На калиновім мості - Васильченко Степан

Губи осміхаються, а в очах щось покривджене, ревниве, уперте. Здавалось, за всяку ціну він вирішив не допустити тієї нашої зустрічі навіть у мріях.

— А хто ж то там закутаний та запорошений?

— Я! Чорт рогатий! — раптом визвірилась на нього Тася. Стулила злісно губи, обвела навкруги тоскним поглядом. Коло альтанки лежала мітла. Вхопила вона ту мітлу і вітром за ним! Той задки назад-назад, обороняється святою книгою, як щитом, далі не ви-тримав, повернувся і з диким гиком ударився тікать, куди бачили очі: через баклажани, капусту, через айстри, жоржини, піони, то-пчучи їх, як коняка.

— Квітки! Квітки топчете! Чорти болотяні! — разом загукали го-лоси із різних кутків саду.

Тася кинула мітлу, злякано — назад. Марко, угнувши голову і винувато посміхаючись, звернув з грядок. Пішов од спокуси в другий куток саду. Тася вернулась, задихана. Сіла, задумалась. Думки розбиті. Здавалось, уже годі налагодити те чарівне мере-живо мрій, що так нагло його сплутано. Аж минає кілька хвилин, і обличчя у Тасі починає знову вияснятись, як небо на годину. В очах у неї непереможно спливає, як хміль із води, те замріяне, зо-лоте, що ніяк не хотіло тонути, і, червоніючи, Тася доводить-таки своїй казці краю:

"Гукає у вікно: "Одчиніть!"

Виглянув із-за кущів бузку червоний од зубрячки Марко, повів у наш бік певним оком: "Мені,— мовляв,— зараз немає часу, проте будьте певні, що так воно не буде! Все зроблю, а тієї зустрічі не дозволю!.."

Тася незабаром після того виїхала з нашого містечка. Я поїхав учитись. Я не знав навіть, куди вона поїхала, проте все ж був пев-ний, що, коли прийде той час, я неодмінно десь знайду її.

Життя в семінарії кипіло: співи, музика, диспути, вечірки, літе-ратура — всього захопило мене з головою. Одначе хоч вряди-годи я згадував, що в мене десь є ніби наречена, ї навіть з’явилось один раз гостре бажання написати їй листа, тільки не знав — куди посилати. Почав з осторогою випитувати про це у Марка, що учився курсом нижче в одній зо мною семінарії. Ніби й думать про неї забув:

— Яка Тася?

Нагадую — ще й розсердився:

— А почім я знаю?!

Так і не послав.

Закінчив семінарію, поступив за вчителя. Моя школа поміж глухими хуторами одна на роздоріжжі, в степу. В школі нас двоє: я та моя стара неня. Все сидить коло вікна — на руку схилилась, тоскними очима дивиться в степ.

— Ні, ніколи не привикну я тут! Діждемо весни — вези мене, сину, додому!

А тут насувалася ще нова нудьга — зближалися зимові свята. Був позабував товаришів, тепер пригадав, сів одного вечора та й напік Маркові листа, що тепер останній рік учився в семінарії. Написав про свою самотину, про глушину, про своє життя, що справді скидається на заслання. Про те, що ця школа таки й була за місце заслання непокірних учителів. Щирого, гарячого листа. Прохав наостанку заїхати до мене на свята в гості. Послав.

Святки... Одного дня зійшлася до мене в школу малеча по кни-жки. Надвечір надворі почало мести. Я поспішав швидше розда-ти, бо діти всі з хуторів. Осталось двоє малих, брат і сестра — обоє з другої групи. Оставляю ночувати — куди там: "Сьогодні в нас го-сті!" Почапали. Позираю я у вікна: курить, крутить... Непокоїть мене: до хутора верстов чотири — щоб чого не трапилось з дітьми. А тут і мати: "...Таки не треба було, сину, пускати дітей із школи — дивись, яке віє!" Чую — як загуде в грубі, як сипне, війне снігом у вікна — зразу стемніло. Аж на серці холоне.

