Дорога з дитинства - Гуцало Євген

Маріїна дочка просиналась, терла очі і, усміхаючись, казала так, як казала царівна в казці: "Як довго я спала!" Забув, що відповідали їй куравські брати, але вони, здається, забирали її з собою, вона починала жити в їхній хаті, варила їм їсти в печі, мастила долівку й стіни,— ну геть-чисто так, як це робила наша баба.

Вона знову приходила до нас раннього літа. Приносила полуниць, яблук папіровок. За час, протягом якого ми її не бачили, баба ще більше старіла, очі її все частіше дивилися на нас із таким виразом, ніби вони були в іншому вже світі, а ми — в цьому. Ті очі журливо раділи — і їхня радість пробуджувала в наших істотах смуток. В перші хвилини зустрічі здавалось, що вона бачить нас вперше, а коли прощалась, то ставала така, немов бачила востаннє.

Одного разу ми довідались від неї, що братів забрали до ремісничого училища. Бо коли вона, як завжди, зайшла до них, то на дверях висів замок, а вікна хрест-навхрест були забиті дошками. Баба злякалась, подумавши, що з дітьми, може, скоїлося щось, побігла до сусідів. А ті сказали, що обох братів забрали в ремісниче училище, де вони вчитимуться, де їх зодягатимуть і годуватимуть. Баба допитувалась, чи не просили вони що-небудь передати їй, але сусіди про це не знали.

— То й краще,— говорила баба,— що їх забрали. Будуть у гурті, ремесло якесь матимуть. Вже не пропадуть, виб'ються.

Воїна таки й справді раділа, що брати оприділилися в житті, проте в її голосі просвічувався й жаль: що не буде тепер до кого завітати, принести гостинця, підмести в хаті чи випалити в печі й приготувати обід.

— А як там сонна дівчинка? — розпитували.

— Лікарі за нею наглядають, у місті.

— А вона росте чи ні?

— А чого ж, росте. Вві сні ж люди ростуть.

Померла наша баба несподівано — та, мабуть, усі вмирають несподівано. Ховали її в Овечачому, коли стояла літня спека і листя в'януло на деревах. До цвинтаря везли домовину на возі. Незмащені колеса повискували так, ніби по-своєму розповідали курній дорозі про цю подію. Батько йшов чорний, і його очі також були зів'ялі, мов листя на деревах. Коли домовину опускали в яму, він упав непритомний. Я щодуху побіг до будки трактористів, що виднілася неподалік. Одчинив двері — два дядьки за столиком грали в шашки. Я схопив чашку з водою й гайнув назад. Не встиг добігти й до цвинтаря, як на дні зосталося кілька краплин, і я, проклинаючи весь білий світ, побіг назад, схопив відро і, нічого не пояснюючи трактористам, знову побіг.

На другий день, увечері, повертався додому. Колеса велосипеда крутилися, мабуть, самі, бо я не відчував ні своїх ніг, ні решти тіла. В голові стояла така ж спека, як і в полі. Весь час думалося тільки про смерть і більше ні про що.

На полустанку я мимоволі став напитись води біля Маріїної хати. Дівчина, яку я бачив ніби крізь туман, винесла мені повен кухоль. Я пив з такою спрагою, що в очах несподівано потьмарилось, і я навіть захитався. Дівчина подивилась на мене вражено й зробила рух рукою, ніби намагалась підтримати. Коли з очей зникли темні кола, я сів на велосипед і поїхав.

Виснажений, з порожньою душею, я проспав ту ніч так швидко, немов за одну хвилину. І перше, про що я подумав уранці, була та дівчина, яка винесла кухоль води. Вона виникла переді мною так яскраво, що я нітрохи й не сумнівався, що це була Маріїна дочка, яка так довго проспала не прокидаючись. Тоненька й висока, схожа на свою матір наївно-страдницьким виразом обличчя, з крихкою шиєю у вузькому вирізі плаття,— такою вона мені пригадалась, і я боляче вдарив себе долонею по чолу, шкодуючи, що не звернув на неї жодної уваги, що не розглянув добре, не заговорив. Я дуже шкодував, що бабі таки не пощастило побачити Маріїну дочку такою, як усі. Хату її в Овечачому продали, і я також не бачив більше тієї дівчини, бо не вела мене через полустанок дорога ні пішки, ні на велосипеді. Та коли проїжджав через знайомий полустанок у поїзді, то припадав до вікна, вишукуючи очима те, що, мабуть, неможливо знайти.

Нехай же ця розповідь буде моєю останньою дорогою до баби...