Живцем поховані - Нечуй-Левицький

- То ви в йо­го за най­ми­та? - аж крик­нув я за­чу­до­ва­ний.

- За най­ми­та, - обізвав­ся по­го­нич і знов обер­нув до ме­не го­ло­ву й осміхнув­ся.

- Але ж ви на най­ми­та зовсім не схожі, - ска­зав я.

- Бо я, ба­чи­те, не з міщан. Я дво­ря­нин, шлях­тич, як нас тут звуть. Ми шлях­тичі з батьків, з дідів. Мій стар­ший брат був «чи­нов­ни­ком», слу­жив у Києві в кан­це­лярії гу­бер­на­то­ра, а потім слу­жив в Умані та оце не­дав­но по­мер од ча­хот­ки.

«Що це за ди­во! Що це за про­ява ве­зе ме­не? А мо­же це який­сь чванько, що злов­жи­ває довірність лег­ко­дум­них проїжджих панків, аби поч­ва­ни­тись своїм ро­дом пе­ред пан­ка­ми: знай­те, мов, що й я пан, хоч і сид­жу на коз­лах з ба­то­гом, але мені ли­чи­ло б і бу­ло б упо­добніше сидіти з ва­ми ря­дом в фа­етоні. А ко­ли я на коз­лах те­пер, то це так собі ви­пад­ком ви­па­ло», - вертіла­ся в ме­не дум­ка.

Я заціка­вив­ся й по­чав роз­пи­ту­вать сво­го візни­ка. Він по­вер­тав до ме­не го­ло­ву, щось го­во­рив, роз­ка­зу­вав. Але я тільки ба­чив йо­го ко­рот­ко підстри­же­ну борідку й од­но­го куд­ла­то­го ву­са по­верх борідки. Слів не мож­на бу­ло чу­ти. Ко­ле­са сту­котіли на новій мос­товій. Фа­ето­ни гна­лись до міста на­че нав­ви­пе­ред­ки й ви­пе­ред­жу­ва­ли нас. Про­ти нас тяг­ла­ся до вок­за­ла вал­ка з ва­гою на во­зах, на­ван­та­же­них уся­ким кра­мом, зем­ля­ним вугіллям, мішка­ми з паш­нею та питльова­ним бо­рош­ном. Ко­ле­са дер­котіли, аж ніби кри­ча­ли. Мос­то­ва аж двигтіла під во­за­ми, на­ван­та­же­ни­ми мішка­ми з пше­ни­цею та залізом ху­ра­ми. Роз­мов­ля­ти не мож­на бу­ло ні на який спосіб.

От коні влетіли в містеч­ко, здо­ро­ве, як го­род, пе­ребігли че­рез кільки жидівських смер­дя­чих улиць, і наш фа­етон вис­ко­чив на ба­зар­не місто, здо­ро­ве, як ви­гон, обс­тав­ле­не му­ро­ва­ни­ми до­ма­ми, і не­на­че пірнув між во­зи. Ба­зар ще не роз'їхав­ся. Ку­ря­ва сто­яла, не­на­че дим по­жежі. Ба­зар ніби грав во­за­ми, во­ла­ми та кіньми в «тісної ба­би». Місто бу­ло ніби за­ки­да­не во­за­ми. Фа­етон лед­ве проп­хав­ся ву­лич­кою поміж во­за­ми, за­че­пив ко­ле­сом кільки людських осів та коліс, штурх­нув диш­лем у спи­ну кільком єврей­ським ба­ла­гу­лам і ви­летів на ши­ро­ку ву­ли­цю, що йшла на пош­то­вий трахт. За­зе­леніли старі сад­ки по обид­ва бо­ки ву­лиці. З садків, з гайків виг­ля­да­ли не­ве­личкі му­ро­вані й де­рев'яні дом­ки, дач­ки. За­ма­нячіли в квітни­ках пе­ред дом­ка­ми уся­кові квітки. Тут жи­вуть пан­ки, підпан­ки та міща­ни. Ста­ло тихіше. Гар­ми­дер сти­шив­ся. Мож­на бу­ло ба­ла­ка­ти.

- Хто ж був ваш батько? - спи­тав я в сво­го візни­ка.

- Мій батько був дво­ря­нин пра­вос­лав­ної віри, не ка­то­лик. Він мав свою зем­лю - де­ся­тин з шістде­сят, ко­ли не більше, он там за Рос­сю, по пра­ву ру­ку од го­ри. Мій батько був поміщик з діда, з прадіда.

- Як же во­но так вий­шло, що ваш батько мав зем­лю, був дідич, а ви те­пер за по­го­ни­ча в яко­гось па­на Гнідинсько­го? - спи­тав я, зди­во­ва­ний та­ким ви­пад­ком.

