Цар Соловей - Руданський Степан

—

Чи то слуги божі світять
Свічі восковії?
Чи то сяють так на небі
Люди умерлії?

Чи то зорі, божі мислі,
Божая дорога?
Чи то, може, кажна зірка
Інший світ у бога?

Не зміркую, моя нене,
Гадки не згадаю.
Полетіла б, полетіла б,
Силоньки не маю".

І голубить її ненька,
К серцю пригортає
І милую свою доньку
Правди научає.

X

Росте дочка злотокрила,
Краси добирає,
А тим часом її ненька
З силоньки спадає.

Обсіклися пишні коси,
Снігом забіліли,
Поспадали повні личка,
Воском зажовтіли.

Очі в лоб позападали
І там позгасали,
І на лобі літа сумні
Сліди поорали.

І ослабли сухі руки,
Підкосились ноги,
Похилилась, як билина
Суха край дороги.

І згадала стара ненька
Смертную годину,
На могилу Соловея
Повела дитину.

І говорить: "Доню мила,
Поглянь кругом себе:
Доки зглянеш — все то буде
Суджено для тебе".

І поглянула царівна,
Видить — синє море.
Подивилася на захід —
Манячіють гори.

На восході чорний ворон
Понад ліс літає.
На опівніч орел сивий
Когті розправляє.

І говорить до царівни
Бідная цариця:
"Де спочили твої очі,
Там твоя границя.

Будь довільна своїм краєм.
Не бажай чужого,
Але нехай і чужії
Не займають твого.

Єсть у тебе в крилах сила —
Бийся, відбивайся.
Єсть у тебе в лобі розум —
Звести не давайся.

Стережися, доню, хмелю:
Хміль — погане зілля:
Платить мукою-тугою
За часок весілля.

Будь царівною довіку,
Замуж — то недоля:
Нема в світі, моя донько,
Як власная воля.

Рік від року сповідайся
У старій столиці
І не забудь царя-батька
І мене, цариці".

І цариця свою доньку
Поблагословила
І навіки свої очі
Темнії закрила.

ЧАСТЬ ДРУГА

І

Незабаром на степові
І Канчук конає,
Свої діти, свої слуги
З шатра висилає.

І виходять його діти,
Слуги виступають,
Ломлять руки, по цареві
Плачуть і ридають.

Лиш мізинець не ридає,
Шатра не кидає:
Заховався під постелю
І все розважає.

Встає Канчук із постелі
І трьома ключами
Відмикає круглу скриню,
Збиту обручами.

Достає нагай ремінний,
Кримку витягає,
Достає казан чугуниий,
Стиха промовляє:

"От нагай, що вражій силі
Давав наганяю,
Як бувало говорив я:
"Погуляй, нагаю!"

А то кримка-невидимка,
Що мене ховала,
Як у полі вража сила
Мене наганяла.

І казан!.. Не раз варив я,
Що йно попадалось;
І все військо було сите,
І ще зоставалось".

І узяв він тії річі,
К серцю пригортає,
Заливається сльозами,
Стиха промовляє:

"Річі мої дорогії!
Де мні вас подіти?
Віддав би вас своїм дітям,
Та не варті діти!

Закопаю я вас в землю,
Там лежіть довіка.
Нехай до вас не доткнеться
Рука чоловіка".

І викопав в шатрі яму,
Річі укладає
І землею засипає,
Тричі примовляє:

"Хто їх буде добувати,
Нагле най сконає;
Чия рука закопала,
Та най відкопає".

І втиснув коліном землю
І підвівся стиха.
Положився на постелю
І сконав до лиха.

II

"Добре, батьку, що сконав-єсь!
Синок промовляє. —
Чия рука закопала,
Та і відкопає".

І ще теплого з постелі
Волоче до ями
І розкопує ту яму
Мертвими руками.

І,розкопує, гадає:
"Все то моє буде,
І не видітимуть браття,
Не знатимуть люди".

А тим часом його браття
Своє пам'ятають:
Поробили в шатрі діри,
В шатро заглядають.

І но тілько докопався —
В шатро повбігали
І над батьком своїм діти
Сварку розпочали.

"Моя кримка!" — каже менший.
"Моя!" — середущий.
"Моя кримка! — каже старший. —
Я старший і дужчий".

І вхватили кримку в руки,
Кримки не пускають.
А тут раптом нахилились
І нагай хватають.

"Мій нагай! — говорить менший.-
"Ні, мій!" — середущий.
"Мій казан! — говорить старший.
Я старший і дужчий.

І всі троє заціпились,
І нагай тримають,
І ще раптом нахилились —
Казан підіймають.

