У "тісної баби" - Кониський Олександр

Отже ні! Почали люде ремствувати.

Таке, кажуть, воно забісоване — себто Рудий — не вважає на те, чи порісна яка свиня, чи ні, а коли що не по його, так і глезне, чим попаде. Я покликав Рудого, любенько напучую його.

— Треба,— кажу,— Василю, і зі скотиною по-людськи, по-хазяйськи: воно хоч і свиня, а від бога, треба чужу худібчину шанувати.

Він вирячив на мене баньки, так зневажно щось белькоче, а очі йому аж світяться, наче серед ночі у вовка. Правду сказано, рижий — чоловік хижий.

Перебули літо. Перезимувало воно, тіла набралося; то було таке миршаве, а то щоки йому як не репнуть.

Напровесні взяло воно та й зґедзкалось.

— Не хочу,— каже,— свиней пасти, піду іншого хліба шукати. Давайте мені пачпорту.

— Іди,— кажемо ми,— хоч світ за очі, а пачпорту тобі у нас нема, бо ти не приписане.

Воно таке в'їдливе, сичеться:

— Чому нема? Хіба я не людина?

— Людина, та не нашого звання.

^ — А якого ж я звання? — гарикається воно.

— Святий тебе знає, може, й ніякого.

— Де ж мені пачпорта добути? Я хочу на Дін, у Таврію. Ми йому як доброму раємо:

— Попитайся у благочинного, може, він дасть або вкаже, де тобі об'явитися треба. Куди тебе припишуть, там тобі і пачпорт буде.

Воно й повіялося з нашого села.

Чуємо з другого повіту: прийняв його до себе Микита Біло-груд. Сей Білогруд був колись у Манастирищі за писаря, а потім головою, та щось таке пошахрував — його й скинули. Він тоді, куди діватись, взяв і записався на брехунця. Робота, бач, не важка; сказано — брехати не ціпом махати, а зиск з неї великий. Розжився на всю губу, багатирем став, земель силу силющу надбав. Не скажу, з якої речі він прийняв до себе Рудого, ще й до школи віддав.

Два роки ходило воно і вийшло таке письменне та друковане, що ну! Білогруд за якийсь там час і каже до нього:

— З тебе, небоже, такий робітник, як за шага свічка, тебе й на хліб ніхто не візьме, ні до плуга ти, ні до ціпа не призвичаєний, а от я спостеріг твою вдачу і знайшов якра£"на твій копил роботу: візьмися до неї — хліб матимеш і чоловіком будеш. Я тебе законам навчу, і до всяких крючків привчу, і на адвоката виправлю.

Воно й понялося; так воно за писаря правило та шахрайства і крючечки робило, доки позаторік Білогруд не прогнав його, та ще, кажуть, і межи плечі напхав...

Тоді воно, капосне, до нас на село та й об'явилося брехунцем: у Білогруда, значить, набралося науки брехати.

Жидова зараз з суміжних сіл обіруч до нього. Почало воно і в мирового ставати, і патенту собі виправило на брехунця. Нам про те байдуже і досі б було байдуже, коли б воно по-людськи жило та не скоїло такого лиха з Пухлиною.

— Чув, Якове, з Пухлиною, яка пригода трапилась? — спитався у мене Трохим.

— Щось не доводилося,— мовив я.

— Отеє так! — сплеснув' Трохим руками, дивуючись.— Де ж ти живеш? Наче не в нашому царстві, не в нашому госу-дарстві?

— Я, Трохиме, живу ченцем у мирі та душу спасаю.

— І ченцеві не гріх дбати про людей. Нічим, як людьми, і в гріх ввійдеш, людьми і душу спасеш! Слухай же знов. Пухлина Іван наш-таки козак був. От вже чоловік був! І не сказати! Нехай його душа з святими преподобиться! Ніхто проти нього нічого лихого й на мізинну пучку не покаже: добрий та тихий такий, хоч в ухо його вбгай. Ніхто зроду-віку не чув, щоб Іван Пухлина кого покривдив або про кого яке ледаче слово вимовив. А що за трудівник був! З ранку до ночі на ногах, не присідає. Потом та мозолями надбав собі і лугу, і поля, і левад, і лісів. Еге! Надбав, та не спожив. За свою добрість довелось гірш, ніж під лісою ноги простягти... От вже святу правду сказано: "Будь гірким — сплюють, будь солодким — злижуть". Не вгодиш на людей. Занівечили людину ні за понюх табаки. Та ще хто занівечив? Син! Рідна дитина.