"Померзнуть діти, куди їм вибратись із таких заметів!" І тепер стоять вони, як живі, передо мною. Уляна, більшенька, рушником підперезана, з великими очима, як темні волошки, Матвій, зовсім малий, осуркуватий, [6] розумний качан. Уляна коло його — як нянька: прийдуть у школу — роздіне його, розмотає, руки йому нагріє, під носом витре. Далі сідає поруч, як перед божком, покір-но й довірливо зазирає йому у вічі: "А дивися, Матвійку, чи оце я так написала?" І суворий Матвійко починає перевіряти їй лекції. В науці Матвій куди за неї сильніший... І от замерзли... Завтра знаходять їх у снігу... Завтра поміж жінками на хуторі розмови: двоє школярів замерзло, обнялися, сердешненькі. Книжечки до грудей попригортали, щоб не згубити..." Уявив собі обличчя цих жалібниць.

За кожуха, за шапку — з хати! Вийшов за школу — світа не видно, сліпить очі, рве за поли, з ніг валяє. Шурхаю по коліна в наметах, спотикаюся, падаю, грузну по пояс. Мов хто жене батогом. А дум-ка, як огнем, пече: "Все це ні к чому — дітей уже десь позамітало. Книжечки до грудей..."

Стану, гукаю: "Улянко!.. Матвійко!.." — тут коло мене і голос умирає. Стомився, падаю в сніг, а думка така вже в, мене: "Коли діти замерзнуть, краще, й мені б не вертатися". Одна тліє надія: здається, їхали з базару — може, їдучи, хто взяв на сани. А як ні — замерзнуть. Раптом над самим ухом: "Дзінь-дзінь!.." Дзвоник, ти-хенький, як у кімнаті. Схопився на ноги, озираюсь: з другого боку — "дзінь-дзінь", мов у піжмурки грається; бурхаю по снігу, кручусь — нічого не бачу. Коли раптом щось дихнуло в лице мені гарячим, і перед самим своїм носом я бачу конячі голови, мов із снігу вири-нули. Примара? Вирізується з метелиці невиразний силует саней.

— Стій! — гукаю, мов за гони.

— А хто там? — одгукується мов за лісом.

— Школярів не стрівали?

— Бачили-бачили — в хуторі, хтось на розвальнях підвіз. Ще нам дорогу розказали.

Спершу аж гаряче стало од радощів, а далі раптово стало мені чогось тривожно:

"Як я думав, так і сталося... Ой, чи не сон це? І хура якась підо-зренна..."

Чую, питає:

— А ви ж звідки будете?

— Я учитель із Буртянської школи.

— А коли ви учитель, то сідайте, будемо їхати разом: гостя до вас везу!

— Якого гостя? ("Чи не Марко?" — блиснула думка).

Озивається щось інше, голос тонкісінький, слабенький, якийсь нереальний в хуртовину, в степу. Мов мініатюрний срібний дзво-ник.

— А чого це ви, пане вчителю, так довго тримаєте дітей у школі? Тож можуть замерзнути! Що, не впізнаєте? — І дзвенить десь як під шапкою: — Пригадайте сільську школу, сад, Марусю... Не пам’ятаєте? Та я ж ота Тася, що колись обіщала приїхати до вас у школу в гості...

Мурашки полізли в мене поза спиною: "Так і є! Це мені сон! Це я замерзаю в степу. Коли людина замерзає, їй, кажуть, дитинство увижається".

І стою й чекаю: ось-ось засяють золоті сади, заграє чарівна му-зика...

— Та сідайте ж! Боїтеся, чи що?

Умощуюсь, скраєчку, як у сні. Їдемо, а в мене ніяк не йде з дум-ки: "Ні, тут щось не так".

Добралися до школи.

Мати радісінька, мов родині якій, аж зачервонілась стара. Коли ж в кімнаті наша землячка чогось осмутніла. Глянула туди-сюди, сіла, не роздягаючись, мовчить. Приглядаюсь до неї: якась чужа дівчина, з своєю невідомою мені турботою, і тільки-тільки мере-хтять в очах золоті іскорки, що трохи нагадують колишню Тасю. Упадаємо коло неї — мати і я, прохаємо роздягтись — мовчить. Пе-реглянулись із матір’ю. Мати до мене:

— А ми й не помічаємо, що в нас у хаті холодно, аж пара ходить. Внеси, сину, дров та затопимо грубку, а я зараз самувар нагрію.

