Час сіяти - Радутний Радій
Вони зробили свій вибір. Ще тоді, коли генетично перебудовували метаболізм, щоб можна було спати в снігу й бачити в темряві. Величезні очі, гладенька, непроникна для холоду шкіра неймовірно білого кольору, довгі та стрункі ноги — щоб бігати, великі груди — щоб дихати у горах, довгий тендітний ніс — водночас щоб гріти холодне повітря й хоч трохи фільтрувати радіоактивну гидоту.
Полонені елойки цінувалися у підземних містах. А що не розмовляють, й замість "елой" видають різке, схоже на гавкання "ельф! ельф!" — то це навіть добре. Бо хтозна, щоб вони розповідали тоді, а кому воно треба?
За інших обставин чоловік би спробував трохи пополювати. Але не зараз.
Тарілка політала ще трохи й повернулась — таким самим хитрим зигзагом.
"...вилетіли удосвіта — з таким розрахунком, щоб поки долетимо — сонечко вже піднялося. Й заходити планували зі сходу — спробуй-но, постріляй, коли сонце в очі. Стріляли, аякже. Бувало, прилетиш — а у крилі дірка. Або й в фюзеляжі. Хто був обережнішим — то підкладали сковорідки під зад, але наша трійця якось так підібралася, що... е, коротше, хуліганська трійця була. Молоді, дурні... Розважалися тим, що били колесами по головам. А що вже кінноту ганяли!.."
Далі на плівці була довга-предовга пауза, й чоловік пам'ятав, як заплющилися в дідуся очі, як ледь помітним стало дихання, і як він, теж хлопчисько небоязкий, трохи злякався — чи не помирає дідусь? А якщо ні, то чому замовк?
Пройшло дуже багато років, перш ніж він зрозумів — чому.
Але нікому було стояти поруч з магнітофоном, а надиктовувати комп'ютеру чомусь не хотілося.
"...злітали — у повній темряві. Знаєш, як страшно летіти — й не бачити абсолютно нічого. Лише зорі та якісь вогники далеко-далеко на обрії. Й лампочку біля компаса. Компас магнітний, літак дерев'яний, в принципі, має показувати правильний курс, але ж у повітрі трясе, й скаче та стрілка, як скажена лисиця. Летиш хвилин десять, двадцять, тридцять — а здається, ніби завис у чорноті, й нема більше неба, й землі немає, й взагалі світ десь подівся, наче вкрали його, а тебе й літачок — чи то забули, ви то вирішили не брати. Ти питав, чи не страшно було літати на етажерці? Ні, не страшно. Й коли стріляють не страшно, і навіть коли влучають — теж не дуже. А от висіти у темряві — оце, я тобі, онучку, скажу — щось жахливе..."
Мав рацію дідусь, а онук значно пізніше мав нагоду те перевірити й переконатись.
Мав дідусь рацію, а на літачку рації, ясна річ, не було.
"...отак і летіли, витримуючи курс, й сподівалися, що за півгодини один від одного далеко не відлетимо. І не зіткнемось. І як тільки починало сіріти небо — так одразу й крутили головами на всі боку — де, мовляв, друзі-товариші? Коли знаходили один одного, а бувало, що й ні. Колись загубився, так сам і злітав, знайшов ворожого аеростата, обстріляв, ще й на зворотному шляху пару гранат на колону скинув, прилетів — а хлопців нема. Півгодини нема, годину, дві. Сидів і дивився в небо. Вже думав, що квит. Але ні! Прилетіли, крилами помахали — мовляв, все гаразд, сіли. Питають — "а де ти подівся?" І я питаю — "а де ви поділись?" Ну й... виявилось, загубились вони, орієнтацію втратили, сіли біля якогось села, та й горя зайшли до шинку. А ранок же, пияків нема, а шинкарка самотня. Ну й... кхе-кхе, рано тобі ще про таке слухати..."
