Україна чи Малоросія? - Хвильовий Микола
Бо й справді: проспівавши дифірамби "завзяттю (буржуазних) конкістадорів", "мужеському невдоволенню" молодого третього стану, "ясній мудрості Галілеїв і Декартів", наш друг несподівано так говорить: "Але вся ця конструктивна культура була тільки методою озброєння європейської психіки для грабежу і визиску".
З таким додатком, звичайно, далеко не поїдеш і вже напевно не прищепиш "малоросєищині" вищезгаданої психіки. Справа в тому, що Юринець несподівано впадає в пилипенківську вульгарщину. До конструктивної культури він, замість марксистського об'єктивного методу, прикладає суб'єктивно-народницький. Конструктивна психіка, оскільки її використовував капіталізм, на його погляд, гідна "тільки (тільки) для грабежу й визиску". Для нього мужеський англійський XVIII вік тільки (тільки) вампір, який п'є "кров індусів". І він не хоче бачити в тому ж віці і в тій же Англії формування революційної ідеології через цю ж саму конструктивну психіку, коли на місце придворних кар'єристів прийшли друкарі Річардсони. Чи не вони були натхненцями тих самих гірняків, що сьогодні, зі слів Комінтерну, починають нову еру? Наш професор навіть заплямував д-ра Фауста і тільки за те, що той покинув Гретхен і взявся "за діло капіталістичного піонера"… Ні, кричать Юринець, "ця психологічна Європа не може бути нашим прообразом. Ми всіма силами будемо старатися, щоб вона не існувала. Історичну конструкцію будуть у нас проводити нові суспільні шари". Цілком справедливо, дорогий друже: нові шари. Але ми сумніваємось, щоб вони "провели" "історичну конструкцію", коли ви будете "усіма силами старатися". Невже ви не розумієте, що д-р Фауст, який покидає Гретхен на зорі капіталістичного будівництва, є індивідуальний людський тип, є той європейський метод, що його мусимо всі наслідувати? Чи не прийшов час покинути сахарин красивих слів про "непереривну працю працюючих" і не мазати ним губи нашої молоді? Співаєте ви прекрасно, але справа ж не в тому, щоб залитись соловейком, а в тому, щоб провести через диктатуру пролетаріату працюючих до царства свободи, до економічного розкріплення. Тут сахарин зовсім ні при чому. Тут "дайош" залізну логіку. Звичайно, легше всього демагогнути і найти в нашому заклику якийсь "легальний марксизм" молодої буржуазії. Але подумайте, професоре (і іже з вами), куди ви забрели? Це ж безвихідне болото народництва, що сьогодні й є головною базою для столипінських "отрубів". Ми вірили, що хоч наші книжники зуміють приховати десь живий марксизм, але й цю віру розбито на трісочки. У вас єсть всі дані для того, щоб стояти десь в авангарді, вашу тоску за героїчною конструктивною психікою ми відчуваємо, але будьте послідовними і логічними до кінця і не давайте приводу т. Пилипенкові, цьому всеукраїнському oleum ricini[1] глузувати над вашими промахами. Ми не будемо доказувати десятками цитат з Леніна, як це робить плужанська канцелярія, що не можна "рвати в мистецтві" з "усією буржуазною культурою". Цей ляпсус очевидний. Ми тільки хочемо підкреслити, до якого абсурду може привести неясність позиції навіть досить-таки начитану людину. Проста ленінська лінія тому стала незрозумілою Юринцеві, що він не продумав до кінця нашої "психологічної Європи".
Слабеньким місцем наших марксистських книжників — це є діалектика. Це — "так і ні". Порівнювати Леніна з Петром Великим і можна, й не можна. Так, як порівнює Сорель і Горький, — не можна, Юринець не помиляється, бо це порівняння стоїть в плані тих вузеньких національних масштабів, що їх мали на увазі автори порівняння. Але порівнювати так, як це робимо ми, — можна. Бо для нас і Ленін, і Петро Великий — один і той же прогресивний людський тип. Предпосилка до нього — це свободна воля, яка зворотно впливає на економіку. Ленін і Петро Великий — цілком справедливо — є представники і виразники різних класів, але хіба "декабристи" і компартія теж цілком ідентичні соціальні фактори? Чому ми не боїмося рівняти себе з поміщиком Рилєєвим і жахаємось порівняння з Петром, без якого не було б Рилєєва, й саме як революційного фактора.
Це страшенна неув'язка в антимарксистській теорії — "перериву тяглості" — не дає можливості Юринцеві побачити революційні й здорові елементи і в творчості наших неокласиків. І тому, коли він приходить в стан афекту й вигукує: "Доволі вже нам Європи. Доволі європеїзації України", — нам нічого іншого не залишається, як спитати нашого ж таки професора: "А вам це хто сказав? Відкіля це видно, що доволі Європи, коли ви її й досі не розумієте?"
Отже, "не продумав" тов. Юринець "до кінця своїх гадок", є в них колосальна незв'язаність, кінці там не сходяться з кінцями. Колись навіть різні світогляди, як-от деїзм і матеріалізм, били по католицизму. Де ж той науковий марксизм на Україні, що нарешті не буде плентатись позаду більшовицької практики? Коли в глибокій древності Абеляра проголосили єретиком за його бажання повести в царство небесне кращих поганських філософів, то невже та ж сама участь чекає всіх тих, хто в XX столітті, на світанку комуністичних революцій, підніме меч проти "малоросєйщини"?
