Невигадані бувальщини - Антоненко-Давидович Борис
Публіка мовчки стежила за нашим словесним двобоєм, одні, можливо, нишком співчуваючи мені, інші, спантеличені моїм категоричним тоном, вагаючись устрявати в суперечку, надто коли я пояснив: — Фашизм починається не з Бухбнвальда, Освєнціма й Бабиного яру, а з непошани до іншого народу, накидання йому своєї мови, звичаїв, порядків…
Тут автобус підійшов до моєї зупинки, розчинилися двері, і я вийшов, побажавши своєму опонентові завжди й скрізь бути людиною. А він замовк, спантеличено дивлячись на мене: а ну ж згори спустили директиву, щоб у Києві говорити по-українському, а він її прогавив, — що тоді буде? Адже на світі всяко буває!..
3. Якось в останні дні перед Новим роком мені забракувало листівок для новорічних привітань, і я, вийшовши з дому, підійшов на вулиці Леніна в Києві до газетного кіоска купити їх. Кіоскер охоче розклав передо мною кілька зразків, пропонуючи вибрати, але всі листівки були з російським текстом привітання.
— Мені треба — з українським текстом, — сказав я, але таких не було жоднрї. — Як же це так — у столиці України ви не продаєте новорічних листівок українською мовою?
— Було їх трохи, але враз розхапали люди, — байдуже відповів єврей-кіоскер.
— Значить, треба зробити так, щоб таких листівок було не трохи, а багато.
— А що я зроблю, хіба це від мене залежить? — знизує плечима кіоскер. — У мене хоч і мало, та були все ж, а от зайдіть на пошту — там їх зовсім ніколи не буває…
Це я і без нього знаю і тому не повертаюся до поштового філіалу, що майже насупроти кіоску, а думаю, відходячи, куди б мені ще піти — спробувати дістати листівок з українським текстом. Кіоскер навздогін радить мені:
— А ви спитайте ще в метро: там інколи бувають вони…
Але кіоскера перебиває роздратований голос огрядної жінки з чорнобуркою на плечах. Їй треба свіжий журнал мод, а я затримав її своєю балаканиною про листівки, і вона не може приховати свого обурення:
— Ему нужно непременно на украинском языке, как будто не одинаково, на русском ли, на украинском! Просто куражится от нечего делать! Ну и тип!..
4. Я пробирався в переповненому київському трамваї до виходу й питаю чоловіка, що стоїть мені на заваді:
— Ви зараз виходите?
Літній чолов’яга, на вигляд завмаг або експедитор, обернувся й, побачивши мене в капелюсі й зимовому пальті, людину явно міського типу, питає, утрируючи українську мову, якою я до нього звернувся:
— А куди це ви, дядьку, спішите в городі?
Стримуючи своє обурення, я відповідаю:
— Куди я поспішаю — це моє діло, а вас, щоб не полетіли сторчака від мене, коли виходитиму, поки що тільки питаю.
— Виходжу, — коротко сказав він, діставши відсіч і побачивши, Що тут не покепкуєш з мови, яка йому чомусь не до смаку. Коли ми вийшли на вулицю, я спинив його і сказав:
— Таких, як ви, я нещадно карав би в інтересах вашого ж народу! Ви не можете образити мій народ безглуздим знущанням з його мови, але через поведінку таких суб’єктів, як ви, мій народ складає хибну думку про всіх людей вашої національності!
Він зблід і, поки я не одійшов, стояв і кліпав зніяковілими очима. Може, зараз він уперше в житті замислився, де він живе й з кого намагається кепкувати…
5. Я зайшов до одної з київських бібліотек і попросив дати мені "Анти-Дюринґ" Енгельса. Бібліотекарка пошукала на полицях і чемно каже мені:
— К сожалению, нет сейчас "Анти-Дюринга".
— Та невже "Анти-Дюринг" у вас — тільки в одному примірнику? — здивувався я.
— Нет, почему же — имеется несколько экземпляров, но все они на руках; осталось только два, но они на украинском языке…
— Так мені саме й треба — в українському перекладі.
