Предок - Грушевський Михайло

Він має при собі зачарованого пса, який служить йому й стереже його спокій...

В екстатичнім захваті, широко відкритими очима придивлявся він сьому чудному образові, який представився йому на мить з такою дивною виразністю й багатством деталей, що вони робили ілюзію якогось довгого переживання, як то буває в моменти напруження уяви. Він не знав, чи бачить сон, чи се ті химерні образи, які приходять людині з голоду й утоми. Але придивлявся, смакував всіма нервами, перейнятий насолодою й страхом, що сей дивний образ зникне так, як розсівалися й губилися прегарні сни про велику силу дичини, великі зграї земляків, чоловіків і жінок, що йшли разом на звіра, й інші тим подібні щасливі хвилі.

І я чув на собі, через віддаль десятків тисяч літ, сей очарований, екстатичний зір мого далекого предка, що як чуду культури й поступу, просто неймовірному, дивувався тому, що для мене було поворотом до безкультурних часів далеких предків з-перед тисячоліть. Так безмірно далеко те, що було примітивним для мене, стояло від того, що було реальним для нього.

Він стрепенувся по хвилі, щоб відігнати дрімоту й переконатися, чи він то вві сні чи наяві бачить,— і той привид, очевидно, зник з його очей. Він зістався якийсь час нерухомий під впливом дивного образу. Але скоро його увагу зайняли перші проблиски дня, що з'явилися на небі. Вони наповнили його пригноблену душу утіхою. Сонце, світло, день верталися знову, і приглушеним голосом він повторив уривчасті слова, що були його привітом сонцю, поздоровленням, що ще раз йому вдалося видертись з рук ворожих сил.

За хвилю засіріло вже навколо нього, і він, розправляючи задерев'янілі ноги і з відзвичаєння сильно шкутильгаючи на поранену ногу, почав обережно вилазити зі своєї криївки. Голод і утома зникали під новим напливом енергії, під враженням нового світла, нового дня.

Сон закрив мої повіки, і я прокинувся, коли вже гарячий, пишно-блискучий день продирався через усі отвори хатини, зганяючи прозорі сутінки в найтемніші кути її. Пес нетерпеливо оглядався на мене, поборюючи в собі пориви бажання збудити мене і вирватися з сього затишку в повний буйного життя ліс. Се бажання обхопило й мене, коли я відчинив низенькі дверці і перед очима моїми став сей самий ліс, залитий сонцем і бальзамічним ароматом смоли, освіжений росою, повний ранішньої енергії життя. Не барячися сніданням, я перекинув через плече стрільбу й потяг в глибину лісу, бажаючи насамперед вдовольнити свою жадобу ввійти в життя, злитися з ним, взяти в нім свою пайку.

І знову йшов серед рівних, як свічки, стовбурів, серед пишних кетягів хвої, серед буйних зарослів зрубів. Відкликався душею знову на кожний клич, на кожний подув сього життя. Грівся на гарячім сонячнім промінні, обвинений струями пари, що підіймалася з землі, з роси, і студив свої ноги в холодних струмочках джерельця. Переходив тихі, наповнені сонцем просіки і повні пахучої вогкості долини.

Я йшов все далі й далі в глибину лісів. Але вчора мене тішила гадка, що я тікаю від сучасного життя і його культурного перетончення в глибину минулих віків — від сучасного чоловіка до старих предків з їх примітивним, натуральним життям. Сьогодні, навпаки, мені було приємно думати, що я сим розкішним лісом іду до життя, що я спочиваю в сій гостині у природи, щоб з новими силами вернутися до життєвої праці серед обставин сучасного культурного життя, в сучасному світі ідей. Мої гадки, в перегоні з птахами, летіли в сей повний безконечного страждання, але й безмірної привабності світ.

І образ мого предка злегка пригадувавсь мені, як щось жалісне, близьке, але приємне тим, що воно вже минуло — як пережита безповоротно скрута.