Хлопчик і трамвай - Чемерис Валентин

А втім, він жодної річки не знав, на жодній не бував, у жодній не купався і не ловив у ній рибу і, навіть, просто не гуляв її берегами, не сидів під вербами в зеленому князівстві трав, як то читав в одного поета. І Рось теж не знав, бо ніде, крім як своєї квартири, не бував, але чомусь незнана Рось його найбільше вабила.

Мабуть, тому, що в неї було таке гарне милозвучне ймення: Рось. А ще в неї були — він читав — притока із ще ласкавішим йменнячком Роська. Дочка Росі чи молодша її сестричка? Мабуть, сестричка, так йому здавалося. Він прочитав про Рось все, що змогла дістати мама (вона приносила йому з бібліотеки книги) і, зокрема, Нечуя-Левицького. Іван Семенович народився в містечку Стеблів, що на Росі і так її описав, що без захоплення не можна й читати. Тож мав після того читання таке відчуття, що й сам виріс у її зеленій долині, десь у Богуславі чи Стеблові — незнаними йому. І досить йому було заплющити очі й уявити Рось, як він одразу ж опинявся на її берегах у зеленій долині, слухав, як сплескує риба на плесі, як шумить вода в порогах та як кують зозулі в тамтешніх вербах. (Побувати хоч раз на березі річки — то була його найсвітліша мрія. А ще як і трамвай навчитися водити — то більшого він і не багнув).

Ось чому вирішив він: як тільки навчиться водити трамвай, так і поведе його до Росі. Вже бачив той маршрут: Київ — річка Рось. Але й цій його мрії теж не судилося збутися, бо того літа трамвай № 28, його Трам-Трам раптово зник. Це було незбагненне — щоби в місті та раптом щез трамвай! Одного дня він просто перестав з’являтися на їхній вулиці і все. Ні о п’ятій тридцять ранку, ні пізніше… Ні взагалі будь-коли протягом дня. А день був такий довгий-довгий, а трамвая не було й не було і він не знав, що й думати. І нічого у світі білому взагалі й у Києві зокрема від того не змінилося. Все так же сяяло сонце, галасували на даху галки й ворони, а внизу вулицею мчали машини й тротуарами ходили люди і зазвичай її перебігали в недозволених місцях і тоді лунали пронизливі сюрчки людей у формі… (Але ж хіба людей сюрчками привчиш до порядку, до того, що треба переходити вулицю лише у відведених для цього місцях?), а трамвая не було. І ніхто йому не міг сказати, що ж таке трапилося з його другом.

І наступного дня трамвай теж не з’явився.

І ще в наступний…

Хлопчик, виглядаючи з вікна, з верхотури свого тринадцятого поверху, нічого не міг збагнути — де подівся трамвай? Не міг же він перебратися на іншу вулицю і їздити по ній? Він же не машина, не автобус, його рейки он унизу, по їхній вулиці прокладені і над ними контактний провід. То як він міг поїхати іншою вулицею?

Кілька днів хлопчик не вірив тому, що сталося і вперто виглядав свій Трам-Трам. Ось-ось він вигулькне з-за рогу будинку і задзвенить весело і лунко: "Привіт!.. Це я — Трам-Трам!.. А що — кепсько без мене? Даруй, але не маю часу, спішу до вокзалу. Звідти ходить багато-багато поїздів і їм потрібно багато-багато пасажирів…"

Тепер хлопчик прокидався задовго до п’ятої ранку й хутчій перебирався в коляску й котив її до вікна. З надією, що вже сьогодні його Трам-Трам неодмінно з’явиться. Але минали година за годиною, день збігав, згасав, у колодязі-дворику внизу вже сутеніло, а трамвая як не було, так і не було. І від того не лише на їхній вулиці, а й, здавалося, що у всьому Києві стояла тяжка й гнітюча тиша. Як у хаті, з якої винесли покійника…

Ось тоді він і збагнув, що втратив свого друга. Єдиний був друг і того втратив, і, що найгірше, нічим не міг йому допомогти чи порятувати його. То як же тепер йому без друга жити?

— Не виглядай його… — зітхнула мама. — Я сьогодні з сусідкою в ліфті піднімалася, то чула, що наш трамвай зняли, — маршрут номер двадцять вісім ліквідували.

— Хто? — стрепенувся він.

— Хто ж, як не міська влада.

— Але чому… за що його зняли?

— Кажуть, скоро будуть знімати рейки та провід угорі, а вулицю розширять і заасфальтують.

