Мотря - Лепкий Богдан
Положився, бо все ще чув біль і утому.
А боліла його не тільки рана. Ще більшого болю завдавала йому Мотря, котра не вийшла до нього. Так гарно вчора розійшлися, обіцяла показати йому своє новосілля, а нині навіть не спиталася, чи не хворий він гірше.
Дійсно, якась незбагнута душа.
Вже дитиною була дуже химерна. Бувало, бавиться, грається з ним, нараз надує уста, здвигне раменами і йде.
— Ти куди?
— Не знаю. Наскучило мені.
Видно, що й тепер так. Тільки діточі химери не такі болючі, як дівоцькі. Тоді як ідеш, — то йди собі! Чи мало для хлопця забав? От яка-будь гіллячка — і вже кінь готовий, та ще який! Баский та гострий, як у якого сотника.
А скільки пташиних гнізд у садку, скільки риби в річці, — що там дівчина?
Тепер не те. Тепер оця обида глибоко запала в козацьке серце, так глибоко, що, здається, тільки разом із серцем можна знищити її, а забути ніяк. Обидить тебе ворог або навіть приятель вірний, так можеш порахуватися з ним, — від чого ж у козака шабля? А рахуйся ти з Мотрею! Найкраще покинути всяку гадку про неї.
Та це так лиш кажеться. Не годен. Усміхнеться до тебе, як не наяві, то у спогаді, і за тим усміхом забудеш про все, простиш, хоч би тобі не знати яку кривду зробила.
Чуйкевич накрив очі долонями і думав. Козацька вдача, козацьке завзяття. Хіба він хто? Який-будь сірачок, що в ласку панську попав і між старшин ускочив і тепер щасливий, як його зневажають? Він гарних батьків син, як не багатством, так родом і заслугами козацькими Мотриної руки гідний. Чого ж вона тоді насміхається над ним? Не хоче його, так хай скаже, а то приязнею якоюсь вивихається, очі замилити гадає. Він не з тих. Передасть лист Кочубеєві, попрощається і на тих три дні поїде до Миргорода, до Апостола, а від нього, може, й до своїх скочить. Дівчині найгірше зрадиться, що ти за нею гинеш. Тоді вона тобою помітати стане. А так, або полковник, або покойник, побачимо...
Глянув у вікно. Така гарна днина. Сонце починає хилитися в долину. Багровіють ліси, золотяться луги, річка рожевіє, ніби соромиться чогось. У таке пополуднє як гарно з любою людиною піти подивитися в поле до женців або поїхати до сусідів на хутір який самотній затишний... Мрії!..
Його гадки перебив гамір дзвонів.
Зразу дзвонили десь далеко, в сусідських селах, а тоді чимраз ближче, аж і в тій церкві, що Кочубей недавно за свої гроші збудував, усі дзвони відізвалися.
Генеральний суддя до своїх маєтків з Києва від гетьмана і від самого царя вертає.
Кочубей як сам їхав, то звичайно так, щоб люди не знали, бо перед церквами треба було вилазити з карети та підходити до ікон, з якими священики виходили йому настрічу. А він був чоловік огрядний і вигідний. У кареті сидження розкладалося так, що можна було полежати собі. Доводилося і вснути в дорозі, особливо, як з доброї гостини вертав. (Недаром же карету й колискою звали). Але коли з жінкою їхав, то друга річ.
Любов Федорівна любила почесті. Вона так гордо вилазила з повозу і підступала під благословення благочестивого та ще й у церкву заходила, щоб послухати молебня й дати на боже.
Це вона й тепер скрізь у своїх маєтках робила, і тому щолиш по заході сонця гукнули свіжоуставлені на валах моздірі, і карета генерального судді, та сама, котру нині рано бачив Чуйкевич на подвір'ї, підкотилася під високі, густо цвяхковані і дашком прикриті ворота.
Гайдуки зіскочили з лавочки за каретою, приставили стільчик до дверей, і Любов Федорівна, припіднявши сіре подорожнє вбрання, вважно зіскочила на поріг. За нею виліз її муж, подав їй руку, і крутою, не улаштованою ще стежечкою йшли вони до двора, що стояв трохи вище на горбочку. Карета завернула кругом на подвір'я.
