В лісі - Лепкий Богдан

Під лісом, звичайно, вітер надуває. Тому Василь ішов скоро і за хвилю опинився над глухою долиною, в котрій літом стояло озерце дощової води, лежали виверти поторощених бурею дерев, росли квіти всілякі і гриби. Іноді видніли також на мокрій грязі сліди, де качалися дики. Тепер там не було нічого, лише сніг. Один рівний і чистий сніг.

— Тут буде найкраще. Навіть голосу не чути, бо в долинці, а до того, вітер. Господи, помагай! — 1 Василь з цілої сили став валити сокирою по невеличкім грабчаку. Він чинив се з якимсь лютим завзяттям, так, якби то не дерево було бездушне, а ворог живий і дуже недобрий. Уявляв собі, мабуть, що то не грабчак, а лісничий попався ему в руки.

Глухі відгомони лунали сотними голосами по лісі. Від дерева до дерева, від корча до корча неслася вістка, що якийсь пакосник, збиточник втиснувся в лісове царство і відбирає життя молодій деревині. На тую вість дерева зашуміли грізно. Махали гіллям, скрипіли вітями, шуміли галузками. "Не руш! — казали, — тікай, лиши!" І аж додолу для постраху нагинали свої голови високі. "Не руш!" Але Василь не зважав на ті погрози. Раз в раз валив сокирою в грабовий пень і за кожним ударом добував якийсь глухий, гробовий виклик: — Гу!

Далеко, аж за десяті дерева летіли дрібні тріски; пень був підтятий. Тоді Василь став, випрямив спину, відсапнув і сокиру сховав назад за ремінь.

— Та-а-ак! — сказав з видимим вдоволенням і нагнувся всім своїм дужим тілом на дерево, щоби єго зломити і повалити на землю.

Затріщав грабчак, захитався і піддався невмолимій судьбі. Але лягаючи, поторощив немало гілляк на сусідніх деревинах, бо чіпався їх і немов просився, щоби єго піддержали і не дали упасти. Та годі! Всі жили, що лучили єго в землю, перетяло вістря сокири, і він мусив упасти. Упав і глибоко зарився в сніг. Ліс зашумів ще дужче. З якоюсь невисказаною грозою били галузи об галузи, тріщали і скрипіли гілки, стогнали пні.

Василь нагнувся до землі, відпорпав сніг і підвів дерево за один кінець вгору. Тепер воно не противилося єму, звичайно, як річ мертва. Він легко спустив собі один єго кінець на праве рам'я і, нагинаючись та присідаючи, так довго підсувався під него, поки ціле дерево не зависло єму на плечі, як коромисло.

— Славити Бога! — сказав і хотів пуститися додому. Але втім почув якийсь шелест, і серце єму забилося тривожно. Вправді вірив в безвинність свого чину, а все-таки свідомість чужої власності відзивалася часом в якійсь далекій закутані єго спрацьованого мозку.

Він став.

Шелест було чути доволі добре. Се хтось ішов лісом, і то недалеко. В пітьмі ночі годі було добачити, хто — чи звір, чи чоловік, але ступання ніг було чути зовсім виразно. Оно наближалося все ближче і ближче.

— Може, дик, — погадав собі Василь і мимохіть відскочив вбік та оперся плечами задля оборони о найближчий пень старого дуба.

То не дик.

О кілька, щонайбільше о кільканадцять кроків перед Василем поміж деревами блисло слабоньке світло. Як іскорка, запалало в темно-сірій пітьмі ночі і сніговиці. Блисло і не згасло. Зависло на грудях лісничого в маленькій ліхтарці, причіпленій до ременя, що висів через плечі і придержував велику стрілецьку торбу.

Так, се був лісничий — грізний, невмолимий Василів ворог.

— Стій! — зверещав дико, знімаючи з ременя рушницю. Не потребував кричати, бо Василь і без того став з

грабчуком на ремені під дубом і не знав, що з собою почати. Втікати по снігу тяжко. У лісничого ліхтарка і добра, вірна рушниця. Годі.

