Наступ - Івченко Михайло

Жартували, сміялись.

Далі Стегній провів мене якоюсь вузенькою стежкою до Дніпра.

Був він спокійний, стриманий, з повільними, але рішучими рухами.

— Нічого. Це вже остання їхня пісенька, більш не прийдуть.

— Чого так?

— А так. Ні за чим. З льохів повипивають оце все вино, горілку. По це й прийшли.

— Ви гадаєте, товаришу, що цим скінчиться?

— Що ж, може, ще знайдеться кілька пройдисвітів, ми до всього мусимо звикати. Такий наш шлях.

— А вам не хочеться інколи змінить цього шляху?

— Як так?

— Для себе. Ну, вибрати кращий! Стегній знизав плечима.

— Який же інший тут шлях? Підлизуватись до начальства, чи що?

— Ну, а так, одійти від боротьби.

— Не думав. Та й куди одійти й що з того буде? Стегній помовчав.

— Бачте,— говорив він далі,— коли оце ми йдемо цією стежкою, вузькою отакою, то звертати нікуди. Так і нам: ми зв'язані з нашою бідою міцно, і вихід нам єдиний — боротьба.

Ми підійшли до вузенької розколини.

— Ось тут наші позиції,— тихо сказав Стегній.— Звідси ми будемо смалити прямо на вокзал. Як по-вашому?

Вибір було зроблено справді дотепно.

— Отож, коли й нас не буде в "Арсеналі", щоб ви знали: когось з нас ви тут застанете, розуміється, як нас на заберуть. А об тім ви якось довідаєтесь на квартирі.

Ми постояли ще кілька хвилин, обдивились деякі дрібниці й розійшлись.

Віра стояла на балконі й дивилась на Дніпро.

В очах її я примітив якийсь глибокий смуток і втому.

Лялька бігала на пісчаному майдані й щось щебетала.

Вона першою побачила мене й, радісно лопочучи долонями, побігла назустріч мені.

— Тату! Мій тату!

Обхопила рученятами й міцно стиснула шию.

— Ти вже нікуди не підеш, тату?

— Ні, дитинко.

— І будеш усе з нами?

— Аз вами.

— От добре. Я тебе люблю, тату! Он як!

Вона тулила свої червоні щічки до мене й щось лопотіла далі.

Віра, певне, зніяковіла зразу, але далі йшла назустріч спокійно.

— Як ти дістався сюди?—тихо поспитала.

— Крізь фронт. Переодягся й прийшов.

— Ой, коли це все скінчиться?

— Що ти мала мені казати?

— Ах, ти об тім. Ну, давай краще вийдем звідси. Вона одяглася в сіре волохате пальто.

Ми пройшли низом понад Дніпром. Руді похмурі хвилі сердито гупали на берег. Десь манячів вартовий човен.

— Скоро звідти будемо посилати гостинці,— сказав я, вказуючи на той берег.

— І ти знову будеш там?

— Як доведеться.

— А ми? Як же ми? Сидіти в льохах?! Ховатись?! Я знизив плечима.

— Ти об тім і не думав?

— Я не розумію тебе, Віро.

— Ти не хочеш про мене подбати? А як же лялька? Невже тобі байдуже?

— Я гадаю, в тебе є кому подбати за тим.

— Ні, я так далі не можу. Слухай, не можу: це вище за мої сили.

— Я тут не винен.

— Я знаю: ти будеш тепер мститись.

— Я нічого не хочу думати об тім.

— Ну, слухай сюди. З Петром ми порвали. І коли хочеш знати, то й не сходились. Я просто хотіла помогти йому в його самотності. Я думала, так йому легше буде. Так він змож краще творити.

— Задля цього ти не спинилась, щоб розбити власну рс дину?

— Ти просто не зрозумів мене.

— Ну, добре. Що ти хочеш?

— Я просто хочу звідси тікати.

— Як?

— Як можна швидше.

— Чому?

— Нас уже кілька часу переслідують. Ще й учора я бачила двох підозрілих. Вони зазирали сюди, оглядали. Я ні краплі не вагаюся, що це шпиги.