— Вот как? Пожаалуйста!
І бібліотекарка подала мені новісінький примірник "Анти-Дюринга", все ще не ймучи віри, що я серйозно взяв його для читання. Такого дива вона, очевидно, ще не бачила в Києві…
6. В універмазі на Хрещатику я попросив продавця, гарненьку, чепурно одягнену дівчину, показати потрібну мені річ. Звернувся до неї, як звичайно, по-українському. Хоч людей коло прилавка було небагато і я нікого не випередив чергою, продавець не поспішала обслужити мене. За хвилину я повторив своє прохання, але продавець, як і перше, обминала мене своєю увагою і обслуговувала тих, хто прийшов після мене, але говорив до неї російською мовою. Догадуючись, що спричиняє неуважність продавця до мене, я обурився й зажадав книгу скарг.
— Я не понимаю, что вам, наконец, от меня нужно?! — відповіла, обурюючись і собі, продавець, але не дала ні потрібної мені речі, ні книги скарг.
— Покличте, хто у вас тут старший! — категорично сказав я, але нашу розмову на високих тонах уже почула друга, старша віком продавець, яка, перепросивши й намагаючись зі мною сяк-так говорити по-українському, швидко задовольнила мої нескладні вимоги. Я подякував їй і, не вимагаючи більше книги скарг, поволі одійшов убік оглянути виставлений напоказ крам. Старша продавець пошепки картала свою нерозважну подругу:
— Ты думаешь, если он говорит по-украински, так это обязательно с колхоза приехал. А если он из ЦК или Совета Министров — ведь там тоже такие бывают, — или, еще хуже, из Канады, а то из США? Ты подумала, что может получиться? То-то же!..
Не знаю, чи подумала далі про це гарненька продавець, але я задумався: а що, коли б справді побачив ці сцени хтось із ЦК КПУ чи Ради Міністрів УРСР — що тоді було б?..
Ті, що позбулися "націоналістичних" упереджень
Русский язык более понятен простолюдину-малороссу, чем так называемое украинское наречие.
П. О. Валуев, міністр царя Олександра II
1. На екрані телевізора представник телецентру пропонує бригадирові з приміського зразкового колгоспу під Києвом розповісти телеглядачам про роботу й досягнення його бригади. Бригадир, напружуючись, аж упріває, намагається говорити по-російському, але в нього виходить така макароністична сумішка, що представник телецентру, побоюючись, як би поважна частина програми не обернулася на комічний телефільм, каже тоді бригадирові:
— А ви говоріть по-українському, вам легше буде.
— Нє, — заперечив бригадир, — я гавару по-руськи, бо мені какось так льогчей!
Представник телецентру, діставши такого одкоша, осікся й замовк, а бригадир "гаварив" далі, перетворюючи нудну частину програми телебачення на веселий виступ оригінального комедіанта…
2. У палаті очного відділу Київського медмістечка лежав зі мною чоловік моїх років, у якого після операції сталося деяке ускладнення з оком. З його розповідей я зрозумів, що це колишній куркуль, який, бачачи, що діло з приватним землеволодінням на тонку пряде, завчасно переїхав до колишнього повітового міста, а згодом, коли син підріс і влаштувався працювати на заводі в Києві, де дістав і квартиру, колишній куркуль подався зі своєю старою і собі до Києва на синівські харчі.
Володіючи неабиякими властивостями мімікрії, чоловік, потершись між людьми в Києві, швидко збагнув, почому тут хліб і сіль почім, і, насамперед, перекрутив свою мову на "городський" копил, щоб говорити "як прийнято". Коли він хотів сказати лікарці, яка зі мною й з ним говорила по-українському, що зір у нього залишився, але бачить він кепсько, чоловік добирав такого способу висловитися:
— Видимость у мене є, а качества нема.
Одного разу після нічного болю, що не давав йому спати, він скаржився другій лікарці, яка говорила по-російському:
— Понімаєте, в мене мнімая боль в глазу.