— Не сам же син — брехунець..,— перебив Петро.

— Ну-бо, Петре, вгамуйся! От не гадав, що ти такий марудний. Кажу тобі — не перебивай! А ти — буцім не до тебе: ніби й не чуєш, наче умисне! Вже ж я й сам тямлю, до чого річ веду. Будь ласкав, зашморгни язик, доки я мовитиму, а замовкну — тоді й розсупониш. У Пухлини був син, Дмитро: одно воно тільки й було; молодим і побрався Пухлина, а тільки й свічки, і воску, що Дмитро... Та й з того, у кого, кажуть, синів сім, то й доля всім, а в кого оден, та й той не ладен... Отак і в Пухлини. Віддав Іван Дмитра до школи, тут-таки до нашої, до Іваницької. Взялася дитина до науки, та так цупко взялася, що шпектор і напосівся на Івана: "Давай та й давай сина до повітової школи, світу навчиться, в люде вийде". Послухався Іван, Дмитро й тут береться, прямо наче навзаводи: панські діти геть задніх пасуть, а Пухлиненко на сам перед; паненята до нього листочком липнуть, таке воно — все знає. Скінчило воно і повітову школу, аж чотири роки там вчилось. "А куди ж його тепер,— думає Іван,— від ріллі воно вже одірвалося, треба йому до більшої стежки". Шпектор знов йому рає:

— Вези до губернії, нехай учиться, в нього голова неабияка...

— Коли б воно не спаніло там? — каже Іван.

— Ні, чим є, тим і буде,— батькове серце й пойняло віри.

І в губернії вчився Дмитро чотири роки. Чому воно там вчилося, якої премудрості набиралося — про те не скажу. Щожнив приїздило воно до батька: такий огрядний, та чепурний, та моторний парубка, наче вилитий, наче намальований; тільки й шкоди, що паненям визирало, зовсім не нашим духом тхне, з людей часом кепкує, проти батька губу копилить.

Батько того не помічає, не надивиться, не нарадіє. Нам збоку видно, що Дмитрик верхи їздить на батькові, а батькові те й невдогад... Навесні Іван овдовів, а на літо приїхав Дмитрик та вже й зазимував у батька. Значить — зовсім вивчився. Старий почав був налягати, щоб воно ще йшло до науки до Києва, так де тобі?

— Не хочу, не піду, буде з мене.

І не пішло! Таке забісоване, нічого з ним батько й не вдіяв, звісно, парубіка двадцяти двох літ — на налигач не візьмеш. Справив собі ? батьківської кишені рушницю, хортів, живе у батька, готове їсть, п'є, байдики б'є, вередує та полює. Коли б на мене, Якове, я б його, знаєш, як поповередував! Не подивився б я йому в зуби, чи вони у нього письменні, а першим ділом: "чті отця твого", а не кепкуй; ні — то геть з очей! Не хоче! Я б його на черезсідельник та до сохи. А Пухлина панькаеться з ним, потурає. Кажу ж тобі: хисткий чоловік був, земля йому пером! Куди хили, .туди він і гнеться, наче той шелюг, а воно так не можна. Хилку лозину і снігир зігне.

Слухай же: злигався Дмитрик з отим брехунцем Рудим, з ранку до глухої ночі у Рудого, поїть його, кормить, не дихає без нього, наче його хто пришив до Рудого. Я не витерпів, таки і кажу якось Іванові:

— Чи таки Дмитро пара Рудому? Він чесного батька син, а то безбатченко, та ще й брехунець. Стережись, Іване, щоб часом не обув Рудий Дмитра у пришви.

На моє воно й вийшло: тільки пришви на Іванів копил прийшлися.

