Гуцульський король - Франко Іван

От тим-то я завернув його думки назад на старовину.

— То ви знали декого з тих опришків? — запитав я.

— Ото! Чи знав? Таже то мої ровесники були. Чи раз ми вкупі дараби гонили на Вижницю, чи раз і в шинку пожартували! Всяко бувало. Адже Мирін Штола, той, що в Білоберезці повісили, то близький був, отут із Стебник. До нашої церкви щонеділі ходив, він і весь ного рід. А вийшло таке, що й повис. За марницю повис, він і ще три легіні.

Історію зі Штолою — се була властиво одинока "опришківська" історія, яка живо лишилась у пам’яті старого діда — я вже чув від нього давніше, то й не дуже був цікавий на повторення. Та й сам Освіцінський, видно, нагадав собі щось інше, усміхнувся під сивим стриженим вусом і промовив:

— Е, я щось інше пану оповім, коли пан ласкаві слухати. За нашого старого пана, за Герлічку. Знаєте, панчику. любий, я бачив його, як був от такий великий, що аж нам, усім гуцулам, сонце заступав, та й бачив його, як зробився такий маленький, що лиш у дошки класти. І знаєте, панчику, як мені бог милий, я помагав йому конати. Сам він усміхався гірко при тім та й говорив:

— Ей, Анджею! Ти, бачу, все цирулик! Ще й тепер мені сумлінний зуб витягаєш.

— Сумлінний зуб! — здивувався я.

— Так, панчику, він то сам так казав, дай йому господи небо... Або ні, дай йому, на що собі в тебе заслужив! Може, й гріх мені такому упиреві неба бажати. Страшний чоловік був. Він тут у горах своїми штуками опришків робив, навмисно робив, аби пускати страх по гуцулах і збиткуватися над ними. То я вже не знаю, як там йому то пан-біг милосердний порахує. Певно, на добрий руваш не закарбує.

Жінка перебила нашу розмову, ставлячи перед старим Освіцінським нову склянку гарячого чаю. Старий сквапно взявся пити, прицмокуючи та прихвалюючи напій, якого нечасто йому доводилося вживати при домашній кулеші.

— Отсе-то добре! От за се бізаплать! Аж у нутрі потепліло. Так, як би дух святий у чоловіка вступив! — приговорював він, сьорбаючи гарячий чай.— Хоч чоловік і не привик до того, а так десь-колись і я вживав. Не у пана Герлічки, ні! О, той не такий був. Він усе говорив: фрайтер не шаржі, гуцул не чоловік! У нього гуцул, навіть той найближчий до нього приподобник, отой Юріштан із Довгопола, що за нього пісню співають, навіть той не смів ніколи засісти з ним до одного стола. За порогом! Як був у ласці, то висилав йому до сіний півкварти горівки — менше Юріштан нараз не пив — і шматок купованого хліба зі свого стола,— більше ні за що! "Гуцул такий, єк пес,— говорив він не раз,— доти вірний, доки його під канчуком держиш, а дай йому волі, то він тобі до очий скочит!"

Та й держав він нас у руках! Матінко Христова, так держав, що ми за страхом та погрозою світу божого не бачили. Що то нині: якісь пошти, якісь таліграфи, якісь казети приходять бог зна відки, новини людім приносять, що де діється. Он малі діти, та й ті по казетах вичитують, і що у Львові діється, і що в Відні діється, і що скрізь по світі божім діється. А тогди нічого того не було. Двадцять п’ять літ держав нас той Герлічка, як у бочці забитих, як у пітьмі. Ми лише тілько й знали, що там опришки і тут опришки, що того вішають, того роками в Устєріках у погребі закованого держать, що там людий катують, січуть, аж кров по стінах бризкає. І нічого більше ми не знали. Лише глухі чутки десь-колись до нас заходили: то лях бунтується, то маскаль бунтується, а хто на кого і за що, ми того не знали. Нас на панщину не гнали, ми рубали в скарбовім лісі, гонили скарбові дараби Черемошем і платили дачки — платили, що зажадала фервальтерія, та й так жили. Але ми не жили, а тремтіли весь той час, бо над нами висіло одно страшне і недовідоме: устєріцький пан. То був направду наш король, наш найвищий судія, такий, що не питав ані суду, ані права, лише міг брати, в кайдани кувати, катувати та вбивати кождого, хто йому подобався. Сидів у тих Устєріках, як медвідь у гаврі, і куди простягнув лапу, текла кров, а принаймні плили сльози.

