Срібне молоко - Шевчук Валерій

Отож прошу зробити в тому, панове врядні, дізнання і взяти того невшетечника й облудника до секвестру, бо вчинив нам неприлюдне зганьблення, яке вже сталося прилюдне, а ще прошу записати те до міських книг, щоб розпутництво не залишилося без оголошення й покарання.

— А чи признається винуватець до вини? — спитав пан возний.

— Скажу пряму правду, панове врядні, — тим-таки голосом повів Петро Сахнюк, — що з ним мови я не мав, бо то таке ледащо, що до вини напевне не признається, та й не хотів би я собі такого непутящого зятя.

— Які знаєш за дяком непутящі справи іще? — спитав пан возний.

— Хіба цього мало? — вирячив очі Петро Сахнюк. — Звів мені дитину!

— Крім зведення дочки, чи маєш на нього інші докази? — спитав пан возний.

На те Петро Сахнюк озирнувся, ніби боявся підслуху, та й прошепотів десь так, як шипить магістратська гуска, коли вранці писарчук іде висмикнути з неї перо.

— А ще, панове врядні, він складає кощунницькі і зв'ягомі пісеньки та вірші й навчає того неподобенства школярів, які тим непотребом жебрають собі хліба.

— Гаразд, — сказав пан возний. — Тепер кажи ти, дівко. Чи правду мовив твій батько, що була облудно зведена й спокушена тим дяком?

— Григорієм Комарницьким, — додав Петро. — Бо дяків у світі багато є.

На те слово Катерина Сахнюківна тяжко заридала, і сльози віялом бризнули з її очей, зводила й стуляла губи, але не могла видобутися на мову.

— Дайте їй води, — сказав, скривившись, пан возний.

Тоді бозна-звідки взявся писарчук, тобто підписок, бо доти його не добачали ані Петро, ані його дочка, ані сам пан дяк Григорій Комарницький, котрий стежив за тим печальним дійством із ґанку троянівської школи, — отак, ніби із землі вигулькнув, кинувся до цебра, що стояв у кутку, зачерпнув горнятком і прискочив до Катерини. Дівка води напилася, і це допомогло, бо лице перестало корчитися, а сльози литись, очевидно, треба було часу, щоб та вода перетворилась на сльози, а випите раніше вже виплакала, отож личко її налилося червінцем, але не кривилося:

— Скажу так як є, панове врядні, ще й можу поклястися на Святому Письмі, — мовила трохи приглушеним голосом, — що моєї вини в народженні цього байстрючка нема, бо мене звів і обезчестив отой обіясник, дяк Григорій Комарницький.

— Узяв тебе силою? — спитав пан возний.

Личко Катерини запаленіло більше, а очі зблиснули іскрами, ніби хтось там кресав кремінцем вогню.

— Не брехатиму, панове врядні, — сказала цього разу дзвінко Катерина, — не силою, але щось мені спричинив, бо не могла йому опиратися. Так міркую, що зачарував мене — ніколи мені не подобався та й не залицявся.

Пан возний значуще перезирнулися із паном писарем.

— Отже, хочете завести справу на очарування? — спитав пан возний. — Коли так, то чи відаєш за ним інші випадки чарівництва?

— Тільки те, що складав кощунницькі пісеньки та студні вірші, — втрутився Петро Сахнюк. — Але що він чарівник, усі відають.

— З чого таке звідали? — запитав возний. Тоді Петро знову озирнувся, ніби чогось остерігаючись, і тихо сказав:

— Він, панове врядні… як це сказати… ну, таке чинить, чого не втне ніхто.

— Що саме? — спитав пан возний.

— Він, панове врядні… скажи ти, дочко, бо не ляга на вуста таке скаредне.

— Еге ж, — спокійно обізвалася Катерина. — Коли курить люльку, панове врядні, то пускає дим вухами й очима.

У покої зависла негнучка тиша, пан возний знову перезирнувся із писарем.

— Достеменне це знаєш? — зчудовано згукнув пан возний.

