Червоноармієць Кучеренко - Капельгородський Пилип

Зморшки Лубенських гір,, ліси, залізнична виїмка, — а там, унизу, як на долоні, вся посульська долина, Сула з своїми рукавами, комишами та плавнями, села, хутори і рівний степ аж до Хорола й Миргорода.

У біноклі ясно видно штаб, у дворі засульсь-кого попа й дозорчий пункт на незграбній дзвіниці засульської церкви, схожої до копиці сіна....

— Крой, Ванька, бога нет!..

Влучно попадають набій за набоєм у попівський двір і в церкву. Денікінці цього несподівалися, бо не знали, що з Києва прибула артилерія. Швиденько поховалися по високих клунях, поробили вгорі непомітні віконечка й улаштували знов дозорчі пункти, щоб виявити більшовицькі батерії... А за кілька годин — огонь уже по клунях!

Загін т. Коки хоронив порубаних денікінцями товаришів. Дивилися, зціпивши зуби, на порозбивані обличчя, поодрізувані вуха, поштрикані животи.

Дехто змахнув крадькома непрохану сльозу.

— Товариші! Не забудьмо мучеників!

— Тов. командире! Це їх монахи зрадили! Вони човнами підвезли денікінців!

— А?! Монахи?! По конях, хлоп'ята!

Над манастирем'нависла тривога. Святі отці нищпорили по келіях і льохах, приховуючи молитвами нажите добро, закопували в саду клунки й скриньки. Більшовики налетіли, як вітер:

— Ану, виходьте, Юди!..

Казначея Симфоріона ледве змогли витягти з келії: дев'ять з половиною пудів було в преподобному!

Ієродиякон Никострат плакав і кричав не-своїм голосом:

— Браточки, то не я!.. То все — отець Сав-ватій та Денис, та Іона... Вони, сукини сини, —накоїли, їх і тягніть!..

Але ризничий Савватій злісно заперечував:

— Брешеш, сволоч, і ти там був! Тринадцять ситих, пухлих як пампушки,

трупів лягло в ліску на околицях Лубень...

Андрій Кучеренко випадково здибався того дня з земляком: утік із Засулля.

— Як ти тут?

— Та — "Плавом" же... Насилу втік від кулі.

— Ну, як там у нас?

— А ти хіба не чув? Б'ють і грабують... Матір твою дуже побили... Все про тебе допитувалися.

Андрій зціпив зуби.

— Все?

— Та ні... Невже тобі не казали?..

— Та не тягни... Чого ти мнешся?

— Ти, Андрію, не того... Там, розумієш, таке тепер... Двох дівчат уже зґвалтували... І Маринку— теж...

— Маринку?!

Андрій аж застогнав. Брутально вилаявся і, круто повернувшися, швидко пішов геть. А потім також несподівано — назад:

— "Віткою" проїхати можна?

— Ні, там стережуть. Треба комишами... Знову пішов, не озираючись.

* * *

Ніч — як мати рідна: все покрила, все приховала. Поміж містом і Засуллям — річка з протоками, луки й плав. На плаву вітер гойдає комиші й невпинно з ними розмовляє.

Ш-ш-ш... с-с-с... ш-ш-ш... с-с-с...

А біля мостів перекидаються погрозами ворожі бомбомети:

Бум-м... бух... Бум-м... бух...

До клуні куркуля Василя Векленка прилипла ледве помітна сторожка постать... Тихесенько-тихо:

— Маринко... Відчини...

Двері відхилилися темною вузенькою пасткою і Андрій просунувся в щілину. В ту ж мить — дві пари дужих рук ухопили його за плечі. Рвонувся Андрій, вхопився за кешеню... Р-р-раз!.. Ударив по голові наганом, але зразу ж покотився, втрачаючи свідомість, під важким кулаком з важком.

— Попався, вовчику?..

Присвітили сірником. Андрій мовчки дивився на схилене розлютоване обличчя Василя Гавриловича та похмуре Степанове, що мовчки витирав кров із свого чола. Смикнув Андрій міцно скручені руки й заскрипів зубами:

— Ну що ж?.. Ведіть, Юди, робіть своє діло...

— 1 поведемо!.. Думаєш, помилуємо?... У-у, розбишако!..

Копнув його важким чоботом просто в груди так, що й дух забило:

— Вставай, падло!..

Ще раз і ще... Степанові стало ніяково:

— Тату, годі...

* * *

Бронепоїзд тихо відійшов до Матяшівки, де встановлювали 6-дюймовку обстрілювати місто. Тут працювала контррозвідка й по канавах лежали трупи забитих. Андрія побитого, зв'язаного, в самій тільки білизні привели до капітана, що чинив допити.

— Ти червоноармієць?

— Червоноармієць.