"Мій казан!" — молодший каже.
"Ні, мій!" — середущий.
"Мій казан! — говорить старший.
Я старший і дужчий".

І зчепились за дідизну
І не помиряться.
І водяться по шатрові,
День і ніч сваряться.

І сваряться, не миряться,
Батька проклинають,
А тим часом ходять слуги
Да їм розважають:

"Царевичі наші любі,
Сваром не сваріться!
Ходіть лучче до причепи,
Миром помиріться".

І подумали три брати,
Покидають степи
І на північ, у столицю,
Ідуть до причепи.

III

Прийшли брати у столицю,
Палац відпитали
І приходять до покою,
Край порога стали.

А в покої сам причепа
На високім тропі,
Кучерявий хміль повився
На його короні.

Коло него, ступнем нижче,
Сидять сенатори,
А за ними їднорали,
Пани й асесори.

За панами осавули,
Як свічки, стояли,
А за ними прості люди
Мовчки уклякали.

У царя на відер двоє
Чаша брильянтова,
І на чаші стоїть надпись:
"Тут правда царьова",

І цар нею вино тягне,
Відром — сенатори,
Піввідерком — їднорали,
Оком — асесори.

Пани пили із півока,
З кварти — осавули,
Прості люди то з бляшанки,
То з бичка тягнули.

Наоколо часовії
Стіни підпирали,
І, як ружжя, довгошиї
Бутельки тримали.

Підступили, поклонились
Діти Канчукові.
"Розсуди нас! — говорили
П'яному царьові, —

Розсуди по правді божій,
А не чоловічій:
Нам осталось після батька
Три чудесних річі.

І першая із тих річів —
Канчукова кримка,
І та кримка не простая —
Кримка-невидимка.

Друга річ — нагай ремінний,
Тільки-но сказати:
"Погуляй на кім, нагаю!"
То й зачне гуляти.

А з казана, щоби їли
Всі на світі люди —
Скілько страви ізварити,
Стілько в нім і буде.

Отаке-то, ясний царю!
Ми й самі не знаєм,
Як ті речі між собою
Поділити маєм.

Чи три річі взяти разом
Судиш ти їдному?
Чи каждому їдну взяти?
І котру якому?"

IV

"Не журіться, царські діти,
Діти Канчукові:
Передайте ви ті річі
Нашому царьові.

Цар розсудить, кому взяти!" —
Слуги враз сказали.
І царевичі причепі
Свої річі здали.

А причепа тії річі
На столі складає
І встає із свого трону.
Стиха промовляє:

"Свідок бог, суджу я правду,
І всі добрі люди:
Хто із вас братів поборе,
Усе того буде".

І в минуті двоє старших
Раптом ізчепились.
Ізчепились і до крові,
Як ті півні, бились.

А молодший лиш на кримку
Скоса поглядає...
Ніби місце дає браттям,
К столу підступає.

Вже і тому, і другому
Боки посиніли,
Вже крівлею тому й тому
Губи закипіли.

А все вони таки б'ються,
Мцром не миряться;
Наостаток враз без сили
Покотом валяться.

Плещуть свідки у долоні,
Ті цар помагає,
А мізинець помаленьку
Руку протягає.

Хвать за кримку! Да на себе!
Давай утікати!
Сенаторам через плечі,
Людям через п'яти!

"Ловіть його, бісурмана!" —
Усі закричали.
А він уже за порогом,
Поминай як звали!

"Ну, пустили того біса,
Хоть тих не пускайте!
Не пускайте бісурманів,
Зараз порубайте!"

І царевичів безсильних
На шматки зрубали,
І собі нагай ремінний
І казан узяли.

А мізинець-невидимець
З страху чи із горя
Десь погнався через степи
До самого моря.

V

На полудень від заходу
Пишна, як дівчина,
Розвинулась і дрімає
Сонная долина.

У головах терен в'ється,
Шию обвиває
І квітками й ягідками
Голову вбирає.

Від восходу, як покрівля,
Відкотилось море,
Від заходу при долині
Стоять сиві гори.

Стоять гори при долині,
Ніби батько й мати.
І вартують, доки буде
їх дитина спати.

І вартують з-перед віку
І думу гадають,
Та на сонную дитину
Сльози проливають.

І на ноги спаде слізка —
І, як невидимка,
Закриває її чари
Встидливая димка.

І та димка зеленіє,
Вабить і лякає,
Вбитому життя дарує
І сама вбиває.

І на стан сльоза упаде —
Кругом обіллється,
Опереже стан тоненький,
В вузлик завинеться.