Біля воріт чекала Марія Федорівна, розцілувалася з сестрою і з швагром, а тоді підступив до них Чуйкевич.
— Го-го-го! — гукнув Кочубей. — Кого я бачу, що за гість!
Чуйкевич обняв його за ноги, а Кочубей пригорнув козака до себе і тримав його довгу хвилину біля грудей, зазначуючи таким чином свою прихильність до нього.
— Та пусти, бо задавиш хлопця! — озвалася Кочубеїха. — Дай, хай і я з ним привітаюся.
Чуйкевич підступив до її руки, а вона поцілувала його в чоло.
— Що ж тебе пригнало до нас, брате? — питався Чуйкевича Кочубей. — Недавно бачилися в Києві, а нині ти до Ковалівки причвалав, скорше від мене. Яким же ти до нас оце случаєм?
— Від гетьмана лист для вашої милості привожу. Звольте прийняти, ось він.
— Го-го-го! Лист від ясновельможного, а я гадав, що ти з власної доброї волі до нас! Чого ж бо то пан гетьмані хоче? Побачимо.
Тримаючи лист, поспішав у двір. Біля нього йшла Любов2-Федорівна, прискорюючи ходи, бо таки добре цікава була, що гетьман пише.
Перед двором чекала Мотря.
Кочубеїха глянула на неї і сказала одне тільки слово:
— Вийшла?
Мотря привіталася з мамою і батьком.
Батько ніби і про лист гетьманський забув, повертав —донькою, як хлопець дівчиною в танці, і з видимим задоволенням приговорював:
— От така! Бач, яка!
— Ходи ж бо вже! — наглила Кочубеїха.
Увійшли в двір...
Мотря лишилася на ґанку. Чуйкевич підступив до неї.
— Гарний нині день, — почав, щоб щось сказати.
— Еге ж, гарний, і не лиш день, а й вечір. А може, в тебе ще день?
— Як дивлюсь на тебе, Мотре, то ніби день, ніби сонце світить.
— Компліменти. Підпускай москаля, підпускай!
— Мотре, чого ти лиха на мене?
— Я лиха?
— Як не лиха, то байдужа!
— А хіба ж це гріх?
— Не гріх, але ти вчора сказала, щоби ми собі приятелями були, а раз приятелі, так і не байдужі.
— Або байдужі, або ні; як коли. Не люблю я облуди.
— Або я облудник?
— Ні!
— Так чому ж ти мене не любиш?
— Я? Тебе? Не люблю?
— Так, значиться, любиш?
— Хочеш знати правду?
— Хочу...
— Ані люблю, ані не люблю, сама не знаю що. Ближчий ти мені від других, і тільки.
— Спасибі і за це, — сказав козак, стискаючи дівчині руку.
— А де ви, молодята? — гукав з покоїв Кочубей. — Ходіть тут, хай подивимося на вас. Які самолюби. Пішли. Кочубеї вже прочитали гетьманський лист. Кочубеїха сиділа залишена на канапі і дивилася на свої руки. Це вона звичайно робила, як не хотіла щиро говорити. Кочубей ходив, ніби підбігаючи від дверей до дверей.
— Засидівся я у тій кареті, — казав, — тепер ходжу як не своїми ногами. Але ти не дивися на мене, що я ходжу, сідай.
Чуйкевич стояв, бо не годиться сідати, поки старші не сядуть.
— Пише мені ясновельможний, що за десять днів, себто віднині через шість, відвідає нас у Ковалівці. Що ж, велика честь...
— Ще й яка! — підхопила Кочубеїха.
— Будемо гостеві раді, — говорив дальше Кочубей.
— Авжеж, що будемо, — доповіла Кочубеїха.
— Вгостимо його на славу. Егеж, на славу.
— Так тоді, — почав Чуйкевич, підступаючи до Кочубея, — позвольте, ваша милосте, попрощати вас.
Мотря глянула на Чуйкевича, а потім по черзі на батька й маму.
