Амангельди - Багмут Іван

Вона оглядає себе і ніяк не може зрозуміти, що з нею трапилось. Інші вівці, вирячивши очі, неспокійно дивляться на неї. Ягнятко, яке скучило за матір'ю, робить до неї кілька несміливих кроків. Запах — материн, а зовнішній вигляд — зовсім незнайомий... Маленьке, воно дивиться на неї здаля, але підійти близько не наважується.

Тільки коли вівця кличе його до себе меканням, воно набирається сміливості і наближається до неї на два кроки. Та тут рідний запах перемагає, і ягня, забувши про дивну зовнішність матері, кидається до її вимені.

— Амангельди! — чути радісно збуджений голос Джамал, і хлопчик, навіть не оглядаючись на звук, по тону догадується, що вона закінчила стригти свого першого "барана". Він ловить для неї вівцю, але тільки віддає її, як ще одна з дівчат закінчує стрижку.

Майже цілу годину Амангельди напружено працює—всі закінчують стригти майже в один час, і хлопчик навіть розчервонівся від метушні з вівцями, а особливо з ягнятами, які, звикнувши до нього, зовсім осміліли і поводяться з ним просто-таки зухвало: наступають йому на ноги, штовхають його, злазять на нього, коли він падає...

Коли на помості знову лежить дванадцятеро овець, Амангельди може відпочити. Але він відпочиває не більше двох хвилин: йому стає нудно сидіти без руху. Він підходить до приймальника вовни, який, струснувши з руна дріб'язок і порох, розглядав вовну, перш ніж покласти її в один з великих чотирьох лантухів, що лежать біля нього.

— Яка це вовна? Тонка чи ні? — питає він Амангельди, показуючи йому пасмечко.

— Тонка.

— А оце? — показує він вовну з іншого руна.

— Тонка,— каже Амангельди.

— Тобі всяка вовна здається тонкою,— сміється приймальник.— А тонка ось оця,— показує він на перше пасмечко.— А оця — напівтонка. Раніше у нас тільки грубошерстих овець розводили, а тепер, дивись, в якому лантусі більше вовни?

— В цьому,— киває хлопчик на один з мішків.

— Це мішок з тонкою вовною. Зрозумів?

— Зрозумів.

— А це мішок зовсім ще порожній — його приготовлено для грубої вовни. Зрозумів?

Хлопчик все розуміє, але коли приймальник пробує пояснити йому тонкощі своєї професії, він бачить, що Амангельди не надає довжині вовни того значення, якого цей момент заслуговує, і взагалі слухає пояснення тільки з ввічливості. На хвилину приймальник ображено замовкає і потім переводить розмову на більш близьку для хлопчика тему.

— Ти що ж? Мабуть, стригалем будеш, як виростеш? — питає він.

— Ні,— усміхнувшись, коротко відповідає хлопчик.

— Ні? — дивується приймальник.— Мабуть, збираєшся бути бригадиром або завфермою?

— Ні,— знову усміхається Амангельди.

— То ким же ти будеш?

— Пед...— починає хлопчик.— Пед...— але кінець цього складного слова, як навмисне, не йде на пам'ять.— Педучилище! — нарешті вимовляє він.

— Значить, педагогом? — допомагає йому приймальник.

— Педагогом! — усміхається Амангельди.

— А я Думав, що ти до тваринництва схильний?..— розчаровано мовить приймальник.— Баранів добре ловиш. Цікавишся...

— Педагог — висока посада! — чує хлопчик голос Олександра Олександровича позад себе.

Амангельди здригається від несподіванки. Він тут забалакався, а там уже, мабуть, чекають на нього. Але в Олександра Олександровича благодушний настрій. Дівчата тямущі, ретельні, стрижка йде добре. Бригадир може тепер і відпочити трохи.

— Ну, педагог,— каже він, ласкаво дивлячись на Амангельди,— ходімо зі мною!

Вони підходять до Раї, і Олександр Олександрович бере у неї з рук машинку.

— На подерж, якщо тобі так цього хотілося,— подає він машинку хлопчикові.

У Амангельди такий вираз, наче вся радість, яка наповнює його, виступила на обличчі.

Машинка зовсім не важка, але як потужно вона двигтить, стрясаючи повітря. Дівчата не розуміють, яке це щастя працювати машинкою. Розуміє це в повній мірі тільки Амангельди, але йому дають її лише подержати...

Олександр Олександрович бере руку Амангельди разом з машинкою в свою і починає стригти. У хлопчика захоплює дух від радості. Він міцніше стискує машинку, а другою рукою натягає шкіру на вівці так, як показував бригадир. Машинка йде легко, і руно показує свій молочно-білий виворіт.

— Ну й досить,— каже Олександр Олександрович.— Тепер відпочинь.

Амангельди ніяково просити, щоб йому дозволили ще трохи постригти. Він розуміє, що йому і так зробили велику ласку. Він сідає на лаву весь під враженням величезної удачі, а всі: і Олександр Олександрович, і приймальник вовни, і Рая, і Джамал, і та третя дівчина, що кричала на нього,— дивляться привітно, ніби кажуть:

— Ось який у нас Амангельди!