— Стою, — відповів Василь глухо і дожидав, що буде дальше.

— Стоїш, — говорив лісничий і аж сопів зі злості. — Ану стрібуй, рушся, ти, розбишако! Стрібуй! — Василь мовчав.

— Стулило тобі? Мовчиш? А видиш! А чи пам'ятаєш, що ти зі мною зробив в тім лісі два літа тому? Пам'ятаєш? Почекай же ти, чортівське кодло! Кидай патик! Чуєш?!

Василь стояв під дубом і мовчав. Патика кинути не хотів. Якась безсильна злість сціпила єму зуби. Так буває не раз у сні. Втікаємо перед ворогом, втікаємо, гонимо, кілько сил стане, гонимо, аж ту перед нами пропасть. Перед нами пропасть, за нами ворог, — що ту почати? Через хвилю піт зимний обливає наше тіло, ми пручаємося, відчиняєм насилу очі і будимося з немилого сну.

Але Василь не міг збудитися, бо се не був сон, а ява.

— Кинеш патик? — зверещав лісничий вдруге, але так сильно, що переміг рев лютого вітру. — Кинеш?! — і кількома кроками підійшов до безборонного хлопа.

— Пане! — озвався Василь і чув, що в тій хвилі не він говорить, а промовляє з него батьківська любов і розпука,

— дитина хора, мерзне на зимні!

— Ха-ха-ха!!! Дитина хора! А що ж мене твоя дитина обходить? Твоя і Насті! Ха-ха-ха! — Він засміявся диким, пекольним сміхом. — Слухай, хлопе, — сказав по хвилі, — а чому ти Насті не пустив до мене по дрова? Га?! Чому?!

— І відіпняв від ременя ліхтарку і підніс єї до очей Василя та дивився в єго лице злобно.

Василь не втерпів. Чув, що видержав до краю. Чув, що прийшла хвиля рішуча. Або взад, або вперед. Він кинув собою вперед і відтрунув лісничого від себе.

— Ах ти, падлюко хамська! Я тебе... — верескнув лісничий і в тій хвилі замовк. Лежав як довгий на снігу. Василя коло него не було.

— Чекай! — кричав лісничий, зриваючись на ноги. — Чекай! — підвів рушницю.

Блиск, гук, грім... І Василь повалився на землю.

Так падав перед хвилею грабчак, підтятий єго рукою.

По лісі пішов відгомін вистрілу. Пішов, полинув, ударив о віконце невеличкої хатини під лісом і заглух.

Тихо. Навіть вітер замовк на хвилю. Здригнувся. Налякав єго вистріл нечайний. Але гнеть він опам'ятався, прийшов до себе. Зірвався, піднявся і скоро та поспішно закрив великими жменями білого снігу сліди кривавого чину...

Тихо. Лиш вітер реве і скиглить, і лютує, аж дерева гнуться додолу. Дивно і напрасно якось вимахують своїми вітями, мов руками, і торкають тебе, і шепчуть, і розказують собі щось дуже страшного.

А в малій хатині під лісом стає чимраз зимніше. Прискає лампа, скриплять лати на стрісі, моцуються крокви з морозом. А великі старезні липи на лісовім високім окопі раз в раз б'ють своїми гілляками до замерзлого віконця. Раз в раз. Они чимдуж хотять Насті щось цікавого сказати.

Але Настя не чує їх, бо спить. Заснула над колискою свого хробачка слабонького, і приснився їй сон дивненький. Десь вони, всі троє, з Василем і дитиною, перейшли на іншу хату, до іншого села. 1 так їм там добре, так весело, безжурно. В хаті тепленько, в коморі достатно, на них одежа нова, не драна, і всі они такі щось дужі, веселі. Аж любо! Довкола них люди привітні і щирі, а лісничого навіть не видати.

Гей, не будися, Насте, бо шкода такого сну!..