Таким чином, ми підійшли до "московських задрипанок": з приводу цієї, як сказали б росіяни, "щепетильной" справи Юринець не ризикнув багато говорити. Він тільки разшаркався перед Москвою, як якийсь російський князь перед ханом Золотої Орди або як зразковий член "малоросійської колегії1" перед самодержавцем всеросійським, і запевнив її, Москву, що "рвати з нею він не буде", бо вона, Москва, назавжди останеться його "серцем". Словом, "благонадежности", як сказав би той же росіянин, на п'ять з плюсом.
Таке от обожнення Вітчизни Івана Калити страшенно характерне для тієї частини москвофільствуючої галицької інтелігенції, яка підсвідоме ототожнює Леніна з Миколою II. її не обвіяно духом м'ятежа й свободолюбія, що ним завжди горіла Наддніпрянщина.
Другий наш наполеон — Андрій Хвиля — знає, де раки зимують, і він береться тільки, так би мовити, обережненько пояснювати цілком ясного Юринця. Для цього наш другий приятель закликав до себе порожній псевдоінтернаціоналізм і використав його, що називається, до "отказу".
Але дозвольте одрекомендувати і цього наполеона. Колись Троцький приблизно так говорив про Вардіна: "У него тьма претензий, но знаний убийственно мало". Те ж саме й з Хвилею: гонору — Чорне море, наче шаровари Гаркун-Задунайського, а ерудиції — як кіт наплакав: на жаль, набралось тільки на одну компілятивну брошурку й то для дітей середнього віку. А втім, це — загостра характеристика, і це, безперечно, результат нашої роздратованості; як же, фамільярничав з "Пушкіним".
Але все-таки повірте нам, шановний камраде, що з таким багажем, з яким ви виступили, люди далеко не їдуть. Навіть ваші прихильники стурбовані й рішуче заявляють: "пропав". Мовляв, з Вільною Академією, та ще й з такою підготовкою, важко боротись. Проте не хвилюйтесь, тов. Андрію, нічого страшного нема. Обміняємось тільки візитними карточками, а на слідуючий раз ви будете трохи обережніш. І потім, ви зовсім даремно ображаєтесь і кажете, що ми хочем на вас "начхать". І в думках не було — їй— богу. Для вас двері Вільної Академії завжди одчинено.
От тільки погано, що ви не вмієте полемізувати. Коли ми вас назвали просвітянином, то вже мусите назвати нас якось інакше. А то виходить подитячи: "А твій батько теж був кривий". Несерйозно і не личить до вашої поважної посади. Коли ми вас назвали просвітянином, то ви мусите подумати й сказати: "Так, я — просвітянин, але в цьому я не повинний, бо мене держали в темноті триста років. Отже, я, Андрій Хвиля, піду, мабуть, в інститут марксизму — і відтіля пришлю для "Червоного шляху" статтю про Драгоманова, і тоді вже президент Вільної Академії — Михайло Яловий — не подумає, що я знаю цього вченого тільки по назвах. От, наприклад, "Чудернацькі думки", "Листи на Наддніпрянщину" і другі".
Але для чого вся ця передмова? А для того, шановний камраде, що не треба гарячитись, а треба бути спокійним, бо в полеміці — це перше діло. Особливо треба бути спокійним, коли ви дістали честь полемізувати з такою поважною інституцією, як Вільна Академія. Несерйозно, друже. Несерйозно.
Отже, наш розділ в "Апологетах писаризму" про "московські задрипанки" викликав цілу бурю протестів. Заметушилась Малоросія, вдарила в порожні гармати хохландія, Петлюрівщина, "австрійська інтрига" і т. д., тощо, і от на сцену вилазить порожній псевдоінтернаціоналізм, що в ньому марксизм і не ночував ніколи. Звичайно, володіти справжнім інтернаціоналізмом — нелегка справа. Звичайно, не кожен зуміє взяти національну проблему у всій її складній модифікації й модуляції. Але навіщо ж тоді вискакувати з порожніми та ще й претензійними статтями та ще й в центральному органі партії?
Отже, будемо говорити серйозно й не "по-хлоп'ячому". Хвиля ображається, що ми назвали Україну самостійною державою. От тобі й раз. А хіба вона не самостійна? Перехрестіться, камраде, та подивіться в нашу конституцію. Розгорніть параграф перший і уважно перечитайте. Чи, може, ви гадаєте, що нашу конституцію складали "хлоп'ята"? Чи, може, ви, як Юринець, голосуєте й галасуєте за Малоросію? Чого ви повертаєтесь і так жалкенько по-рабськи усміхаєтесь до російського міщанина? Все одно п'ять з плюсом не поставить. Нічого вам "протестувати" й проти росіян, які теж мають свою конституцію й теж самостійні. Скажіть, будь ласка, який тризубівський великодержавник вже намагається і Московію українізувати?
Отже, ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів, тому, що тільки таким чином ми прискоримо класову диференціацію на Україні. Коли якась нація (про це вже давно й не раз писалось) виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого — вносять елемент хаосу вже в світовий загальноісторичний процес. "Замазувати" самостійність порожнім псевдомарксизмом значить не розуміти, що Україна доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перейде того природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав.