— Та це, панове врядні, всі знають, — твердо повів Петро Сахнюк. — Можете попитати в наших людей.

— Гаразд, — мовив пан возний. — А чому, дівко, не зголосила того раніше, після очарування?

— Боялася, — спокійно сказала Катерина. — Бо ще б які вроки навів. Думала спершу, минеться, а воно й не ми-ну-ло-ся! — і вона знову заридала, розсипаючи щедрі сльози; очевидячки, та вода, якої напилася, в ній перебродила.

— А коли пізнала, що не минулося, чому не зголосила? — запитав пан возний.

Але Катерина знову не могла говорити. Водила розтуленим ротом, стуляла його, однак слова не виходили, сльози ж щедро лились.

— Дай-но їй ще напитися, — наказав пан возний.

— Не треба! — мовив залізно Петро Сахнюк. — Скажу я! Вона нам із матір'ю тоді відкрилися, але я сказав перечекати.

— Чому?

— Бачите, панове врядні, таки боялися, — сказав Петро. — Бо, може, він і справді нечистий, тоді б, сказати, як самі знаєте, мало б народитися чорт зна що: із хвостом, шерстиною та рогами, тямите?

— А коли б таке народилося?

Обличчя Петра Сахнюка стверділо, понуро блимнув і не сказав, а відбив чи відрізав:

— Тоді б узялися за того обіясника громадою. Повісили б, як пса, відтак і спалили, і гріха за нами від того не було б, от!

— Тепер не боїтеся? — спитав возний.

— Сказати по правді, боїмося, — повів Петро. — Але дитина народилася людська, а не чортяча. Отож він, перепрошую, не чортяка, а таки грішна людина, хоча, може, й чарівник. А це значить, панове врядні, що не ми його маємо судити, а таки ви. Отож зголошуємо свою кривду і просимо розправи за артикулом, та й запису до міських книг. Таких, як цей скуситель і чародій, належить, панове врядні, карати за правом, як того заслужив. Так ми розсудили з матінкою її, дочки моєї, та з моїми братами і так має буть! А тепер покажи суддям дитину, щоб панове судді переконалися: віщу правду і нічого більше.

Катерина підійшла до столу, поклала дитя й розгорнула пелюхи.

— Бачите, яке гарненьке! — схлипнула вона. — Нє, він не чорт, але що з чортами водиться, то це вже напевне. Одне слово, обіясник!

— Гаразд, справу вашу приймаємо, — сказав пан возний. — До суду приведете його ви чи послати по нього наших гайдуків?

Петро Сахнюк химерно скосив очі й смикнув плечем.

— Про те не турбуйтеся, ваші милості, — сказав спроквола. — Приведемо самі, ніде він не дінеться з наших рук.

— Але щоб не було слідно ваших рук, — суворо наказав пан возний. — Бо ще незвісно, хто з вас правий, а хто винуватий.

— Незвісно вам, панове врядні, а нам таки так, — мовив Петро. — Але обіцяємо, що нічого до суду йому не вчинимо і постанемо разом.

— Подбайте, скільки можете, про свідків, — сказав пан возний.

— Свідків чого? — не збагнув Сахнюк.

— Ну, може, хто бачив, як він крався до вашої господи. Скільки разів із ним сходилася, дівко? — спитав возний.

— Та тільки раз і було! — відповіла Катерина, і з очей її знову рясно посипалися сльози…