— Если — мнимая, не обращайте внимания.
— Так як же не обращать уніманія, коли воно болить мені?
— Но что вы ощущаете? — допитується лікарка, і хворий знову цупко хапається за слово, що так йому сподобалося:
— Мнімую боль.
Бачачи, що в цього хворого не допитаєшся до пуття нічого, лікарка оглядає хворе око й каже медсестрі закапати якісь краплі.
Хворий лишився невдоволений і каже мені після огляду:
— Чи вона не хоче мене лічити, чи не поніма в болєстях?
— А ви б їй пояснили по-простому, що вам болить, — порадив я, — бо і я не добрав, що саме вам дошкуляє.
— Так я ж їй і сказав по-культурному: мнімая боль, бо як тепер я городський чоловік, то надо й говорити мені по-городському.
— А що воно все ж таки означає — "мнімая боль"? — спитав я.
Мій сусід аж здивувався з моєї некмітливості:
— Як це — що означає? Ну, вроді, як сказати, — шпигає в оці…
3. У тролейбусі в Києві сидять дві молодиці в жакетках, пошитих, видимо, в сільському ательє, і з ними п’ятирічний хлопчик, що не може ні всидіти на колінах у одної з них, ні встояти довго на стомлених ніжках. Хлопчик смикається весь час, заважаючи матері дивитись у вікно й ділитися враженнями зі своєю сусідкою.
— Дивись, вроді Петька Середа на углє морожене їсть? — каже мати дитини своїй сусідці. Та сунулася до вікна й нерішуче відповідає:
— Якбудьто він, тольки коли ж це Петька успєв сюди приїхати?
Хлопчик і собі посунувся до вікна глянути на Петьку, але наступив матері на ногу.
— 1 чого ти вертухаєшся, як шамашедший? Сядь мінє на колена й сиди, бо по морді надаю! — Молодиця рвучко посадила малого собі на коліна й скаржиться сусідці: — Тольки куди візьмеш його, так зразу й спортиться пацан! Даже сама не знаю, що з ним делать?..
Якась інтелігентна жінка, що стояла в проході й журно спостерігала цю сцену, стиха лагідно каже матері хлопчика:
— А ви його самі псуєте, говорячи до нього такою мовою.
— А як же, по-вашому, надо до нього говорить?
— Отак, як його бабуся в селі говорить та інші прості люди, — пояснила інтелігентна жінка.
Молодиця злісно посміхнулася, мов зненацька викрила капосний підступ:
— Ви хитрі — хочете, щоб мой реб’йонок послідній у городі був, щоб на нього усє пальцем показували! — 1 рішуче заявила: — Не, були колись дурачки, та перевелись: хватить на вас, городських, спини задаром у колгоспах гнути! Хочемо тепер і ми по-настоящому жить — у тіатри ходить, спати, скольки надо, канахфети кушать і по-куль-турному розговор весті!..
На яку ступити?
— А ви якої національності?
— А вам якої треба?
"Патетична соната", М. Куліш.
1. У відділі фізичних методів лікування одної з центральних київських поліклінік я став для медперсоналу звичним пацієнтом, дарма що попервах медсестер помітно дивувала моя українська мова звертання. Виняток становила молоденька санітарка Оля, що довго приглядалася до мене й з подивом та цікавістю прислухалася до моєї мови, коли я розмовляв з хворими або просив щось у медсестер.
Одного разу, коли я чекав своєї черги на процедуру, Оля підійшла до мене й нерішуче промовила:
— А мені наравиться, як ви говорите…
— А хіба ж ви, Олю, говорите не так само? — відповів я.
Оля захитала головою і зітхнула:
— Колись і я так говорила, як у селі жила та вчилася в школі, а коли приїхала в город, усе перемінилося… Одне тебе не поніма, друге, хоч і пойме, та сміється з тебе, як з дурної, а третє й слухати тебе не хоче… Стала і я навертатися на їхнє, на городський язик переходити.