Онук слухав і дивувався — але не тому, що молоді хлопці заскочили до шинкарки. Дідусь застарів — тодішня молодь у десять років вже трохи розумілась на цьому питанні, а у дванадцять — то й поготів. Онука здивувало, що пілоти отак взяли — й сіли біля дороги.
Бойові літаки часів молодості онуку вміли сідати лише на бетонну смугу. Хто ж знав, що настануть часи, коли бетонних смуг вже не буде, й доведеться вчитись сідати куди завгодно.
А нічні польоту його не вразили — подумаєш, що тут такого. Темряви він уже давно не боявся.
"...почало світати, аж дивлюсь — летить хтось поруч, крило в крило. Придивився — ну точно! Один друзяка, а за ним й другий. Метрів десять, вітер дмухне — й зіткнення! Обматюкали — я його, він мене, посміхнулись, розійшлись трохи. Летимо далі. Аж глип..."
На цьому місці дід теж зробив паузу, але вже не заплющував очі, й дихання його не слабкішало, а навпаки — глибоко дід вдихнув, як наче знову летів у повітрі й знову вдивлявся у напівтемряву — що воно за проява?!
...глип — боже мій, що воно за проява?! Величезне, як дирижабль, але лине швидко, наче літак. Й крила — могутні крила, хоч мотори до них чіпляй. Й пре над самою землею, пагорби обминає, та вправно так, що аж заздрісно стало. А якраз перед цим, казали нам, ніби з'явилися у ворога якісь новітні бомбардувальники — великі, могутні, мало не тонну бомб піднімають, й кулемети з усіх боків, і ще якась хитра зброя. Оце, думаю, пощастило! Ось зараз ми його!... Хіба, може, попередити, дати чергу впоперек курсу, щоб не зненацька. Щоб благородно, знацця."
Тоді для онуку це прозвучало нормально, а от пізніше, вже бувши дорослим, чоловік кожен раз посміхався. Щоб благородно, знацця. Щоб не зненацька.
Що ж, тоді вважалося також хорошим тоном сфотографувати могилу збитого ворога й послати картку його рідні. За лінію фронту, ага. Війна-війною, а пошта працює.
У наступній війні благородство вже викорінювали наказами. У черезнаступній потреби в таких наказах вже не було.
"...але не встигли. Помітили нас. Розвернулося те чудовисько — та ще з таким радіусом, що не всякий біплан розвернеться! Ліворуч розвернулося — цебто, я від нього виявився якнайдалі, а хлопці — відповідно, ближче, і значно! Хтось навіть пальнути встиг — навряд чи влучив, але хоча б спробував. А от що далі сталося — те й досі в мене перед очима стоїть."
І знову дідусь зробив паузу, й онук тоді зробив паузу. Заслухався так, що й про магнітофон забув, а той все мотав та мотав касету, й тихенько порипував.
"...кажу ж — ще тільки експериментували з озброєнням. Й авіастріли, й гранати, й бомбочки — отакі-от завбільшки, як пляшка з вина. А про повітряний бій взагалі уява була як щось неможливе. Аеростат обстріляти — ще так сяк, а літачок — ну як ти у нього влучиш? Хіба що тараниш. Пробували й гаки ставити на крила — обшивку щоб, знацця, один одному шматувати; й гирьку на тросі — щоб ворог мотав на пропелер. Були й кулемети — але клинили вони частіше, аніж стріляли. Молода ще була авіація, дитинкою, можна сказати, була..."
І тут онук посміхався, але вже поблажливо. Змалку цікавився літаками, й знав, що зараз і гармати на них стоять, і ракети, і бомби. А тут — гаки й гирьки на тросі! Ех, дурні тоді були люди, а от він би, якби потрапив...
Не потрапив. Судячи з кількості літератури на цю тему, він не один був такий розумний. Але мабуть, таки неможливо потрапити у минуле, а от в майбутнє — заіграшки. Щоправда, нешвидко і своїм ходом, у реальному масштабі часу — рік за роком.