— А то ж то як? — питався Кочубей.
— Поїду на три дні в Миргород. За той час мої люди і самі спічнуть, і коні вивчасуються, і вернемо в Київ.
— Так ти гадаєш? — казав, стаючи перед ним, Кочубей, — то ти ще не знаєш світові ладу. На гетьманський лист Кочубей пішле відповідь своїми власними людьми, а ти з козаками залишишся у мене до приїзду гетьмана. Це я йому й напишу.
Чуйкевич хотів випрошуватися, казав, що боїться, щоб гетьман не гнівався на нього, але Кочубей стояв крайньо на тім, що він хазяїн у своїй хаті, і що хазяйських прав навіть гетьманові не поступить.
— Забув ти, козаче, що з генеральним суддею не слід заходити в процес, го-го-го!
Кочубей був, видимо, в добрім настрою. Він любив гостей, а гетьман не тільки гість, але й честь. Не можна сказати, щоб він не любив Івана Степановича як чоловіка. Його годі було не любити. До того вони не одну кришку хліба з собою ділили, не одну дощову годину під тим самим окопом перестояли, і коли б добрі люди не пхали пальці поміж них, вони оставалися б щирими приятелями, забуваючи про ті дрібні порахунки, які між ними бували. Та ще одна гадка всміхалася Кочубеєві, а саме, що його дружина, Любов Федорівна, чимало матиме всілякого діла, щоби гідно привітати гостей, і оставить свого мужа в спокою, — а це щось також варте!
— От і піймали козака! — казала Кочубеїха, показуючи на Чуйкевича. — Але ж бо й засоромився бідолаха, що хоч з гетьманом хліб-сіль їсть, а з Кочубеєм справу програв. Не журися, якось воно буде, гетьмана уговкаємо, це я вже на себе беру. А може, ти боїшся, щоб люди не сказали, що ми тебе до Мотрі ловимо?
Мотря здвигнула раменами.
— Донька ваших милостей, — відповів Чуйкевич, — не з таких, щоб до неї треба ловити.
— І я так гадаю, — додав від себе Кочубей. — Значиться, ти остаєшся в нас і поможеш мені приладити усе як слід до гостини такого "зацного" і достойного гостя. Роботи чимало, а мого сина ще нема. Він щолиш за які два-три дні надтягне. Поїхав відбирати жнива на хуторі. Багато всілякого клопоту з орендарями та намісниками маю.
— Малий маєток — клопіт малий, а великий — так і клопіт великий, — потвердив Чуйкевич.
— Про наші маєтки, — казала Кочубеїха, — люди казки розказують, а вони то й не такі вже великі, як вони собі гадають. У гетьмана куди більше гроша.
— На те він і гетьман, — перебив її муж. — Більший пан — кращий крам.
— Я в гетьманських економах не служив, — казав Чуйкевич, — але знаю, що гетьман щедрою рукою роздає свої гроші на церкви, на школи, на приюти та на всякі Богу вгодні, а людям корисні діла.
— Честь йому за це, — похвалив Кочубей, — а ти, козаче, гаразд робиш, що за гетьмана заступаєшся. На чиїм возі їдеш, того пісню співай.
— Це не гетьманський віз, а наш спільний, народний.
— Часто я це від вас, молодих, чую: від Орлика, Войнаровського й других, а мені воно бачиться, що всякий брат сам собі рад, от як воно. Всі ми люди грішні, го-го-го! Але мова мовиться, а діло зголодніло. Чомусь-то нас на вечерю не кличуть, жінко?
Кочубеїха вийшла в пекарню. Чути було, як шуміла шовками та саєтами, переходячи цілу низку покоїв. А покоїв тих було багато, й не яких-небудь. То не була вже давнього типу козацька домівка, зі сволоками тесаними, з лавами дубовими й віками малими, а новомодний двір, у якому й князеві не сором було б жити. Салі просторі, вікна великі, стіни або гарно розмальовані, або всякими паволоками криті, зеркала венецькі і німецькі, свічники бронзові або хрусталеві, печі кахлеві або фарфорові з гарними насадами, з усякими квітами та амурами.