Ключ од сарая був у сторожа, а сторож пішов цього вечора до-дому — і я побрьохав до нього через снігом заметений город.

Спотикаюся по гребнях, аж падаю, а з думки не йде ця чудна пригода.

"Що їй треба? Чого вона приїхала?" І одразу раптом пригадав: гарячий, п’яний струмок розлився по тілу, по руках і ногах, у го-лові.

Як "чого приїхала"?

Та це ж вона приїхала, бо вона моя наречена! Того ж і чудна та-ка, того і ніяково їй стало, того ж і мовчить!

"Ну що ж, коли так — треба одружитись!" — храбро подумав я. Одначе одразу одчув, як затремтіли ноги підо мною, ніби постав-лено мене на краю прірви. І щось у мене боязке заскиглило, за-протестувало. "Я,— мовляв,— не од того, тільки це так несподівано, все-таки ж треба було подумати... і нічого я ще не зробив того, що думав, і нічим щастя цього не заслужив іще..." ,

"Ні, ні! — без жалю давив я у собі всякий протест.— Ніяких думок! І не думай, і не викручуйсь! Це ж буде навіть негостинно: сама наважилась, приїхала, не злякалась поговору, а я..."

"Ні, що буде, те й буде — женюсь!"

А як вертався од сторожа, ніяких сумнівів не було: увесь горів, був радісний і щасливий, до останку закоханий в несподівану свою наречену.

"Якого мені трясця? Само щастя прилетіло мені в хату, а я ще огинаюсь!"

Аж дух забивало... Так поспішаю, така нетерплячка знову гля-нуть на свою наречену.

Влітаю в кімнату.

В кімнаті Тасі не було. Заходжу до кухні: мати сама

— А де ж, мамо, наша гостя?

— А в кімнаті хіба немає?

— Нема!

Мати знизує плечима.

— Де б же їй дітись? Може, вийшла платити чоловікові за хуру?

Чекаєм — нема. Вийшов у двір, обійшов кругом усю школу.

Ні Тасі, ні візника, ні коней.

Навіть сліду на снігу не залишилося. Влітаю в хату.

Мати затурбована. Стоїть, чекаючи.

— Ну?

— Нема й сліду!

— І що за притча! — сказати людям, віри не поймуть.

Увіходить сторож. Послухав, подумав. Далі спокійно й урочис-то.

— Таке буває раз у житті, та й то не з усяким... Це привид!

І в хаті повіяло казкою.

Кілька днів після того я бив собі та ламав голову, як це воно сталося. На хуторах тим часом навкруги цієї оказії виростали ле-генди, як гриби після дощу. Мені доводилось гасити їх, як пожежу в посуху. Там затопчеш полум’я, а там уже виривається з-під ніг. Колись, через багато років після того, мені довелося якось проїз-дити мимо цієї школи. Хурщик мій, що не знав мене у вічі, розпо-вів мені про школу таку легенду:

"Одного вечора в хуртовину під’їхала до школи з дзвінками за-ручена вчителя і, не встаючи з саней, промовила до нього: "Же-нись на другій — мене не дожидай..." Тільки це промовила — і хтоз-на-де все ділось: ні коней, ні молодої. А вже так через тиждень дійшла до вчителя чутка, що тієї самої ночі його наречена замер-зла в хуртовину десь аж на Чернігівщині".

Я насилу впізнав у цій легенді свою власну пригоду.

* * *

Так от.

— Тася! Невже?! А де ви ділись отоді в хуртовину?..

Питання натовпом. Радість, сміх...

А сам собі думаю: "Може, справді уперта доля дбає за мене — то-ді в степу не вдалося подружитись, так от вона знову звела нас докупи". Аж раптом мов хтось мене шпортонув більше, ніж у жарт, і я крикнув з докором тій своїй лукавій долі:

— Заждіть! Та це ж, либонь, про вас казав мені дід, що ви повін-чалися з Марком?!

Сміється:

— Цей дід! — Спокійно до діда: — Засвітіть лампу, може, сьогодні таки не буде їх.— До мене: — Ми вечорами давно вже не світимо в кімнаті — якісь людці нишпорять попідвіконню.

Дід засвітив лампу, вікна щільно позатуляв хустками.