— Як же ви порішили?

— Петро сьогодня виходить на друге помешкання. Я ж не знаю, що мені робити.

— Ти знаєш, завтра починається облога міста.

— Я ж тоді не встигну переїхати.

— Треба поки що до знайомих.

— Ах, що ж це таке?! Невже ніяк не можна допомогти?

— Ти знаєш, яку на мене відповідальну роботу покладено?

— Ну, тоді що ж мені робити? На перехрестя, на Хрещатик? Во ім'я загального щастя ти зовсім байдужий до близьких.

— Та ні, це зовсім не те.

— Ну, тоді як знай! Коли завтра ти не прийдеш, я піду до білих просто на продаж.

Я нічого не відповів.

Ми повернулись додому. Лялька вискочила з будинку заплакана. Вона з докором кинулась на мене, що покинув її.

До вечора я був в цілковитому її розпорядженні.

Вона затягла мене у свій куточок. Розклала свої цяцьки й втішним голосом сокотіла. Вкладала спати своїх ляльок, готувала їм страву, кудись далеко від'їздила.

Пізніше на руках і заснула.

Дрімаючи, увесь час шепотіла:

— Мій тато! Мій! Мій тато! В ту пору я думав:

"Які сили можуть розірвати, розбити цю власність?"

Увечері з "Арсеналу" кілька разів бахнули. У місті почалась тривога. їздили верховні, тріщали мотоциклети. Десь залопотів кулемет.

Я пробирався по вузеньких вуличках до ЦК.

Там ішла жвава робота. В одній кімнаті обговорювали план загального наступу. В другій наспіх складали прокламації. Василь, впірнувши в матеріал, складав газету.

— Слухай, ти байдики б'єш? — спитав він мене.

— Я цілий день ходив у справі.

— Але зараз ти нічого не робиш? З цим я мусив погодитись.

— В такому разі допоможи мені.

Він кинув кілька жмутків паперу до газети.

Читати чужу думку — ставити банки на власну голову. На тому спочиваєш.

За годину мене покликали до залу. Молоденький наш поет мусив зачитати свої революційні вірші.

Поет червонів, ніяковів. Але коли почав читати, хутко оволодів собою.

Вірші були прості формою, трохи наївні, але ж всі соковиті, пронизані свіжими образами й настроями.

Не знаю чому, чи від віршів, чи просто так, але мені хотілось віддатись власним переживанням.

Було вже пізно. Я вийшов на веранду.

В освітленні міста сивіли дерева в саду, десь тривожно билось велике скам'яніле серце осередку. Але сюди доходили лише поодинокі обірвані звуки.

В кімнаті хтось тихо награвав журливу мелодію.

Я думав у ту пору про той заплутаний клубок, що скупчив-ся в моїм серці.

Я знав, що в мене нема загартованості робітника, нема тієї бадьорості, спайки з масою.

Але що ж поробиш?

Лише з тією групою мені по дорозі, яка найбільш революційна, яка найкраще зорганізована.

Це так. В цьому я глибоко переконаний. Але ж...

Небо було прозоро-холодною безоднею, і в ньому падали зорі, так глибоко й хутко, що серце холонуло від жаху.

Я думав ще далі, як я розплутаю власний вузол. Я завтра мушу бути по той бік Дніпра з червоними частинами. Раніш я мушу побувати у робітників. І в ту ж пору якось улаштувати власну родину.

Але то нічого.

І завтра ж я мушу палити в місто, в ворога, у мирного мешканця, в тому числі в моїх кревних, в мою маленьку ляльку.

Вона ж буде з переляканими очима ховатись десь в льоху Може, день-другий. Може, цілий тиждень, місяць.

А з холодної синяви неба вирізувались чіткі, вичищені порохнею слова:

"Коли хочеш іти за мною — зостав своїх батька й матір дружину й іди слідом за мною".

Чому забули записати ці слова до "Комуністичного маніфесту"?

Хтось тихо підійшов до мене — лише половиці рипнули. Я обернувся.

— Маро, це ти?

Вона пригрозила пальцем.