— Комуніст?

— Навіщо ви питаєте, коли вам уже все донесено.

— Я тебе вивчу давати відповіді, ссобако... Сміррна-а-а!..

Ручкою нагайки, затуленою в кулак, ударив просто в зуби. Андрій ойкнув і виплюнув червону юшку, силкуючись плечем витерти кров із рота.

— Комуніст?

— Комуніст...

— Всипте йому на завдаток...

Осетини вхопили, збили з ніг і почали бити шомполами, розсікаючи сорочку, штани й м'язи. Андрій застогнав.

— Годі... Кажи тепер прямо: проведеш до міста тим шляхом, що сам прийшов?

— Зрадником не був і не буду...

— Всипте ще...

Андрій підпливав крив'ю й почав губити свідомість*

— Даєш згоду?

— Ні... Краще вбийте...

— Добавте йому, падлюці!..

— Господин капітан... Він уже непритомний.

— Добре... Посипте тоді йому густо спину сіллю та замкніть до комори.

* * *

Привели ранком синього, закривавленого, з чорними засмаглими губами, в самих лахміттях з одягу та м'яса.

Два несамовитих вигуки:

— Маринко!? Ти?!.

— Андрію... О, рятуйте!.. Впала непритомна на підлогу.

— Сосланбек, плесни на неї кухоль води. Сиділа й вила не своїм голосом.

— Андрійку, любий мій... Що ж вони зробили з тобою, падлюки?.. Боже ж мій, боже мій, чи ти чуєш, чи ти бачиш?!

— Замовчи!.. Арсланов, дай їй три шомполи.

— Капітане... Бийте мене, убийте зразу, та тільки пустіть неповинну дівчину.

— Пустити кажеш?.. А шлях до міста покажеш?.. А товаришів отих видаси, що вам сигналізували? Мовчиш?.. Ну так от же... Арсланов! Прив'яжи його до стовпа... Так... Тепер слухай, падло!.. Коли ти мені не скажеш, чого вимагаю, то я цю саму твою Маринку— віддам отут перед тобою своїм осетинам... Чуєш?

— Паночку!.. Не треба!.. Голубчику!.. Не треба.. Пожалійте мене, молю я вас!..

— Геть, паскудо!..

Андрій плакав і давився словами:

— Змилуйтесь, капітане... Не знаю я нічого... Не скажу... Подумайте... У вас же є десь жінка... або сестри...

— Мовчи, собако!.. Арсланов!.. Я вийду. Можете тут...

* *

— Ну що, тепер скажеш, як пройти до міста? Говори, коли хочеш, бо ще не все!

Очі Андрієві горіли, як божевільному. Ма-ринка лежала перед ним як труп, мов розіп'ята.

— Будь же ти проклят, каїне, віднині й до віку! Нехай твої сестри, жінка йдіти дістануть того, що ти нам заподіяв!

— Арсланов, одрубай йому праву руку,.. Несамовитий крик Маринчии розрізав повітря,

як удар гострої шаблі. Андрійку!!!..

— Викиньте її за поріг...

Андрій, закривавлений, повис на мотузках, утративши свідомість. Правиця важко гупнула на підлогу.

— Лийте воду йому на голову... Ну що? Скажеш тепер? Скажеш?..

Капітан нахилився ближче, вдивляючись у перекошене муками обличчя Андрієве. Зібравши всі сили, той виплюнув згусток крови просто у випещене капітанське обличчя.

— За всі муки... За нашу кров...

— Ах ти ж... ссобако!.. Арсланов!.. Виколи йому очі!..

Страшна машкара із закривавленим обличчям та двома страшними червоними плямами замість очей висіла на мотузках і хриплим пересохлим голосом кляла свого мучителя.

— Убий... сволоч... бодай твоїм дітям... бодай твоїй жінці...

— Арсланов!.. Одріж йому язика!..

Закривавлений мовчазний обрубок кинули на підлогу. Непошкоджена рука дряпала землю. У горлі клекотіло.

— Арсланов!.. Витягни й закопай у гній!

— Гей, хто там?.. Сосланбек!.. Що то скі-глить за вікном?

— Хи!.. Марушка сидить-воїть... Ногам-рукам навоз копаїть...

— Пристрель... Мішає...

19 серпня 1919 року денікінці переможцями вступали в місто Лубні. Буржуазія кричала ура, і дами підносили квітки та цілували руки офіцерам, і дзвонили дзвони й попи співали:

— Тебе, бога, хвалимо...

Автор цього сумного оповідання передав від слова до слова правдиву історію. Він має фотокартку мученика й знає його могилу. Він тільки дозволив собі перенести дію з-під Полтави до Лубень, щоб також правдиво змалювати триденну облогу міста від денікінців.

П. К.