Біженці - Гуцало Євген

Де-не-де орали волами землю, а де-не-де сіяли. Берези й липи в лісі уже вкривалися першим листям, а дуби стояли сердиті й голі. Моя ялинка зеленіла на галяві, і коли я почав ножем підрізати стовбурець, вона жалібно здригалася. Нарешті впала горілиць, раптово зітхнувши хвоєю. Я ще назривав пучок пролісків та синього лісового сну й подався назад. Дивно почувалося на душі, що несу ялинку разом із весняними квітами.

Ялинку я оздобив двома кольоровими стружками, причепив вирізані з газет малюнки, а також попідв'язував до гілля заряджені патрони,— вони здавались мені набагато кращими, ніж шишки. Шкодував, що нема горіхів та білки, яких я бачив під ялинкою в одній книжці, але замість них можна поставити Діда Мороза, і це буде ще краще. На вершечку прикріпив проліски та синій сон, які вже зів'яли, хоч раз у раз я кропив їх водою.

Коли після обіду я приніс ялинку в Макарову хату, то ні Ксеня, ні Аполлон спочатку нічого не зрозуміли. Але потім обоє зраділи. Щоправда, зразу зраділа Ксеня, а потім, дивлячись на неї, і брат. Вона посадовила під ялинкою Діда Мороза й почала кружляти навколо неї. Щось співала і все крутилася, крутилася, а ми з Аполлоном спостерігали. Нарешті зупинилась, похитуючись,— і цієї миті, мабуть, їй здавалось, що хата продовжує кружляти навколо неї, бо вона засміялась і зігнулась, ловлячи руками долівку.

Аполлон провів мене аж додому і, запинаючись, переривчастим голосом сказав, що завжди зі мною товаришуватиме.

Того вечора я знову повів з матір'ю розмову про те, щоб прийняти до себе жити покинутих дітей. Доводив, що в нас вони помістяться, багато місця не займуть, та й не об'їдатимуть. Мабуть, мати думала так само, бо нічого не заперечувала. Я знав, що вона не менше від мене жаліє сиріт, бо й сама не раз до них заходила й помагала чим могла.

— Ото вже закохався в Ксеню,— сказала вона,— що й дихнути без неї не можеш.

Її слова примусили мене почервоніти. Я більше не заводив про це розмови, але на другий день заявив:

— Коли так, то я перебираюся в Макарову хату.

В своїй уяві я намалював, як житиму з Аполлоном і Ксенею, як ми годуватимемо себе, як помагатимемо одне одному, обстоюватимем. І в тому далекому майбутньому, в яке я все ж таки наважувався сягнути своїми мріями, я мав одружитися з Ксенею, щоб уже ніколи з нею не розлучатись.

— Чи ти сирота, що там житимеш?—здивувалася мати.

— А сирота!

— Дитино, отямся!

Проте я не міг отямитись — у мене б це не вийшло.

— Переберуся — і край.

Чи вплинула моя наполегливість, чи й своїм добрим серцем мати давно схилялась до цього,— але вона сказала:

— Може, вони не захочуть?

— Захочуть! — вигукнув я, відчуваючи, що мати вирішила поступитись.

— А ти в них питав?

Звичайно, я не питав, бо й так був цього певен.

— Піди й поговори з ними.

Аполлон зустрів мене на подвір'ї. Зразу я його й не впізнав, такий він був сяючий і щасливий.

— Мати повернулася,— випалив він, обнімаючи мене.

— Фросина Ільківна? — пробурмотів я.

— Мати!

— А ми хотіли забрати вас до себе,— промимрив я, не знаючи, сумувати мені чи радіти, що повернулася їхня мати.

— Її в лікарню поклали й вилікували,— розповідав Аполлон,— тепер вона завжди буде з нами.

Через місяць вони поїхали до себе на Курщину — їхні тамтешні родичі написали, що село відбудовується, що колгосп і для них зведе хату. Запрошували їх залишитись у нашому селі, але Фросина Ільківна сказала, що додому так тягне, аж у серці смокче. Я проводжав їх на залізничну станцію і весь час думав, що коли вони сідатимуть у вагон, то заплачу. Проте чомусь не заплакав, тільки стало мені тоскно й гаряче. Ксеня на прощання махала верхівкою ялинки, на якій метлялися всохлі стеблини пролісків і синього лісового сну. У другій руці вона тримала Діда Мороза з грубим рум'янцем на щоках та вусами з вати...