Завинеться і дівочі
Чари замикає,
І два кінці, як дві бинди,
В море опускає.

І на груди сльоза впаде,
І до серця ллється,
Доки в серці у гарячім
З вогнем не зійдеться.

І лиш тілько ізійдеться,
Парою злітає
Гу сонної долини
Груди підіймає.

Підіймає повні груди,
Груди пробиває
І гарячою водою
На світ випливає.

Плачуть гори, течуть сльози
Віки, не годину.
Но ті сльози не збуджають
Сонную долину.

Плачуть гори з-перед віку
І не перестануть,
Тілько й легше горам стане,
Як на море глянуть.

Море тихе, море ясне,
Як дитя, дрімає,
А за морем свята церква
І хрест святий сяє.

VI

В сій долині межи морем,
Терном і горами
Жив собі пастух-царевич
З своїми стадами.

Живе собі, як пташина
На святії волі,
Коло него стада бродять
На шовковім полі.

А він собі під оріхом
Лежить на травиці,
І в травиці червоніють
Спілі полуниці.

А навколо на деревах
Фіги і мигдали.
Померанці і цитрини
Гілля повтинали.

Там спадають спілі сливи,
Жовтії морелі,
А там тілько доспівають
Ріжки і дактелі.

На відклонах спілі дині
Й кавуни пестріють,
І над ними винограду
Китяхи синіють.

І в долині над зіллями
То метелик грає,
То жебонить бідна пчілка,
В квітку заглядає.

А в повітрі над садами
Грають божі птиці,
І над ними, як склепіння,
Небо без границі.

А по небу плине сонце,
Тає на долину
І, як ненька, огріває
Рідную дитину.

Опочине ясне сонце —
Місяць випливає.
Безграничнеє склепіння
Зіроньками сяє.

І весело зорі грають,
Мигтять і міняться
То погаснуть, потемніють,
То знов загоряться.

Тілько місяць, місяць думний,
Знать, своє гадає:
Мірним ступнем поміж зорі
К заходу ступає.

Хіба тілько, як проходить
В небі середину,
Стане, думний, і погляне
В сонную долину.

А в долині туман бродить,
Убрус випрядає
І на сонную долину
Стиха накидає.

VII

І як в небо сходить сонце
І як з неба сходить —
Стає пастух на долинім
І думу виводить.

І стихає все навколо —
Від орла до пчілки,
Все живеє й неживее
Слухає сопілки.

І та дума, його дума,
Ніби з неба ллється,
І широко, і далеко
За межу несеться.

Раз виходить піп із церкви,
Кондаки співає,
Коли чує, аж за морем
Якась дудка грає.

"Га! — подумав.— Певно, люди
Зайняли долину.
Піду-но я що випрошу,
Хоть на сорочину",

І зібрався піп убогий,
Пішов понад море
І приходить на долину,
Під високі гори.

Аж навстрічу йде царевич,
З попом привітався.
"Чи здалека ви, панотче?" —
Батюшку спитався.

"Я з-за моря,— піп говорить,-
Я з-за моря, сину,
І бідую Христа ради,
Мало що не згину.

Я вдівець, не маю жінки
І дітей не маю
І за церкву лиш їдную
Та за душі дбаю".

"Будьте ласкаві, панотче,
В мене відпічніте,
Не цурайтесь мого хліба,
Сядьте, закусіте".

Простелив піп свою рясу,
На траві сідає;
Пастух ходить коло него,
Щиро угощає.

І наївся піп убогий
І хрест святий творить,
І дякує співакові,
Дякує й говорить:

"О, спасибі! Добре, сину,
Ти людей приймаєш,
Тілько шкода, що до того
Вина не тримаєш.

Знаєш, сину, вино добре,
Письмо святе каже,
Веселить смиренне серце,
Маслом душу маже".

VIII

"Вибачайте мні, панотче,
Я ще не розжився,
Ще і року не уплило,
Заким поселився.

Розжиюся, і як будуть
Мене знати люди,
То на втіху добрих гостей
І то в мене буде.

На сей раз, святий панотче,
Прошу, не судіте,
А убоге господарство
Поблагословіте!"

Спершу вийшли на озера,
Де між купинами
Пливали собі на волі
Гуси з лебедями.

І піп руку підіймає
І благословляє,
А тим часом пастухові
Стиха промовляє:

"О, хорошії ж лебідки
Й гуси маєш, сину!
А годилось би й на церкву
Дати десятину".

І дарує він найкращу
Гуску і лебідку,
А піп тільки-но погладив
Куцую борідку.

