Смерч - Ткач Михась
Потім ще раз і ще. Обличчя його перекосилося від люті. Все те, що він приховував у собі останні роки, враз вихлюпнулося, як та вода, що рве греблю. Годі було його зупинити. Він топтав санчата ногами — де та й сила бралася.
— Дохазяйнувались... Нажилися на моєму добрі?! Ось вам — живіть! Ось вам! — гукав щосили і бив ті саночки на цурочки. Бив і бив.
— Отаке витворяє...
— Набідувався чоловік.
Гомоніли хором люди: хто співчував, а хто і злостиво висловлювався: мовляв, жаліти його нічого, куркуль же був!
Дунай людей не помічав — вони, мов тіні, снували перед очима, тільки в'їдливі слова врізувались у його свідомість. Груба полотняна сорочка висмикнулася — тіло колотилося. "Наче на весілля зібралися. Смійтеся, смійтеся на кутні. Прийде час..." — не говорив, а ковтав, як свинець, важкі слова.
Поволі оговтався. Скинув шапку, стер нею холодний піт з чола, і, не глянувши ні на кого, сів у кабіну. На свою хату не дивився — несила була очі підвести. Знав добре — сюди більше ніколи не повернеться.
Загуділа машина... Дунай стис кулаки: аж пальці судомило. І так тримав їх, доки не виїхали з двору.
— Глек, Глек! — гукала дітвора і бігла вслід за машиною. Зчинився шум, якийсь хаос.. І в тому хаосі Дунай відчув, як тихо скрипнуло дерево. Прислухався — знову скрипнуло. Наче зойк чийсь... То в кошарі лошак, залишений конюхами на день, знічев'я чухмарився об стару грушу. Глухо: ір-і, ір-і. Серце в Федора стислося. Сидів, мов спаралізований. Згадав про той сон, що покійна Євдоха заборонила розповідати. "Таки збувся!" — запеклося на вустах. І застогнав.
