В сутінках - Багряний Іван

Гей, хлопці,— зібрали кагалу подібних собі і пішли.

Людям, особливо молоді, ради свята не хотілось розходитися. Зійшлися у балачках та з кумою, той з сватом. Ґвалт помалу ущух. Пообсідали канави та колодки. Дівчата лузають насіння.

— Розходьсь, розходьсь... представленія не буде, не буде, — жартував веселий чередник Микита.

— Е, дядьку Микито, вже було...

— От так... з вашою чередою, як я через неї та приставленіе проґавив,..

Жарти, сміх. Розходились. Лишалась молодь.

Андрій, крадучись, добрався кущами з секретарем сільради до нього додому. Секретаря звали Никанором. Раніш він був слюсарем на цукроварні.

Коли погасло світло, а погасло воно не само, Никанор мерщій відімкнув двері в другу кімнату, шепнув Андрієві, і вони зникли. Пробравшись через другий вихід у садок, потім кущами і ось вони тут, дома.

— Ну, Андрій, або пан, або пропав.— Никанор в пітьмі дістав запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю.— Вибирай, заряджай.

В самого руки трусились.

Розкуражена перелякана дружина Никанорова схопилася, засвітила лампу і вкрутила — світ ледве блимав. Сама сіла на ліжкові, біла як крейда, в самій полотняній сорочці.

Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху.

Тиша аж дзвенить. Андрія розібрав сміх, стало чудно.

— Чого ти?

— Х-ха, яка це все кумедія, мов у театрі... Ет, дурниця. Знаєш, Никаноре, я піду: вони вже давно, мабуть, розійшлися.

Щось рипнуло, принишкли.

Стукнуло нерішуче в вікно. Жінка мерщій погасила світло.

Тиша. Знову стук.

— Хто?

— Я.

— Та я, Ларин...

— А, Іван, ти... Зараз.

Відкрив. Засвітили світ. Ввійшов стривожений Ларин, комсомолець, товариш Андріїв: необтесаний, але щирий.

— Ти тут, хох-хо... а я думав — капут. Там, брат, на тебе засідки всюди.— Потім спохвативсь: — А знаєш, за мною, здається, весь час слідили Євлампієнки з оравою.

Під вікнами зашелестіло. Никанор збентеживсь:

— Гаси.

Тиша. Хвилина, дві... Ніде нічого. Андрій не витримав, незручно за Никанорову сім'ю.

— Ану його к чорту, ждать отак, ніби курка в хворості, я піду: та й тобі, Никаноре, безпечніш буде, у тебе ж жінка, дитина... Та й взагалі це дурниця, ну хто посміє? Я пішов.

Никанор пробував перечить, але й самому здавалось — так краще.

Пішли. Ларин проводив.

За левадами на краю села Андрій простився з Іваном. Посміялися трохи з оказії і розійшлись. Андрій пішов просто на шлях до млинів.

Ніч ні темна, ні видна. Місяць червоний і здоровий, мов діжа, тільки не сходив із-за далекого лісу. З річки тягнув вогкий холоднуватий вітер. Чорні млини порозставляли грубі руки і стояли трійцею обабіч дороги.

Андрій ішов колією, збиваючи припаду пилюку, і спостерігав за курявою. Інколи озирався набік, не з тривоги, ні, а так. Тривога уляглась, коли залишив останній перелаз. Ішов, згадував пережите за день і сміявсь про себе. Зразу, опинившись за селом, стало так легко, ніби спав стопудовий тягар. Тепер хотілося крикнути на всі груди і побігти вибриком по сонній пилюці.

Коли минав останній млин, озирнувсь. Раптом щось впало важке на голову і зразу ж з реготом на нього насіли.

Зразу град болючих ударів, потім кудись волокли за ноги,— далі нитка пам'яті урвалась. Пекучі огненні кола і морок.

...Липкий і тягучий морок.

Ранком Ігнат Соломонович потягся в ліжку. Сміявся з учорашньої пригоди,— як він безсоромно тікав, га.

— Хе-хе... Ну й лекцію встругнув, ледве коні донесли. От номер... жаль. Сором людям похвалитися, а то б, хе-хе.

Ігнат Соломонович сміявся і нетерпляче чекав Андрія. Андрій заходив до нього кожного ранку. Тим більше сьогодні мусив зайти після такого вчорашнього (на його думку, надзвичайного) "казуса".

— А ліхтаря забув... отакої,— тільки тепер згадав, що справді ліхтар так і лишився на ґанку.

— Туди, к бісу, треба когось посилати. Знову коня давай... Хоча, от дурень я, Андрій же там...

Задзвонив телефон...

— Так... Я... Що?.. Що?..

Брови Ігната Соломоновича підскочили вгору, рука трусилась, друга, що тримав нею широкі кальсони, зробила непевний рух.

Втратив всяку рівновагу...

Не дослухав і кинувся мерщій одягатись.

Коли Ігнат Соломонович з'явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо... Ні лиця на ньому, ні вигляду...

Без всяких ознак життя.

Метушився лікар, метушились сестри з шклянками і з ще чимсь.

Ніяк не міг збагнути всього, що сталося... Потім до телефону і подзвонив:

— Дайте міліцію...

А потім ще дав розпорядження на конюшню — поїхать і забрать карбідовий чарівний ліхтар та діапозитиви.

(Журнал "Всесвіт", 1927, № 37)