А й справді — хто ці глибокі старі, як не мандрівники у часі?
Досвідчені, мудрі — але вже безсилі. Й всі їхні спроби передати мудрість своїм нащадкам заздалегідь приречені на невдачу, бо ті не слухають. Кожне покоління має власноніж наступити на граблі.
Й чоловік теж не слухав. І якби не магнітофон — то так би й лишились дідові оповідки десь поміж казками й легендами. А може й забулися б геть.
А так — лишилися.
"...вийшов з-під вогню імельманом — уявляєш, таке здоровило, а крутнувся, наче винищувач. Ми, усі разом, спробували кинутись навздогін — але ясна річ, на вертикальному маневрі втратили швидкість. Хто більше, хто менше... я взагалі зірвався у штопор... й саме це мене врятувало. Ворог розвернувся й спікірував. Я вже казав тобі, що то були часи експериментів? Ставили на літаки кулемети, маленькі гармати, гаки, ракети, гирьки на тросиках... ходила чутка про вогнемети, але їй мало хто вірив. А тепер виявилось, що даремно.
Замість стріляти — ворожий літак плюнув вогнем. Не прямо поперед себе — ще б пак, сам би й влетів у полум'яну хмару. Трохи осторонь. Цебто, вогнемет у нього був, мабуть, на турелі. Були, були такі експерименти — французи навіть посадили кулеметника поперед гвинта, у такій собі причіпній кабінці. Отже, ворог у власний свій вогонь не влетів. А от мій товариш якраз під нього й потрапив.
Знаєш, онучку, я теж кілька разів горів. Страшно це. Страшно не тим, що гориш, не тим що боляче — а повільністю та невідворотністю. Летиш — і косиш оком на крило, а по обшивці вогник біжить. Або з бака — кап та кап вогняними крапельками. Оце страшно.
А тут було все не так. Тут літак увійшов у вогонь — і не вийшов. Щось випало донизу — якісь уламки, геть почорнілі й покручені — та й по тому. І тоді я злякався. Так злякався, що й досі соромно.
Ворог розвернувся й погнався за другим товаришем — навздогін. Легко наздогнав, без зусиль. Плюнув зі свого вогнемета — і знову та сама картина. Тільки що був літак — а за мить вже якісь почорнілі рештки. А потім він знов розвернувся, й здогадайся, на кого..."
І тоді, у дитинстві, онук затамував подих, і потім, хоч скільки разів слухав цей уривок, а все одно щось перехоплювало груди.
"...два прожектори. Неяскраві такі, червоні. Усе навколо як наче облило кров'ю. Крила червоні, прилади червоні, небо червоне. Це я вже пізніше здогадався, що справа не лише у прожекторах, а й сонечко викотилось, червоне-червоне, наче знаючи, що того дня розпочнеться найбільша битва, й мало не вся Європа почервоніє. Але у мене, чесно скажу, не почервоніло в очах, а потемніло, як наче смерть побачив, та не чиюсь, а свою ріднесеньку. А потім вогнемет спрацював."
Хтозна, може з тих часів й з тих розповідей й народилася в онука шанобливе ставлення до вогню. Поважав він його, й побоювався, а вогонь, схоже теж його вибрав. Принаймні, більшість шрамів на шкірі чоловіка були від полум'я, а не від металу. І на душі теж, хоча той вогонь, що обпікав душу, був трохи іншого роду.
"...ухилився. Досі не можу зрозуміти, як саме. Пам'ятаю, що тягнув, тягнув ручку керування, щосили тягнув, та не пам'ятаю, куди. Й педалі давив — але знову ж таки, не скажу, ліву чи праву. Коротше кажучи, вивернувся. Опинився якраз під, й трохи ліворуч. Перекинувся бойовим розворотом, й, поки сам не оговтався — втопив гашетку щосили. Й влучив. Влучив якраз під пахву, якщо можна так висловитись — туди, де крило до фюзеляжу причеплене.
