Поєдинок - Коцюбинський Михайло
Та що сказала б вона.
Міщанин!., галабурдник!..їй треба декорум... поєдинок...
— Ну, що ж — хай буде поєдинок...
Це він говорить уголос, сідає на ліжко й витріщає в темряву очі.
І враз уявляється йому картина поєдинку з якогось роману. Зелена полянка. Секунданти в циліндрах. Він зводить пістоль... синій димок — і пан Микола хилиться вниз, а крізь білу сорочку стаікае червоний струмок...
Піддубний заплющує очі, тремтить і ховає голову в подушки...
Ні, він цього не може!., не може!..
Він підскакує усім тілом на ліжку й не хоче думати про кров. Врешті його заспокоює думка, що пан Микола не схотів би стрілятися з ним. Він урядовець, лояльний урядовець. Він зараз доніс би в поліцію... Це певне... це зовсім певне... А тоді ще гірше. Допити, суд, поліція — він опинився б у смішнім становищі. Що ж буде?
Піддубний лежить довго один у темряві й думає під стук калаташки нічного сторожа.
— Ну, добре! — каже Іван і знов сідає на ліжко.— Ти зробив свинство. Вліз у сім'ю, взяв чужу жінку... Майже сміливість чесно поквитуватись. Візьми її. Забери і звий своє гніздо... На свої десять копійок, що лишились у кишені, на своє убожество? А дитина?..
Щось встає зсередини у нього й конвульсійним сміхом вилітає крізь горло... Стару? Рештки?.. Ні!..
Його думка все більше й більше нахиляється до поєдинку. Він мусить змити кров'ю свій пекучий сором.
І знов картина.
Стріляються. Щось гостре, гаряче пронизує його тіло в тому місці, де сидить образа, аж йому легше стає од того,— і він труп, і він герой!
Про нього говорять, йому співчувають, за ним плачуть і пишуть йому довгі й ніжні листи — безконечні рядки на дорогому папері,— листи, яких він ніколи не прочитає...
Свідомість його двоїться, і в той час, коли він бачить наслідки поєдинку свого,— він знає, що це фантазія, дурниці, що він нізащо — от нізащо! — не підставить чола під цівку пістолета.
— Мі-щанство-о!..— прогучав чужий голос в його ухах.
Він присилував свою думку і далі думав про поєдинок. Він уявляв собі, що станеться з ним, коли він буде мертвим. Насамперед не буде дихати — і він перестав дихати і лежав спокійно. Кров у жилах холодна і густа, як драглі, члени витягнені, дерев'яні і не згинаються, як з пап'є-маше. В голові пустка, в грудях пустка... Рота не можна закрити, з горла видобути згук...
І в пристраснім імпульсі життя він видав горлом короткий згук, помацав своє тіло й зігнув руку.
Х-ху!.. Він протестує!
Раптом він скочив на ноги. Блиснула щаслива ідея. Вона ще без форми, легка й невловима, як етер, і поки вона хвилювалась перед ним і тремтіла, мов улітаючий газ, він чув, як з самої глибини його істоти вставали нікчемність, фальш, компроміси, й світили до нього зеленими очима, і вились, як гадюки, і задурювали голову важким сопухом.
Він врешті вловив ту ідею, ось вона!
Він покличе його листом на поєдинок, тільки лист той мусить пройти через Антонінині руки — і вона не допустить до крайності ні в той, ні в другий бік.
Він сливе веселий скочив на ноги.
Вікно під шторою сіріло шістьма ясними плямами, бліде зимове світло входило в хату знадвору. Починало дніти. Вночі випав сніг.
Піддубний засвітив свічку.
В якій формі написати лист? Він не знав. Десь були якісь романи, там, певно, можна знайти. Він почав нишпорити. Чорт! Десь заподілися, ну та дарма. Він тільки знає, що підпишеться — "з повним презирством"; йому прийшла до голови чудова думка: "з повним пр-р-ре-зир-ством!".
"Шановний добродію!"
І став. Думки опанували голову, форми виганяли їх, було трудно.
Нарешті, зачеркуючи й переписуючи, він склав листа:
"Шановний добродію, Ви вчора позволили собі тяжко образити мене. Тільки кров може змити ту образу. Прошу Вас визначити час і місце, куди я можу направити своїх секундантів. З повним презирством Іван Піддубний". .
По тому він зачеркнув "з презирством" і написав "з поважанням", переписав і заадресував: "Високоповажній пані Антоніні Цюпа у власні руки для пана Миколи Цюпи".
О!
Було ще рано, пів до восьмої, Цюпи ж вставали так коло дев'ятої. Піддубний ходив по хаті і все поглядав на годинник. Час тягся поволі. Врешті він накинув барани і вийшов.
Снігу багато, тепло і сонячно. Пухкий сніг засипав землю, будинки, обвів лінії тинів, обліпив стовбури дерев і гіллячки. Між білою сіткою їх яскраво синіє небо, а на снігу, на золоті сонця, тремтять синяві тіні. Сонце і повітря лоскочуть щоки, а зелень ялинових гілок виглядає з-під снігу так свіжо, що, здається, надворі стоїть весна, одягнена у білі шати.