І хлопчик наче згас. Звідтоді він більше не схоплювався о п’ятій ранку, не перебирався хутчій в коляску і не котив її до вікна, аби зустрічати свого друга. Тепер він днями лежав на спині на дивані і тупо дивився в стелю. І мав таке відчуття, що то знято його — з життя.

— Славуньцю, хіба світ клином зійшовся на трамваї? — мама якось намагалася розважити сина. — Їх он стільки в Києві бігає. А наш трамвай ліквідували буцімто заради безпеки, — його брови зійшлися вгору. — Мимо нас він ходить по рівному, далі теж іде по рівному, але коли повертає на Кловський узвіз, то потрапляє на дуже крутий спуск… А це під час ожеледиці небезпечно. Казали, десь у якомусь місті отак трамвай з крутого спуску зірвався, гальма відмовили йому і він погубив багато людей… От у нас і зняли. Щоб подібне бува не трапилося… А замість трамвая до вокзалу буде ходити автобус…

А якось серед ночі він раптом закричав…

Та так, що натомлена мати хоч і міцно спала, а схопилася од його крику, як наче хто її підкинув і злякана прибігла в його кімнату.

І лише тоді збагнула, що син кричав радісно:

— Дзвенить! Дзвенить!

— Хто? Хто дзвенить? — в кімнаті стояла глуха тиша. І з міста теж не долинало жодного звуку. У темних вікнах сусідніх будинків — жодної світлої цяточки.

— Трамвай, — вигукував він радісно і збуджено. — Чуєш? Трам-Трам!.. Він з’явився. Він знову почав їздити до вокзалу…

— Друга година ночі — які трамваї? Вони зараз стоять у депо, ранку чекають. Трамваї вночі не ходять.

— Але ж він дзвенів… дзвенів… Я чув…

У матері й руки опустилися.

— Синку, це тобі… приснилося.

А якось і матері приснився дивний сон. Буцімто йде вона вулицею, аж раптом щось як задзвенить!.. Лунко, весело. Вона аж відскочила. Голову звела, глядь — трамвай з’явився. Їхній трамвай, синів друг. З Лівобережжя їде мимо їхнього будинку і — дзеленчить, дзеленчить…

— Слава тобі, Господи, — перехрестилася мати. — Схаменулася міська влада, відновила наш маршрут. Треба хутчій сина обрадувати…

Глядь, аж її Славуньчик в кабіні водія трамвая. Упевнено так сидить і сам веселий, задоволений. Аж сяє. І власноруч веде трамвай. А два його вагони переповнені дітьми.

І коли ж він встиг вивчитися на водія?

А трамвай біжить по рейках — лунко, дзвінко…

Вона протерла очі — ні, таки й справді трамвай веде її Славуньчик. Виріс, змужнів, ожив. Ой, як то добре тепер йому буде жити. Бо скільки ж можна сидіти на тринадцятому поверсі в інвалідній колясці. А вгорі, над кабіною водія у скляному віконечку видніється напис: "Трамвай № 28. Київ — річка Рось".

Що за дивний маршрут як для трамвая? І як можна міський трамвай повести до річки Рось аж на Черкащину?

Хотіла було крикнути про це до сина, але в ту мить і проснулась.

І довго лежала схвильована сном, притискуючи руки до грудей — серце так колотилося, що здавалося ось-ось вискочить…

Згадала сон, як син повів трамвай до річки Рось і чомусь їй раптом недобре так стало, недобре… Аж страшно. Тіло наче стерпло й похололо. З трудом встала, накинула халат на плечі і, повна відчуття жахного і непоправимого, обережно ступаючи босими ногами, ледь дихаючи, зайшла до синової кімнати.

У ній яскраво горіло світло, хоч було дві години ночі.

Диван, на якому він спав — порожній, коляска, у якій він сидів біля вікна, теж стояла порожньою…

А вікно було відчинене, а за ним — чорна, жахка порожнеча. Як прірва… Вона боялася підійти до вікна і виглянути вниз, а тому з останніх сил переконувала себе, що син її і справді повів трамвай до річки Рось, зеленої-зеленої, повної білого ромену… де на жовтих піщаних берегах походжають статечні чорногузи, а на плесах сплескує риба… І що там його неодмінно зустріне Іван Семенович Нечуй-Левицький і вони, сидячи під вербами, разом вже слухають, як зозулі комусь кують довгі та щасні літа…