Двадцять восьмий Олежчин експонат - Сенченко Іван

Хіба ж це іграшка, як Ніну глядіти або збирати колекції? Он у Києві і вчені, і професори збирають колекції. Так вони ж не глядять Ніни. А я Ніну доглядаю і колекції збираю. Глини уже двадцять вісім номерів, черепків — триста сорок один, а пляшок з різними пісками скільки...

Сів я на лаву під грушею і сидів, поки не прийшов дід.

Дідусеві нашому сімдесят літ, а він все одно завжди з нами. Побачив він мене, що сиджу, схиливши голову, й каже:

— А чого це ми такі невеселі сьогодні?

І як він спитав мене, так мені аж сльози до очей підступили. А Ніна й почала щебетати. Вона хоч і мала, а все розуміє. Дідусь вислухав її і знов каже:

— Оце і все? Та нехай тебе комар убрикне. Ану ходім пробувати твою глину.

А дідусь того дня полов картоплю, то уявляєте, які були в нього руки. Всі геть визеленені, ну й землі поналипало та в дихальця понабивалося. А як став їх мити нашим з Ніною милом, так все змив, ну просто не залишилося ні однієї чорної плямочки, ні однієї зеленої рисочки. Тоді дідусь не знати як став хвалити наше мило і спитав по всьому:

— А скажи, Олежко, який це вже буде номер у твоїй колекції?

Я відповідаю:

— Двадцять восьмий.

А він додає:

— Дуже гарний.

Дідусь, Терентій Савич, як малим був, то не збирав колекцій. Де там! 1 читати не вмів. Тоді в селі пан був, і всі діти ходили в економію на пана робити по десять копійок за день. Хлопцеві вісім літ, а він уже на роботі, а як стомиться, так батогом б'ють. Дідуся як ударив прикажчик, то й сорочка,і шкіра на спині тріснули. А вставали коли? Як і дорослі — до схід сонця, а кидали роботу, коли вже смеркало. Дідусь як згадають про це, то кажуть:

Спина й тепер терпне. Будь, Олежко, справжнім піонером, щоб комсомолець з тебе вийшов завзятий. Хоч і малий, а вивчай наші земні багатства, бо не на пана працюєш, а для колгоспу, для себе самого, не давай спокою собі. Де є глина, там можна цегельний завод будувати, а де пісок — скляний. Скоро вже не буде маленьких хат під соломою, а все цегляні будинки, з великими вікнами, з світлими кімнатами, то скільки цегли та скла буде потрібно! Отут і твої колекції пригодяться. Приїдуть інженери з Києва, скажуть: "Перш ніж будувати цегельний завод, треба подивитися, які у вас глини". А ти тоді: "Будь ласка, у нас ось ціла колекція; вибирайте, які потрібні і кращі". То це і значить, що твоя робота дуже потрібна і корисна. А на тата не сердься. Він гарячий, а добрий.

І справді. Незабаром і тато визнав мою знахідку.

Трапилось це так. Одного разу приходить він з роботи веселий такий, аж сяє, і, чую,— маму гукає:

— А йди сюди! Я щось покажу.

Підійшла мама, і ми за нею, а він подав їй кухоль води і каже:

— Зливай, зараз щось цікаве побачиш.

Мама взяла кухоль, а він показує мило й питає:

— Це що таке? Глина — так?

— Глина,— каже мама.

— А тепер дивися далі, що буде. Лий!

Мама линула, і він став натирати руки милом і, як глина взялася у піну, сказав:

— Бачиш? Це — мильна глина. Це — чудо! Такого я ще зроду не бачив!

— А де ж ти її взяв? — питає мама, і ми з Ніною бачимо, що вона про себе сміється, бо знає ж, що це наша з Ніною глина.

— О,— каже,— де я взяв! Мені Петро Хомич дав, а йому Володька.

Тоді мама не стерпіла і вже вголос засміялася. І дідусь підійшов і теж став сміятися.

— Та чого ви смієтеся?

А дідусь і каже:

— Та це ж двадцять восьмий експонат нашого Олежки. Ось ходімо, подивися сам.

І повів тата в сарай, а там наша з Володькою майстерня: глина, портсигар і на поличці дванадцять свіжих брусків.

Дивиться на все це тато й мовчить. А тоді й каже:

— Ніколи не міг би подумати. От так історія!

1 більше нічого не сказав. А в неділю поїхав у місто. І що ж він привіз нам із Ніною? Великий — превеликий м'яч, ще більший, ніж футбольний, а Ніні ще окремо Ваньку— Встаньку, а мені ніж складений, гострий, як бритва.

Я пошив для ножа шкіряний футляр, як і для самописної ручки, з гарненьким ремінцем, і як іду на екскурсію, то кладу в одну кишеню оту самописну ручку, а в другу — ніж. А Ніна бере з собою Ваньку-Встаньку. Так сили

у неї вистачає ходити тільки на половину дороги, а далі мені доводиться везти на собі і Нінку, і Ваньку-Встаньку.

А тепер однаково дідусь, як повертається з поля, миє руки моєю глиною номер двадцять вісім, а тато — тільки додому — так і гука:

— А, Олежка! Здоров, сину! Що новенького приніс із екскурсії?