По секрету - Шкляр Василь

Отак і в селі. Кажуть, бач, яка, одною ногою в ямі, а й собі туди ж. Здуріла на старість та й давай нову хату будувати.

— Та ні, я не про це...

— Е, не кажи, Петю, я знаю, люди всі такі. А чо'? Бо жить не вміють. Ну хай би мені і рік зостався, то й що — скласти на грудях руки і смерті ждати? Та воно, бува, один рік проживеш краще за сто. Це ж, дивись, Петю, якби, приміром, людині було назначено всього один рік жити, то що — хіба вона в курені сиділа б? Бджолі он місяць відведено, та й та собі житло будує, ая'. Хати треба, Петю, я б ще й меблі купила такі, як у вас, аби було де. Хай один день проживу, а так, як душа бажає, о.

Потім баба Килина ще гомонить із дружиною про ціни базарні, записує рецепт, як готувати салат, розпитує, в чому найбільше вітамінів, а я вмикаю телевізор — зараз буде футбол. Зачувши шум стадіону, дружина, як завжди, заводить своєї, так наче й не зозла, а для годиться:

— О, починається! Хоч би людини посоромився! Може, там фільм який є чи концерт?

— Ні-ні,— баба Килина схоплюється із стільця.— Хай буде, футбол я люблю. То хокей — їрунда, бо там така дрібна шайбочка, що й не видно, де вона бігає. А футбол — інтіресна штука.— Подивлюсь. І вона присідає на краєчок крісла перед телевізором, а я думаю, що якби наші динамівці бачили зараз бабине лице, то, мабуть, не мазали б отак по воротах. Он котрийсь із п'яти метрів ухитрився не попасти.

— Цього б і я забила,— каже баба Килина.— Я йому щоб дала чапцем, то він би у мене знав, куди летіти.

— Еге, попали б? — сміюся.

— А чо' ж, це ж не шайбочка малюсінька, а таки м'яч. Що ж там у нього попадать. Видно, тиряюцця, що людей ото стільки дивиться.

Баба Килина притихла, довго ворушить губами, не зводячи очей з екрана, потім питає:

— А знаєш, Петю, куди б я ще хотіла піти? Скажу тобі по секрету. На стадіон. Ні, не на футбол подивитись, а на людей. Це ж стільки їх там разом сидять! І на одне дивляться. Люблю, коли багато людей коло мене.

— От приїжджайте якось та й сходимо з вами.

— А приїду, чого ж.

Вона знов примовкає, щось міркує сама собі, а потім я помічаю, як стуляються в неї очі. Зморилася. Що ж ти хоч, цілий день на ногах, хіба не зморишся за тим базаруванням.

Дружина стелить їй постіль, баба вкладається спати — легенька така, ніщо й не скрипне під нею, і я вимикаю телевізор.

Тихо спить баба Килина. Диха нечутно, ніби дитя. А лице її поважне, зосереджене, мовби й уві сні боїться щось проґавити, не догледіти, мовби й сон цей воліє прожити, як сама того хоче. І що їй сниться —не вгадаєш: чи далека Німеччина, де навіки заснув її Саня з червоною зірочкою в узголов'ї, чи, може, рідний город, на якому білими зорями цвітуть картоплі.

Вранці проводжаю бабу Килину на автостанцію. Ловлю таксі, їдемо. Я переказую всім вітання, а потім між іншим питаю:

— А що вам снилося в нас?

— Нічого,— відказує.— Колись мені снилося все, а тепер навіть Саня не приходить ночами. Стара я. Уже й карточку його на ніч під голову клала — а він не приходить. Та якби й прийшов, не впізнав би. Стара.— І бабині рожеві щічки сумно опускаються вниз, а голова знову похитується, наче маківка на вітрі.

Коли виходимо з "Волги", баба Килина знов оживає.

— Ловка машина,— каже.— Скіки така затягне?

— П'ятнадцять тисяч.

— Багатенько. У мене на таку ще не набереться. А машина ловка, нічого не скажеш. Не їде — пливе.

І вже перед тим, як сісти в автобус, вона раптом бере мене за рукав, прихиляє до себе і таємниче шепоче на вухо:

— Ти думаєш, я приїжджала картоплю продавати? Ні, Петю, оце тобі одному скажу по секрету: я літа свої продавала. Та от ніхто не купує старості.