Українські гумористи та штукарі - Нечуй-Левицький
Але Антін добре тямить, що з бабою Мартою нема жартів, бо в його є мизок (толк) в голові, та ще й неабиякий. Він, як м’яч, підводиться на ноги й одскакує на простір, трошки ширший, ніж довжина бабиної палиці. Антін стає в фрунт по-солдатській, випинається й робить бабі під козирок. Він ніби замер і скам’янів в такій постаті.
- А ти оглашений та неприкаяний! Нема тобі ні празника, ні святої неділі. В святу неділю наважився жартувать. Жартуй, та знай, з ким жартуєш! Я з тобою свиней не пасла. Я стара, а ти ще блазень. В тебе ще на губах молоко не обсохло, - починає напутювать Антона баба Марта. - Я московська жона; в мене син в москалях… я тобі!…
- Ви, бабо, московська жона й московська мати, а я московський генерал! А що? А хто з нас тепер старший? - перебиває бабину нахвалку Антін.
- Ще й од церкви не од’їхали, а цей заводіяка вже загризається та заводиться з людьми. Такий заводіяка, такий загризливий чоловік, що проз його ні пройти, ні проїхати. Он глянь! Задери свою голову та глянь на божий храм! - починає своє напутіння Антонові баба Марта.
Антін важко й лицемірно зітхає, закинувши голову назад і підвівши очі вгору до церкви на скелі. З єлейним виразом Рейнеке-лиса, що вибирається в мандрівку в Рим до святого папи на прощу, він дивиться на стремлячу на горі над високою скелею церкву й, згорнувши руки на грудях, промовляє:
- Ой, грішний я, грішний! “Согрішив: багацько накришив, та не виїв”, - одбивається Антін народною приказкою.
Але порон швидко та прудко лине по воді, неначе качур; проз порон пролинув прудко човник рибалки й трохи не черкнувся об порон боком. Рибалка обперся веслом об порон й одіпхнув човна. От вже й берег недалечко. Високий берег вже ніби біжить до порона; біжать назустріч до порона зелені гори з білими хатками, біжать верби та лози понад берегом Росі. Ближче порон до берега, - і швидше біжать до його назустріч гори та верби, неначе рушаються масою, мов хмари на небі. Ще сливе на сажень порон не дійшов до гатки. Антін розганяється і вмить плиг на гатку! Він обертається лицем до порона, швидко біжить п’ятами назад, дріботить ногами й робить миги рукою, неначебто він розсипає курчатам просо.
- Цюррр! цюру, цюру, цюррр! ціп-ціп-ціп! мої курчаточка! - дзвенить в повітрі цей курячий пронизуватий викрик.
Порон вдарився об гатку й трошки з розгону одскочив. Дівчата, котрі стояли спереду, так і посипались на гатку, прямуючи до Антона. Антін дрібненько та швиденько все біжить п’ятами назад, піднявши жменю вгору нібито з просом і розсипаючи ніби просо перед дівчатами. І зовсім виходить картина, дуже нагадуюча іншу, як курчата з усього двору раптом збігаються до проса, що розсипає для їх хазяйчина жменя.
- Кудкудак! кудкудак! - обертається Антін здалеки до баби Марти й неначебто кидає під ноги жменю проса.
- А ти, недовірку! оглашений! чортова супостать, бісова намога! Намагається та й намагається з своїми жартами! Одже доведеться лаяться з ним і в святу неділю. Дав мені бог таку терпеливість, що я довго терплю, але вже в мене терпець увірвався. Це не людина, а якась чортяча спокуса на людей. От я тобі покажу кудкудак! - гримає баба Марта, махаючи та заміряючись на Антона своїм костуром. - Йди лиш сюди ближче! Ага! боїшся, бо втікаєш од палиці.
- Не лайтесь, бабо, бо я чарівник: пороблю вам так, що ви будете ходити назад п’ятами, а наперед пальцями! - гукає Антін до баби, але на далеченькій дистанції, на чималий простір од баби, бо в баби в руках костур таки добре довгий.
Напрямлюючи свої жарти на гарний пол, Антін Андрійович не сприяє й негарному полові в своїх жартах. Він пускав свої смішки та жарти й на чоловіків, пускав на їх летючі сатиричні листки, влучні й дошкульні критичні замітки, часом багацько переважуючі гумором і комічністю пустенькі фельєтони провінціальних письмаків у газетах. Часом Антін просто манив чоловіків та дражнився з ними, причепливо обсміюючи недостачу їх життя та вдачі.
Жив у Стеблеві один чоловік, на ймення Хтодь. Він тоді тільки що оженився. Жінка в його була гарна, але в самого Хтодя обличчя з нерівними пружками, зморшками та якимись випнутостями пригадувало печений поморщений гарбуз або корчакуватий та дуплинастий буряк. Хтодь і справді був дуже негарний з лиця: ніс, як картопля, губи товсті, ще й на додачу верхня губа була на два етажі, та ще з розколиною посередині. Хтодь був палкий, самолюбний, опришкуватий та ревнивий. З своєї жінки він ніби очей не зводив. Розумом Хтодь був зовсім-таки не гострий; великим розумом господь бог зовсім-таки не надарував Хтодя. В його голові було не багацько мизку (толку) та тями.
- Як моя жінка йде хоч би й по ярмарку, то нехай на неї й люде не дивляться і - часом було каже хтось зопалу од великої ревнивості.
Антін, як кміта, само по собі прикмітив цю слабість Хтодевої вдачі. Раз у неділю Антін зустрівся з Хтодем на вулиці.
- Добридень, Хтодю! - каже Антін.
- Доброго здоров’я! - обзивається знехотя й понуро Хтодь.
- Чи твоя пак Секлета вдома? - питає Антін.
- А тобі навіщо? Хіба вона твоя жінка, чи що? - обзивається понуро Хтодь.
- Та не об тому, бач, річ! Еге, Секлети нема вдома? - знову чепляється Антін.
- Та нема ж. Кудись пішла. А тобі нащо? - питає Хтодь, і його чорні маленькі очки запалюються.
- А знаєш, Хтодю, де твоя жінка? - каже Антін ніби потаєнці, трохи не пошепки, ще й оглядається на всі боки. - От ти не знаєш, а я так знаю!
- А де? - питає вже Хтодь якимсь засмученим тоном.
- Та отам в корчмі п’є з москалями, - ще тихіше шепоче Антін.
- Невже! - аж крикнув Хтодь на всю вулицю, наче вжалений або опечений.
- І їй-богу, і присяй-богу, п’є! Там тобі така п’яна, як ніч! Та так розчіпчила коси, що волосся аж
