Династичне питання - Яновський Юрій
Вона вперше опинилася на такій височині. Скіпи з шихтою цікаво висипалися, поміст тремтів, але брязкіт металу, гуркіт, свист — все поглинав низький голос домни.
— А він каже, що я відсталий шаман! —гукав старий майстер.— Я, каже, твій син, я теж доменщик, але я не молюся на домну! Про мене, хоч би її й зовсім не було! А що ж ти хочеш, питаю? Цитрусових плантацій, може? Хочу, каже, сидіти в саду серед квітів, щоб було тихо, чисто, красиво. Щоб залізна руда сама топилася під землею атомною силою, а я б тільки відкручував та закручував кран, через який тектиме чавун! От чого він хоче! А хіба ж я сам проти прогресу? Тільки ти домни не ображай...
— Діду, їсти,— на саме вухо старому вимовив новоспечений доменщик.
Григорій Сидорович умить витяг із жилетки товстелезного годинника на срібному ланцюжку, клацнув кришкою,— так, час підобідати. Хутенько опинившися на землі, знайшли затишок серед важких залізних брил, старий дістав з кишені пальта хустку, простелив поруч, поставив пляшку з молоком, поклав булочку й яблуко. Головна особа, сидячи на дідовому коліні, взяла пляшку впевненим рухом і почала смоктати молоко просто з горлечка, одхиляючи назад голову. Малого не треба було умовляти, як дома, він видудлив молоко, ум’яв булочку і з задоволенням почав шматок чорного хліба.
Після цього майбутній доменщик ганебно заснув, уткнувши личко в дідове пальто. На вії його сідали пушинки снігу, і дід ніжно здмухував їх пріч. На півшляху до домівки вони стріли перехвильовану маму, яка бігла на завод у пошуках сина. Мати з жахом дивилася на заснуле маля, їй приверзлося, що не впізнає його личка, що це не немовля вже. а принаймні дорослий солдат, закликаний до армії, безконечно далекий від материної ласки, навіть з вусами... По правді кажучи, слід відзначити, що Григорій Сидорович, стрівши невістку, злякався ще дужче, ніж колись при такій самій зустрічі з власною дружиною. Він загрозливо пирхнув у вуса, попереджаючи невістчин гнів, передав їй сина, повернувся і прешвидко накивав п’ятами. Династичне питання з’ясувалося, онук розсудив батька і діда, душа вимагала тепер зустрічі з старими друзями-червоногвардійцями, щоб з нагоди Жовтневих свят пригадати минуле, поспівати й за добрим звичаєм — поцілувати живущу чарку.