У цю хвилину там, на шкільному ґанку в Троянові, дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара, який оженився на мусі, відчув, що йому засвербіло ще й поза правим вухом, отож потягся чубуком та й почухав. А коли те вчинив, видиво з очей йому пропало, натомість прокинувся той кавалок задимленого мозку (адже поки те діялося, не одну люльку висмалив), у якому сидять осторожні первні, і він знову подумав, уживаючи каденції: "Не гайся, брате, ноги на плечі брати!" — бо вже он sol cadens,[1] отож і здається, що caede madentes terrae[2] відтак дивися, небораче, сказав собі дяк, щоб та кров не була твоя. І він знову кинув оком туди й сюди, і вшир, і вздовж, і вдаль, і зблизька, але все було так само, як досіль — тобто його нерушно, але пильно стерегли. Тоді дяк нарешті встав, а що довго засидівя, потягся, розправляючи жилля та кісточки, відтак чвиркнув чорною від тютюнової смоли слиною на ґанок. Поки що школа лишалася порожня, але школярі невдовзі повернуться із жебрів, тож гаятися годі. Загалом кажучи, тут за тепла він не спав, впросився до милосердної Антонихи, до клуні, але за тієї умови, що вона його на ніч мала в клуні зачиняти на замка, відчиняла тільки вранці, і це для того, щоб він, чи хтось інший, нічого клуні не виніс, бо, сказала ця милосердна жінка, коли він у клуні ночує, вона її завше зачиняє, отож своїх звичок змінювати хоче. Але йти спати до Антонихи ще зарано, тож він, дяк Григорій Комарницький, зайшов до школи, покинувши недремних своїх наглядачів, а сам через сіни виліз на горище, де відав лаз у стрici, що його зробили школярі-таки, коли часом повертались у школу поночі та потайки. Отож дяк тихенько просунувсь у того лаз і й намацав босими ногами, адже затепла ходив босоніж, гілку яблуні, за мить сховавшись поміж молодого листя, і вже тут сторожко роззирнувся. Тоді стрибнув на землю, трохи пожалившись у буйній кропиві, відтак на чотирьох, ніби збирався стати вовкулакою, моторненько погнався через садок до сусіднього городу.

І тут сталася річ дивна для нього самого, бо не побіг, а таки помчав десь так, як тікає пес, заскочений у шкоді, і хоча не робив зусиль, а біг його ставав усе швидший, і сталося це, можливо, від сподіванки, яка не вмирала в ньому, що все-таки з цього чортового Троянова здолає втекти — йому б тільки дістатися лісу, а вже там жодна потолоч його не піймає, а всі непередбачені клопоти щезнуть самі собою. Отож радісно мчав на чотирьох, виваливши язика, і світ у його очах мигав, стрибав, коливався, тремтів, мерхотів, і це тривало б довше, коли б не буцнувся лобом об якіїсь дерево. Мусив спинитися й повільно почав зводити голову, бо дерево було на два окоренки. Далі ті окоренки зливалися в одного стовбура, а збоку помітив третього окоренка, тоншого, обламаного вгорі, до якого причепилася поросла волоссям жаба, а коли звів очі ще вище, то уздрів не гілля з молодим листом, а таки каменюку, грубо обтесану і під баранячою шапкою. І з того каменю текло немилосердне чорне світло, від якого по спині в дяка пробігла сотня дружних мурах; нижче від тих витоків був наріст на камені, а під наростом купка моху, а ще нижче камінь розімкнувся і мовив повільно, але твердо:

— Ану, дяче, завертай до школи і сиди там пацючком, поки тебе, обіясника, не покличуть на суд, бо коли ще раз утечеш, то полічу тобі ребра, уже не попереджаючи.

І та жаба на тонкому окоренку вирвала його, окоренка, із землі і значуще похитала в повітрі.

Тоді дяк Григорій Комарницький подивився на небо і відчув печаль, бо те небо нічого доброго йому не порадило, відтак пізнав себе напрочуд самотнім, десь таким, як деревце, що виросло на старій стіні фортеці чи церкви, а ще коли його кошлатить і вириває з обжитої щілини вітер. А вітер і справді дув йому просто в обличчя, і здалося невіть-чому дякові Комарницькому, що той вітер віє від школи, бо та школа, до якої повертався, побачилася наче голова, котра лежить на землі й роздула щоки, вибалушила очі, висунула грубі вуста та й дме щосили, ніби гадає, що в такий спосіб його остереже чи примусить, як комара, котрого шуря-буря здула з дуба, кудись таки полетіти, щоб напевно-таки зламати собі руки-ноги.