий лабораторний журнал. Він лежав поряд з дверима. Підняв його, перегорнув обкладинку і враз погляд ученого розсіявся по нерівних рядках, складених абияк з карлючкуватих літер. Це писала людина, в якої думка набаго випереджає швидкість письма.
Катархей, 3500 мільйонів років до наших днів.
Дорогий учителю!
Не дивуйтесь. Я справді в катархейській ері, принаймні в ту мить, коли пишу ці рядки. А Ви, мабуть, там, на самій вершині спіралі, місця собі не знаходите. Пропала ж лабораторія, зник співробітник, на якого ви покладали певні надії, не кажу вже про той клопіт, який з цим вас обсяде… Вчителю, Ви пригадуєте нашу розмову про журавля й синицю? Так у той час у мене вже було все напоготові, не вистачало тільки атомного реактора. Мій пристрій, з допомогою якого предмети і люди можуть зміщуватися в часі, грунтується на тому, що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху; повертатись у минуле — це все одно, що плисти проти течії по стрімкій річці. Ви, мабуть, зараз скрушно похитали головою, здогадавшись, куди зник атомний реактор наших сусідів-фізиків. Можете назвати це крадіжкою і свідчити проти мене, як проти злодія.