Гуляв Дмитро, гуляв, гасав з міста та до міста, так років з два, нагасався та до батька:

— Годі мені, тату, бурлакувати, женитимусь!

— Час добрий, синку! Женися.

— Шукайте, тату, пари.

— І вже, шкода, сину! Нехай саме серце знайде пару, а на мене не вповай.

— Коли так, тату, так я вже собі знайшов.

— Кого се?

— Варку Ходотиху.

— Кожум'ячишину вдову?

— Еге, знаєте її?

— Не бачив, яка вона, а чув про неї. Хто ж се тобі пораяв?

— Василь Рудий.

— Гарний сват... Що ж, твоя воля, тільки пам'ятай, що в удови — два норови.

Та й більш нічого йому.

А сказати тобі, Якове, та Варка Ходотиха — молодиця, не взяв її кат, з себе чепурна, огрядна, чистючка така, наче вона не міщанка, а яка велика пані, бездітна і грошовита. Грошей ще від батька принесла вона повен припіл, і чоловік добру торбу лишив. Чом їй не розкошувати! А тут жіноча муха залізла в ухо! Заміж, мовляв, притьмом! Убралася в червоний очіпок. Підвернувся молодий та моторний жевжик — вона й припасувала лутку до дверей!.. Проворна баба! Трохи ніяково, що літ на десять вона переспіла Дмитрика, та йому до того байдуже! Аби гроші йому та розкоші! До грошей він — і не сказати який ласий! Старий Пухлина і осте-рігав-таки сина, казав йому: "Дивись, щоб жінчині гроші випадком не випали; не забувай, що з великих хором і миші втікають!"

Не послухався! То б то не Дмитрик був, щоб послухався батька!..

На самого Михайла 2 і весілля призначили.

Напозичав Іван грошей на те весілля: у кого сотню, у кого й дві! Вже ж, бач, не як: щоб гучно погуляти і молодих бучно зустріти! Звісно, один тому час.

Поїхав Іван на весілля; приїздить до молодої ще зранку. Сидять, балакають; от-от би вже й до церкви рушати, а молода не починає вбиратися. Помічає Іван, що у неї наче під язиком горошина мулить; знати, що молода хоче щось говорити, та не відважиться! Він і каже до неї:

— Чи не час би, дитино, збиратися тобі. А вона йому на те:

— Час-то час, та я маю щось вам казати.

— Кажи, дитино!

— Не тямлю і як його: язик руба стає, не відважуся, нехай Дмитро скаже,— та з сим словом — брись з хати, а той вертопрах тоді й каже-говорить:

— Хтось нам недобрий, тату, дорогу перейшов: Варка зґедзкалася: "Не стану,— каже,— під вінець, доки твій батько не дасть тобі уступної на всю худобу". Я вже чого їй не казав, як не усовіщував, не йметься, своє править.

— Та й годі? — питається Іван.

А воно прикинулося святим та божим.

— Мало хіба сього? — каже.

— Тільки б і лиха, синку! Се така пригода, що від неї світ в голові не замакітриться! Я хоч зараз готов; що моє, то не чиє, як твоє. Мого віку й на гони вже чи є, з собою на той світ не понесу. Зови кого там тямущого, нехай ригують уступну.

— До нотаріуса треба.

— Ходім.

Ідуть, а Дмитро й слебезує — таке воно лукаве!

— Ви, тату, тільки на землі, а грунт і левада нехай за вами.

— Про мене! Я на все згоден, як собі хочете.

— Я, тату, нічого не хочу, се все вона коїть, звісно, перед вінцем вередує, треба потурати, доки руки не зв'язані. Отака лукава душа!

Як лукавнуе, а Іванові й невтямки, який куций воду каламутить... Йме він віри! А воно, бач, ніхто й наустив Варку, ніхто й пострунив її, як не Дмитрик за приводом Рудого.

Кинувся нотаріус писати: овва! Не можна, заковика, та ще й неабияка! У плані на землю перекручено: у Івана батько був Іпат, а вийшов Ігнат; треба, значить, у саму палату, аж у губернію, щоб там знов обернули Ігната в Іпата.