— Ти ще не спиш?

— Я тільки на хвилину до тебе.

— Що ти хочеш сказати?

— Я завтра з тобою йду.

— Куди?

— У військо.

— Я знову не розумію тебе.

— Ну, слухай. Це ж неможливо. Люди там справді б'ються за своє право. Ми ж тут складаємо якісь плани, проекти, співаємо, граємо на роялі. Це рішуче неможливо.

— А як ЦК на це дивиться?

— Мені байдуже.

— Тоді не знаю.

— Ти боїшся?

— Ні, але це порушення дисципліни.

— Мені начхать на все. Я хочу й дійду цього. Я вагався.

— Тоді знаєш що, зроби для мене одну справу.

— Що саме?

— У тебе є знайомі в місті?

— Ну.

— Улаштуй там Віру з лялькою.

— А ти?

— Я завтра страшенно зайнятий. Мара, певне, вагалась.

— Ти хочеш просто так одв'язатись од мене.

— Ні. Я серйозно кажу.

— Ну, добре.

Мара рішуче хитнула головою.

Ми умовились зійтись назавтра коло помешкання Віри. В ту пору ніч розірвалась на дві великі полі. Починалась нова доба, без міри далека від того, що було.

Ранок був густий, туманний. На Печерську лунко стогнали гармати. Хтось умивався й прискав на всі боки холодними краплинами.

Десь глухо дзвонили.

Я наспіх одягся й поспішав до Віри.

Чимдалі починалась якась шалена метушня. Били, тютюкали зо всіх кінців міста. Напружено булькотів вокзал. Десь кричали паровики, глухо стогнали панцерники.

В небі розпластались три великих шуліки.

Я наближався до Печерська. В одному місці було розсипано цеп.

Я обігнув кілька кварталів. В них було зовсім тихо. Крізь проламану дірку в паркані я ввійшов у двір, де жила Віра.

І раптом щось несподіване.

Із-за рогу, я бачу, повертає Мара до двору.

Віра коло купки дерев в гурті офіцерів. Офіцери стурбовано смокчуть цигарки. До Віри притулилась злякана лялька. Лялька в червоній шубці, в білій шапочці.

Перша думка, що прийшла в голову,— безглузда думка: Віра пішла доброхіть.

Але занадто урочистий вигляд був у всіх.

І раптом лялька вгледіла мене. Зальопала в долоні, проясніла:

— Тато! Мій тато! Мій тато! І побігла назустріч мені.

Хтось з офіцерів лагідно затримав її й поніс назад. Мара заховалась за ріг.

Віра прижмурила очі — байдуже дивиться навкруги. Я бачу: гурт офіцерів повернувся у мій бік. Я одійшов оддаль, заховався за парканом. В ту пору увесь гурт рушив. Лише лялька кричала:

— Тато! Мій тато!

Тоді я бачу: Мара виривається з-за рогу й біжить за гуртом.

Я поволі спускаюсь униз.

Щось жагуче мені смалить у груди, й хочеться взяти в руки якусь важку річ.

А в голові сверблять якісь клоччя.

"Мій тато! Мій тато!.. В червоній революції..."

Я прибіг до робітників. Вони вже завзято працювали.

— Товариші! Треба спалити місто, розбити, змішати його зі сміттям.

Вони мовчки палили цигарки й били з гармат.

Один лише з них спокійно, з ледве помітною посмішкою поглянув на мене, проте нічого не сказав.

Я постояв ще кілька хвилин, зоставив розпорядження ЦК й побіг далі.

За річкою лише ладнались до бою.

Я кричав на всіх, підганяв.

Коло однієї гармати сам став і з якоюсь несподіваною для себе насолодою пускав набій за набоєм.

Інколи я відривався від роботи, йшов до потока й там з довгими передишками пив холодну воду.

Тоді знову повертався до роботи.

Інколи розривались вогні, й серед них блискавицею перескакувала думка: "Тату! Мій тату!" Я ж холодно відповідав: — Нічого твого нема. Це дурниці! І посилав набій за набоєм.

28/У 1923 р. Лубни