І старі письмена, і нові письменята - Москалець Кость

Коло, яким кружляє чай, зграя вовків святого Юра, троє за столом, які очікують на Різдво, — поет одна за одною створює моделі органічної людської єдності — і сам-таки розчаровано відступає від них. Хочемо ми того, чи ні, але література відтворює не тільки саму себе, а й реально наявні — або відсутні — структури життєвого світу; поколінню "вісімдесятників" випало пережити катастрофічну підміну ідеалів, орієнтацій, настанов; хистка рівновага, яка встановилася сьогодні, влада, яку репрезентують ті самі люди, що й двадцять літ тому, — або їхні спадкоємці, — масова спекуляція й уживання всує понять національного міту, які ще недавно старанно викреслювались і знову ж таки, підмінялися іншими, відтак, девальвація й духу, і літери — усе це втілюється в глосолалійних або просякнутих гумором шибеника ("Тут не знайдете мене ви…") віршах. Кажучи просто, створювані моделі людського співіснування в причетності до єдиного більше не тримаються купи, попри всю технічну досконалість організаторського задуму. "Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому", — стверджує псалом (Пс. 126, 1). І тому ми знову й знову зустрічаємо в Римарука óбрази, пов'язані з розпадом, непридатністю давніх ритуалів у сьогоденному "німфетковому" світі. Його давніше романтичне замилування юнацьким поетичним братством ("Три потоки місячного світла", "Двадцятилітній", "Братове, хто стояв при слові у сторожі…" та багато інших) відступає перед колаборантством колишніх побратимів, їхньою моральною деградацією або "підміною", їхньою недостатністю й малістю:

Ні вечорниці, ані власяниці

в коло обранців

не впишуть приблуд.

("Від'їзд")

Повтікали із бою свої,

а казали — татари…

("Вже не стачить старих підошов…")

На цій землі, яку "ковтнула чорна звізда", майбутнє бачиться небезпечним, воно впритул межує зі смертю; кожна спроба створити новий об'єднавчий, "будівничий", а не апокаліпсичний міт є останньою — і з огляду на втрату віри навряд чи успішною:

бо добрим цей останній міт не буде:

на скронях — сніг…

("Ми надійшли — чи скопом, чи вертепом…")

Ясна річ, марною справою були би пошуки якогось остаточного слова, останньої відповіді — від них не ухиляються лише посередні поети. Ми не знайдемо в Римарука виразно артикульованих порад щодо того, якими засобами можна боротися із цією хворобою "пліснявого часу", або, іншими словами, з відсутністю принципу достатньої легітимності. Здається, поет радо відмовився би від свого невитравного бачення загрозливих соціальних і культурних явищ, віддався би розкошам вільного від будь-яких проблем життя, життя, у якому є нарешті розквітле серпневе море і тайнопис тіла коханої жінки "на тихому-тихому березі"; і старі письмена, і нові "письменята" викликають у невиправного книжника професійну втому, проте позбутися їх не вдасться вже ніколи — видима відсутність епіграфів із надлишком компенсується ремінісценціями й парафразами, органічно засвоєними й невідчужуваними голосами "своїх" поетів, вічно розкритим до них — ось хоча б і до Тараса Шевченка — горизонтом сподівань:

Вони й восени ні на кого не схожі…

Ще від добра чекаємо добра:

не зла, не вража… і не окропила…

там де триста як скло товариства лягло

не було вас ніколи…

Письмо Римарука у "Видінні" прозорішає та легшає, часом він не цурається зворотів повсякденної мови, деякі образи може відчитати навіть довільно вихоплена з київського натовпу німфетка: "проза, мов рекет", "речення бритоголові, немов хлопці з "бригади"". Натомість у "Відлунні" поет залишається вірним своєму, одного разу викшталтуваному на зразках старих майстрів, стилеві. Короткий сполучник "і" між двома частинами "Діви Обиди" — "Видіння і відлуння" — вказує на те, що властива йому модерність як у 80-х, так і сьогодні не зводиться до тих або тих реалій сучасного міського життя, а проступає в характерному інтонуванні вірша, у трохи печальному й водночас безтурботному ставленні до життя, яке проминає, — і якраз це вироблене принципове ставлення, зорієнтоване найкращими творами української та світової літератури — а не потворами біжучої політики, — є найціннішим для прихильників поезії Ігоря Римарука. Він не може розв'язати проблем — поети існують не задля цього, — але він може висловити й проблемність, і безпроблемність, структурувати потік мовлення в довершених фактах мови, саме цим прирощуючи те буття, яке неможливо вкрасти і яке одне може поєднувати смертних істот між собою в їхньому часі.