Ідуть далі понад річку,
Аж на оболоні
Табуном на волі грають
Розкошнії коні.

"Благословить тобі господь
І ті коні, сину,
Лиш не жалуй в святу церкву
Дати десятину".

І вибрав він пару коней
Під масть і під міру
І дарує і ті коні
В церкву на офіру.

Перейшов піп вздовж і навхрест
Всю його долину
І на церкву ізі всього
Вибрав десятину.

Наостаток в него видить
Дудку золотую,
І на дудку піп зливає
Благодать святую.

"Всяка дудка твоя буде
Повна благодати,
Тілько, сину, треба сюю
На святе віддати".

"Вже за сеє, святий отче,
Прошу вибачати,
Дудка — батьків подарунок,
Не можу віддати".

"Ну спасибі і за теє!
Думає попина.-
Церкві хвала подобає,
Мені — десятина".

IX

Тілько-тілько що царевич
Батюшку відправив,
І отець чеснії стопи
За море направив —

Аж з-за терену густого
Німець показався.
Іде — пастух поклонився,
"Звідки?" — запитався.

"Я сем, члечку, вбогий немец,
Фон Австрія з родем,
Жиє собі тілько штукем,
З чужим хлебем-водем.

Як сват сватем, нам Австрія
Хлеба не родзіла,
Тілько з вогнем нас паліла,
З водем нас топіла.

З такем бідем немец нігди
З хлебем не працовал,
Тілько ходзіл із олейкем,
Штуки показовал".

"Що ж то в тебе за олейки?"
"Вшельке, мілий члечку:
І от тего, жеби члечка
Покохал дзівечка,

І од глави, і од очу,
Од боку болення,
От седзення і стоєння,
Піця і єдзення".

"Як такії ж то олейки,
То сховай для себе.
Ще цікавий би я знати,
Що за штуки в тебе?"

"О, я славне умім штуки,-
Хитрий німець каже.-
Тілько заплаць, мілий члечку,
Вшельке ці покаже.

Ото, члечку, і даремне
Маш ламане штуке..."
Перегнувся назад німець,
Падає на руки.

І руками вперся в землю,
Ноги підіймає
І стоїть ногами вгору,
Ніби чорт тримає.

І здихнув пастух-царевич,
Просить німця встати.
"Що ти робиш з себе, німче? —
Став йому казати.-

Не пристало чоловіку
З себе сміх робити.
Чоловіку завше треба
Чоловіком жити.

Я дам тобі, чоловіче,
Всього для початку,
Та возьми, піди додому,
Збудуй собі хатку.

Сій, ори, працюй, трудися,
Як всі добрі люди,
То із тебе поміж люди
І сміху не буде".

X

Після німця якось господь
Того не доводив,
Щоби ще хто на долину
Жебрати приходив.

І пастух поставив хатку,
Хліб зібрав завчесне
І спокійно жив в долині
До самої весни.

Стала весна наступати,
Піст святий кінчатись,
Ще лиш тиждень — і Великдень,
Треба сповідатись.

Із суботи на неділю
Йде пастух із дому
І приходить, поклонився
Богові святому.

Поклонився і громаді,
Край попа вклякає,
А піп сидить в патрахілі,
Йому промовляє:

"Доки в церкву не положиш
Дудки золотої,
Поти тобі не прокажу
Сповіді святої".

І встав з місця, пішов в олтар
І вечерню править,
А пастуха коло серця,
Мов кліщами, давить.

Вийшов з церкви за дзвіницю,
Ходить і блукає.
Аж приходить попів наймит
Да і розважає:

"Не журися, пане-брате!
До землі бідою!
Мало чого піп не каже!
Ходи-но зо мною.

Ти думаєш, що він справді
Так за церкву дбає?
О, бодай так! Все то, брате,
Собі забирає.

А як мучить на соломі
Бідну худобину!
Ходи хіба, та оглянеш
Свою десятину".

І пішов пастух, оглянув,
Аж жаль йому стало!
У голодної худоби
И стебла не лежало.

"Та де йому,— наймит каже,-
За худобу дбати!..
Він за теє тільки дбає,
З ким би йому спати.

Та ще в хаті із ким-иебудь
То й спати не буде.
Не пристало, каже, в хаті —
Будуть знати люди.

А нагорі іще здавна
Солом'яник має,
От туди він своїх гостей
На нічліг приймає",

XI

"О, спасибі тобі, брате,-
Пастух обізвався,-
Що ти правду розказати
Не полінувався.

А не знаєш, чи сьогодня
Буде молодиця?"
"Як не буде? Та без Гриця
Й вода не святиться".

"Добре ж, брате.