До нас доходили глухі слухи. Поляки бунтуються, польські хлопи панів ріжуть — за що? Ми нічого не розуміли. Нам ані в церквах нічого не голошено, ані з двора не наказувано. Вся Черемошова долина отак жила. Двадцять п’ять літ. Чуємо отсе з-за ріки, з буковинського боку, що скрізь у краю панщину скасовано, а нам що з того? Байдуже. Ми й так панщини не робили. А фервальтерія стоїть, пан в Устєріках сидить — нам усе одно біда. Бачимо, як по буковинськім боці, отут за рікою, люди юрбами ходять, кричать щось про свободу, а серед них кілька хлопів на конях, з колокільцями та білими ручниками переперезані, як до шлюбу. Питаємо: хто то? чого хочуть? Кажуть нам: "То Лукин Кобилиця з Плоскої, наш посол, він нам привіз із Відня свободу, каже нам, що відтепер маємо бути самі в собі, нікого не знати над собою, крім бога і цісаря!" А ми слухаємо й вухам своїм не віримо. Ні, се [не] для нас! Йой, госпідку, аби лише пан з Устєрік не довідався!

А пан в Устєріках сидить, як заклятий. Відколи до нас прийшов, то який був тоді, такий живе й досі. Хіба виріс, огрубів, ще грізніший зробився. Ані один волосок не посивів, голос не послаб, хода не подалася. Три жінки мав і одну за одною поховав, а сам байдуже. З четвертою оженився, балі справляє, гостий — панів із Косова, та з Кут, та бог зна відки частує, а гуцулів катує. Ми вже думали, що він вічний, що ніколи його не збудемося, що нам його пан-біг на вічне покаяніє зіслав.

І нараз його не стало. Хто знає, коли й як. Ми все ще тремтіли по селах, засипані снігами. Наші діти все ще схапувалися по ночах та верещали крізь сон: "Пан з Устєрік! Пан з Устєрік!" Люди все ще при лихій годині кляли одні одних його іменем: "А бодай тя Герлічкова неволя не минула!" Тьфу, господи, змилуйся! А його вже не було. Щез невідомо коли. Устєріцький двір опустів, тих недобитків, що там роками сиділи, позамикані по пивницях, хтось уночі повипускав, пушкарі розбіглися, — вся сила, і вся трівога, і все панство — ну, кажу вам, як от роса на сонці або як слина на воді, так якось за одним разом і пропало.

А гуцули, звичайно, забитий, загуканий нарід. Було лихо — гнулися, не стало його — відітхнули на хвилю та й не мали часу навіть богу подякувати. Бо, крім того, що минулася та "Герлічкова неволя", ніщо інше в нас не змінилося. Знов прийшлося хилитися. Ані скарбових кльоців рубати, ані скарбових дараб гнати ми не перестали, але грошові данини зробилися чимраз тяжчі і життя тяжче і скрутніше — ой, ой, ой, яке скрутніше.

А про устеріцького пана швидко й зовсім забули. Хто йшов попри його двір, попри ті пивниці, де й досі ще на стінах червоніла гуцульська кров, той хрестився, та відвертав лице, та щодуху спішив далі. Кому там було в голові питати: де дівся пан і що з ним сталося? От слава богу, що минулося страховище! Бодай не вертало ніколи!