- Про це дов­го роз­ка­зу­вать: ба­га­то го­во­рить - та нічо­го слу­хать, як ка­жуть у при­казці. Не­хай от як заїду до своєї ха­ти, то я вам роз­ка­жу. Я забіжу на ча­сок до­до­му, дам ко­ням об­ро­ку, по­по­луд­наю та візьму на до­ро­гу ки­рею, бо як ча­сом на­па­де дощ, то я змок­ну до со­роч­ки. В нас оце пе­ре­па­да­ли страшні тучні дощі. Ось не­да­леч­ко й моя ха­та, он­деч­ки за ти­ми ви­со­ки­ми осо­ко­ра­ми.

- Як же вас про­зи­ва­ють?

- Я Ва­силь Свікліцький. Батько мій був дво­ря­нин. Я й до­ку­мен­ти йо­го маю. А зем­ля й грунт про­па­ли для ме­не навіки. Тільки й зос­та­лась у ме­не ха­та, бо й ого­род, і са­док, і ле­ва­да - вже те­пер не мої й не моїх дітей.

- А чиє ж во­но те­пе­реч­ки? - спи­тав я.

- Графа Браніцько­го. Усе про­па­ло. А я те­пер слу­жу за най­ми­та - ска­зав Свікліцький і спи­нив коні ко­ло воріт.

- Ось і моя ха­та. Ко­ли ви не ду­же ха­паєтесь в се­ло, то я заїду на ча­сок, бо вже час ста­вить коні на-по­пас, та й сам я з'їм чо­го-не­будь на до­ро­гу.

- Добре! Заїжджай­те. Мені мож­на й за­га­ятись, бо там в селі діти не пла­ка­ти­муть, жінка не ла­яти­ме.

З ха­ти вибігла жінка Свікліцько­го, ще мо­ло­да й гар­на, круг­ло­ви­да, з пух­ки­ми що­ка­ми, тілис­та, жва­ва, про­вор­на й ко­кет­ли­ва. Бу­ла неділя. Свікліцька уб­ра­ла­ся че­пур­ненько. Бу­ло знать по її одежі, що во­на лю­би­ла уся­кові уб­ран­ня. Во­на вибігла в чор­но­му ку­ценько­му кер­сеті, в ясній, ніби білій спідниці, не­на­че об­си­паній чер­во­ни­ми бу­ке­ти­ка­ми, а вни­зу об­шитій на п'ядь сму­гою чор­но­го пли­су. На но­гах аж горіли чер­воні сап'янці. Шия аж вги­на­лась од разків доб­ро­го на­мис­та, од ду­качів та бусів. На го­лові зе­леніла яс­но-зе­ле­на хус­точ­ка, по­цяцько­ва­на дрібненьки­ми пуп'янка­ми рожі та маківка­ми. Зе­лені й чер­воні то­роч­ки спа­да­ли од хуст­ки на шию. Свікліцька міцно вхо­пи­ла во­ро­та й ніби заіграш­ки од­ки­ну­ла їх набік однією ру­кою. В другій руці в жмені во­на дер­жа­ла насіння й лу­за­ла йо­го ніби на льоту. Во­на ки­ну­ла вго­ру на Ва­си­ля гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма. Ва­силь з ко­зел осміхнув­ся до неї й пог­нав коні у двір, ввесь за­рос­лий зе­ле­ним шпо­ри­шем.

- Ого-го, Свікліцький! Як я ба­чу, в вас жінка, як цяцька, як пи­сан­ка! - не втерпів я, щоб не примітить то­го Ва­си­леві.

- Тільки мені й доб­ра зос­та­лось, що та цяцька, та там у хаті є ще дві цяцьки - двоє мен­ших дітей, бо старші усі пе­ре­мер­ли, - обізвав­ся сти­ха Ва­силь.

З ха­ти вибігли й ті дві цяцьки: хлоп­чик восьми років і мен­ша од йо­го дівчин­ка, і справді гар­на, як до­ро­га цяцька. Я ди­вив­ся на ха­ту, розг­ля­дав осе­лю, а в ме­не все вертіла­ся в го­лові дум­ка, че­рез що про­па­ла та зем­ля, як про­пав і цей грунт з сад­ком, де я сто­яв, і як Свікліцький з діди­ча та став най­ми­том.

«Чи не про­гай­ну­ва­ли та не про­пи­ли ча­сом оті дрібні ук­раїнські дідичі своїх маєтностів та грунтів?» - май­ну­ла в ме­не дум­ка. І мені бу­ло якось ніяко­во пи­тать про це в Свікліцько­го, щоб не зо­би­дить йо­го, до­пи­ту­ючись про предків, «що по­мер­ли од редьки», як ка­же при­каз­ка, а мо­же й од чо­го луч­чо­го й смачнішо­го за редьку.

Мене бра­ла надз­ви­чай­на цікавість роз­пи­тать в Ва­си­ля про це діло. Але Свікліцький по­чав по­ра­тись ко­ло ко­ней: розг­нуз­ду­вав коні й при­чеп­лю­вав їм під мор­ди шаньки - тор­бин­ки з вівсом. Дав­ши ко­ням обрік, він пішов до ха­ти, зап­ро­сив­ши й ме­не з делікат­ності до гос­по­ди. Я оки­нув очи­ма осе­лю. В оселі й дво­ра не