Пролетіла ворона і сіла на тину.
Як передати листа, щоб він попав у Антонінині руки?
Коли б не стріти пана Миколу, що часом виходить з дому раніше.
Женуть гурт товару в різниці... ціла купа рудої шерсті, ніг, рогатих голів.
Як гарно дихається — п'єш повітря, мов тепле молоко. Сонце засвітило зірку на сніговій гіллячці.
Лист муляє в кишені. Треба через когось послати. Принесуть їй — вона виходить. "Лист? Од кого? Давай сюди..." Ага!.. Міниться в лиці і несе до чоловіка.
Безлюдна вулиця. Два рядки білих хат під білими дахами, межи ними сніг. Дими в'ються до неба. Москаль біжить з кошиком. Гей! Москалю! Гей!.. Підходить... витріщив очі...
— Однеси лист... Он туди, два вікна видко. Оддай до рук пані. Чуєш? Десять копійок дістанеш. І він намацав у кишені останні десять копійок. Ходить по вулиці й чекає. Москаль повертає, зігнувся.
— Самій пані?
— До рук.
—На...
І повертає назад, до себе.
— Що то буде, що то буде? Чим скінчиться?
День довгий, безконечний, тривожний. В полуднє небо всміхається, капле з стріх, і вся кімната в золоті.
Ходить і думає.
Обід не йде до горла, в роті сухо, голова важка. Що то буде?
По обіді лягає в ліжко, холодний, байдужий, дерев'яний, і нічого не чекає.
Якось-то воно буде.
Сірі тіні блукають по хаті, вікно гасне, розпливається, вечірній морок лягає на серце. Навкруги нікого й нічого.
Стук... стук...
До кого б се?
— Можна?
Чий голос? Він тремтить і зривається з ліжка.
— Увійдіть...
Він... пан Микола. Голос хрипливий, дивиться вбік, шуби не знімає й не подає руки. Сідає.
Іван тремтячою рукою шукає сірничків і ніяк не може витерти вогню.
— Не турбуйтеся... не треба. Іван все шаркає сірником.
— Не турбуйтеся... не треба. Іван все шаркає сірником.
— Ви... ви...— хрипить пан Микола,— ви не гнівайтесь на мене — я був учора п'яний. Просто п'яний, і більш нічого... більш нічого... Ну, а коли п'яний, ви розумієте...
Ага-а-а!.. Ну, звісно, він був п'яний, п'яний, як швець... і більш нічого... більш нічого. Як це він не помітив, що той був п'яний, як стовідерна куфа з горілки, як ціла корчма баб!., ха-ха!.. Як це він не помітив?
— Людя скучає за вами... приходьте завтра не лекцію й не пам'ятайте того, що було між нами...
Ха-ха!.. Ах ти, п'янюго, він був п'яний, як... і більш нічого... Ну, він прийде, конче прийде... ха-ха... Все сміється у нього всередині, все радіє, і він має охоту здушити хрипливе горло цього добродія, хоч старається не показати ні своєї радості, ні своїх бажань.
Добре, він прийде... і більш нічого... ха-ха-ха!..
А про лист ні слова!
Свиня!..
Піддубний виспався. Спав цілу ніч, як забитий. Так коло дванадцятої він взяв парасоля пана Миколи під пахву й побіг на лекцію. Знайомі почуття вчителя, що поспішає на лекцію, втихомирили його. Тільки коли він вступив у сіни і глянув на сходи, по яких збігав позавчора, а надто коли поставив в куток парасоля,— згадки линули на нього холодною водою і скували вільність рухів.
На дверях з хати стояла вже Людя, й підскакувала на своїх довгих ногах, і простягала худі рученята до пана Вана.
— Пан Ван... пан Ван...— радісно пищала вона і дивилась на нього закоханими, як у мами, очима.
Вони зараз взялись до роботи.
Все йшло, як і раніше; навіть в ту ж саму годину, як звичайно, перервано лекцію й покликано їх на обід.
І ось він пройшов ті хати, якими недавно виходив, і побачив столову, і круглий стіл, і пана Миколу, і пані Антоніну.
Пан Микола сухо стиснув йому руку, пані Антоніма виглядала втомленою, але сяяла і, користуючись хвилиною, втиснула йому в руку такий жмут паперу, що він не знав, куди його сховати.
Обідали мовчки, хоч намагались говорити. Пан Микола був ввічливий, услужний, занадто, може. Він підсував Іванові страви і припрохував, дивлячись кудись поза нього:
— їж-жте... їж-жте...
І те "ж-ж..." виходило у нього з таким притиском, наче він мав у роті ціле гніздо ос.
Іван не прийшов ще до себе, він спустив униз очі й їв, їв без кінця, без пам'яті, з такою завзятістю, з такою саможертвою, з якими його прохано.
Пані Антоніна часто губила серветку й, нагинаючись за нею, щипала Йванові ногу.
Часом вона клала його руку собі на коліно. Людя зітхала й здіймала очі до Бога.
Спасибі тобі, добрий Боже!.. Тепер усі щасливі!..
1902, Чернігів