Минуло щось зо п’ять літ від того часу. Не тямлю вже, чого мені довелося бути в Коломиї. Рідко я там бував, та мав знайомого на передмістю,— таки наш гуцул із Довгопола пристав там до вдови та й держав шиночок при вулиці. Допитався я до нього, а було щось таке, що треба було переночувати. Привіталися ми по старій знайомості, намістив він мене на нічліг, погостив, чим міг — і богу дякувати. А вечором, коли вже з шинку всі порозходилися, його жінка з дітьми пішла спати, а ми собі посідали на лавці, таки напотемки (тогди ще отих ламп, отого гасу й знаку не було: або світи свічку, як у церкві, або розкладай ватерку зі скипок на припічку). То ми сидимо в потемках та й балу-балу, се, ба друге-десяте. Аж нарешті він немов нагадав собі щось:

— Ото, а я й не сказав тобі, що тут недалеко мене жиє наш гуцульський король.

— Король? Що за король? — здивувався я.

— Ба не тємиш? Устєріцький пан.

— Устєріцький пан? Пан Герлічка! — скрикнув [я].— Ба, а що ж він тут робить?

— Е, що робить! — мовив мій приятель.— Тут уж[є], братчіку, він нічого не робить. Тут уже запитай: що з ним робиться!

— То ніби що?

— Та що? Як би тобі сказати? Нібито гріх судити чоловіка, а що ж, коли відразу видно, що його бог осудив. Ти знаєш, як він вийшов із Устєрік?

— Ні, не знаю.

— Отож-то! Адже тямиш, він на старості літ женився четвертий раз.

— Ще бих не тямив! Я тоді услугував при нім, гуляв на тім весіллю з парубками. Ще бих не тямив. Пан був такий добрий, як ніколи, бочку горівки дав на всю громаду, музики наймив...

— А видиш, то вже, видно, його пан-біг так підводив під свою кару. Так його осліпив, що лиш у руки брати, як того птаха в сильці. Він тішився молодою жіночкою, а не знав, що то за чічка. А вона вже перед шлюбом мала собі любаса в Кутах та й по шлюбі дурила старого дурня, що влізло. А він байдуже собі, катує гуцулів, здирає винних і невинних, усе горне на купу, на купу, а того й не бачить, що та купа все менша, менша... Нарешті жінці обридло панькатися з ним, покинула його і, забравши всі гроші, драпнула зі своїм любасом, куди знала. Аж тепер старий Герлічка як зо сну прокинувся. Мац-мац по своїх скринях та сховках — ого, і місце застило. Кажуть, що три дні й три ночі сидів як остовпілий на однім місці, не їв і не спав, але тяжко зітхав і кліпав очима, ні[би] плакав, але сльози не йшли, [а коли] устав по трьох днях, то його не пізнали. Тямиш, який був кремезний, ані волосочка сивого не було, хоч мав уже понад шісьдесять літ. А тоді, як устав по тім сидженню, то був сивий, як лунь, поморщений, зломаний, мов у ступі заопиханий.

— Го, пан-біг не потребує з неба злазити і прутом бити,— сказав я.— Знає пан-біг, як чоловіка взяти та й до землі пригнути.

— То-то, бачиш! Говорили ті, що були тоді при нім, що, як отямився, то, нічого нікому не кажучи, зібрався в дорогу, до Кут, до її роду. А там уже все знали, а може, й змову мали з нею і кажуть йому: "Мовчи, чоловіче, і нічого не кажи, бо ще гірше буде. Вона має якісь папери і завдасть тебе до суду за катовання гуцулів". Чи то правда була, чи лише така поголоска, бог його знає, але то певно, що якось уговкали Герлічку. Вернув, як непишний, повипускав уночі всіх тих, що сиділи в його пивницях позамикані, розпустив усю службу, продав усе господарство і забрався з Устєрік. Уже сюди, до Коломиї, йому й декрет вислуги прислали.