Поки живеш і квітнеш ти... - Чемерис Валентин
І підтримуючи в довгій дорозі, які не було ані кінця, ані краю. І виходило, що один стояв за всіх, а всі за одного — інакше у савані, повній хижаків, не вижити. Їй починало подобатися в новій зграї і вона вже не почувалася самотньою і покинутою, вигнаною у світ білий, адже в неї віднині була вже сім’я. Особливо їй подобався один мисливець із їхньої зграї, що на нього вона непомітно для самої себе вже накинула оком і вирішила віддатися тільки йому і тільки від нього народити маленьких двоногих…
Найкращим полювальником у їхній зграї був Зірке Око — він бачив у савані далі од усіх і бачив навіть те, чого інші не могли загледіти. Тож був у них найдобутливішим полювальником. А ще він мав міцні, довгі й прудкі ноги, тож бігав швидше за всіх — його ніхто не міг наздогнати, а він наздоганяв будь-кого.
Тож його так і звали: Зірке Око — Прудкі ноги. Він так прудко бігав, що доганяв у савані найпрудкіших кіз і скручував їм роги. Тому плем’я завади було із здобиччю.
Якось Зірке Око — Прудкі Ноги зненацька підійшов до неї на бівуаці і тицьнув їй квітку, що до того тримав її у себе за спиною в руці, відведеній назад.
Вона тоді була голодною, тож схопила квітку з наміром одразу ж її з’їсти. Як до того їла все, що потрапляло їй до рук. Але яскрава квітка виявилася зовсім — пхе! — не їстівною. Вона повертіла дарунок в руках, не відаючи, що з ним робити і для чого їй подарував ту квітку той, хто їй вже давно подобався і за ким вона потай зітхала. А Зірке Око — Прудкі Ноги стояв і наче аж захоплено, на неї дивився. Взагалі, Зірке Око — Прудкі Ноги їй таки подобався — це вона зайвий раз тоді переконалася і вона теж на нього задивлялася — чи в стійбищі, чи при мандрівках та на бівуаках. Він був високий і рівний, непосидючий та невгамовний. Це він подарував їй якось шкуру рудої лисиці, що сам же її й уполював. Її звідтоді в зграї почали звати Лисицею і нове ім’я їй подобалося. Зірке Око — Прудкі Ноги неодмінно повертався у стійбище із здобиччю — зайця вполює, дрофу, козу чи підсвинка або якихось там птахів, і незмінно давав їй ласі шматки. А ще приносив їй черепашки, разки зубів, аби вона прикрашала ними своє вбрання.
Лисиця хапала наїдки, поспіхом, боячись, щоб ніхто в неї не відняв їх їла і вдячно на нього позиркувала, а йому приємно було дивитися як вона радісно їсть і як гарно на нього зиркає. Так зиркає, що в нього щось аж у грудях ворушилося і оживало і йому тоді хотілося щось таке утнути, щось таке…
І ось він приніс їй квітку. Що з нею робити, як вона не їстівна Лисиця не знала, а тому розгублено вертіла квітку в руках. А він стояв поруч, дивився на неї приязно— приязно і навіть аж ласкаво і показував їй зуби. (Лише через десятки й десятки тисяч років люди — вже в званні гомо сапієнс — назвуть те показування зубів усмішкою. "Усмішка — особливий порух м’язами обличчя (губ, очей), який виражає схильність до сміху" — так запишуть до своїх тлумачних словників).
Отож, він посміхався до неї лагідно й привітно, а вона почувалася в сяйві його усмішки, як у надійному захистку. Мабуть, так воно й насправді було. До всього ж він був не злим і не похмурим, а завжди усмішкуватим, і Лисиці так гарно було під його усмішкою. У її сонячному світлі. Вертіла квітку, не знаючи, що з нею робити — як не їстівна, то нащо вона їй? Квітка була жовтувато-червоною, вона аж полум’яніла в її руках дивним вогнем, що не пік її, але в той же час наче й обігрівав. І тут вона відчула, що їй стає якось ніби… ніби гарно. Прямо лепсько. Від того, що квітка гарна, і ще від того, що подарував її він, Зірке Око — Прудкі Ноги, найкращий мисливець з їхнього стійбища.
Та ось вона обережно, наче чогось остерігаючись, понюхала квітку — від неї так звабливо пахло, що в неї аж голова закрутилася, їй стало млосно. І від того зробилося й зовсім хороше. І вона збагнула, що хоч квітка й не їстівна, але вона дарує щось таке… таке гарне й хороше. Особливо від того, що її подарував він, найкращий мисливець їхньої зграї, Зірке Око — Прудкі Ноги, що їй давно вже подобався. Адже він її захищав, давав їй найласіщі шматочки, відганяв інших двоногих, які чіплялися до неї з пропозиціями "піти в кущі". А це приніс таку квітку, од якої їй і зовсім стало гарно.
Лисиця підійшла до озерця, заглянула у його воду і побачила себе — усміхнену і щасливу. І раптом їй захотілося прикрасити себе квіткою. І вона застромила її — червону і полум’яну, — у своє волосся. І радо подивилася на нього: ось, мовляв, яка я!..
— Лисичко, яка ж ти… яка ж ти гарна! — захоплено вигукнув він, Зірке Око — Прудкі Ноги. — Тепер я тебе нікому не віддам. Ти будеш тільки моєю — клянусь Великим Богом Полювання! Ти найкраща моя здобич!
То що сталося того дня у савані майже сто тисяч років тому?
Нічого особливого — можна й так сказати. З одним однак уточненням: на планеті Земля тоді з’явилася перша жінка.
І що з того, що вона була нетиповою неандерталкою, себто вже кроманьйонкою, такою ж — принаймні, за анатомічною будовою, — як і ми з вами, дорогі мої читачі, що з того, як вона стала першою жінкою планети Земля. І стала завдяки тому, що він — теж ставши першим чоловіком планети Земля, — подарував їй квітку.
… А десь неподалік — не забуваймо, це трапилося 100000 років тому, — ховаючись в густих заростях савани, блукав голодний шаблезубий тигр, терпляче очікуючи, — коли хтось із них, двоногих, заґавиться чи й необачно відіб’ється від своїх…
Але звідтоді й по сьогодні чоловіки хоч і… гм-гм… чомусь рідко, проте все ж таки дарують жінкам квіти. Аби подружки їхні й далі залишалися в статусі прекрасної половини роду людського.
А якби Зірке Око — Прудкі Ноги жив у наш час, то, повірте, даруючи своїй вибраниці квіти, неодмінно їй ще й заспівав би (хоча б ось таку пісню):
Мені не можна не любити.
Тобі не можна не цвісти.
Лиш доти варто в світі жити,
Поки живеш і квітнеш ти…
