Оповідання (1896-1900) - Франко

І головно, все се не обов’язує його ні до чого. З ким сьогодні щиро стискався, тому завтра наплює в лице; з ким сьогодні ділився таємними бажаннями своєї душі, на сього завтра кине каменем. Се знак дійсної незалежності його характеру. Він поступає завсіди так, як йому диктує його моментальне переконання, і ніколи не дбає про те, що скажуть про нього люди. Отим-то я вважаю злосливою і зовсім тенденційною видумкою твердження тих, що ідентифікують нашого доктора Бессервіссера з тим Вислобоцьким, чи Зборовським, чи якимсь іншим невимовним псевдонімом, що то в 1848 році, виходячи з дому, ніколи не забував взяти до кишені три кокарди: біло-червону, синьо-жовту і чорно-жовту. Побачить здалека польського патріота - припинає біло-червону кокарду на груди, не біжить, а летить з розпростертими обіймами і не говорить, а кричить: «Wolność! Równość! Braterstwo!». 20

Попрощається з тим, побачить здалека русина - ого, вже на лівій кляпі вродилася синьо-жовта кокарда, мій герой надувається, як сич на вітер, і глибоким басом гримить:

- З нами бог і розумійте, язици!

Та коли в дальшій подорожі побачить урядника з губернії,- ого, вже до самого серця пришпилює чорно-жовту кокарду, робиться тоненький і високий, згинається в три погибелі і, дотикаючи циліндром до самого тротуару, мов жайворонок, приспівує:

- Geschamster Diener, Herr Hofrath, empfehle mich ergebenst! 21

Ні, наш доктор Бессервіссер не з таких! Я навіть не знаю, чи він існував уже в 1848 році, а сей анекдот свідчить хіба про налоговий еклектицизм, коли тимчасом наш доктор радше налоговий критик і винахідник дір у мостах.

З тим усім тип вельми симпатичний. Мені аж жаль слухати, коли він часом нарікає, що його ніхто не любить. Лиш одно його потішає, що всі йому завидують. Чи він любить кого? Їй-богу, якось не доводилося питати його. Спитайте самі.

Я маю подив і повне признання для таких людей. Приємно знати, що коли чоловік зробить чи напише яку дурницю, ось тут близько тебе є щирий друзяка, котрий зараз, в інтересі публічного добра, викаже тобі, що ти ідіот і що він сам зробив би се далеко ліпше. В серці будиться радісне чуття: ну, ще не вмерла Україна, коли має таких синів. А коли часом у душі ворухнеться нескромне питання: чом же се доктор Бессервіссер, знаючи ліпше всяку річ, не зробить її ліпше і дає робити нам, старим ідіотам, і чом же се він аж тоді стає мудріший і вміє ліпше зробити, коли хтось інший уже зробив сяк чи так, але зробив,- то сю грішну думку втишаю грізним покриком:

- Мовчи, тичко! Так і належиться хмелеві рости вище тебе!

Зворушення опановує мою душу. Чим більше вглибляюся в прикмети мойого героя, тим сильніше чую, що таки не видержу і впаду в ліричний, дифірамбічний тон і, замість аналізувати, почну оспівувати свого героя.

«Како ублажу или кому уподоблю тя, приснопам’ятне» - так і дзвонять мені в правім усі слова нашого старого літописця. І вже душа моя «розтікається мислію по землі, сірим волком под облаки», чи як то там сказано в «Слові о полку Ігореві», шукаючи порівнянь для звеличання любого нам усім доктора Бессервіссера.

Він подібний до сонця, бо ось тут сходить, а зовсім у противний бік заходить.

Він подібний до місяця, бо дванадцять раз до року міняє свою фізіономію.

Він подібний до зір, бо світить, а не гріє.

Він подібний до вітру, бо шуму много, а конкретного в руки не зловиш нічого.

Він подібний до моря, бо повно в нім води, а нема що раз напитися.

Він подібний до огню, бо нема такого твору і такої книжки, з котрої б він не міг зробити купки попелу.

Він подібний до Дністра, бо щохвиля робить несподівані закрути, а удає, що пливе наперед.

Він подібний до орла, бо високо літає, а низько сідає.

Він подібний до соловія, бо, спіймавши хробачка, співає тріумфальну оду.

Він подібний до сірничка, бо конче мусить о когось потертися, щоб заблищати.

Він може гордо і сміло глядіти в будущину; такі, як він, не швидко переведуться на нашій святій Русі.

 

 

 

Ні, не видержу! Не можу довше видержати! Мушу прилюдно признатися до гріха, хоч знаю наперед, що на душі мені не буде легше від того. Адже ж відплата тут неможлива, бо яка ж відплата може винагородити невинно пролиту кров, надолужити замордоване життя?

Так, у мене на сумлінні забійство. То значить, не се одно тільки. Адже ж чоловік - великий, систематичний, рафінований убійця між божими сотворіннями, тай усі ті сотворіння з свого боку докладають і свою добру пайку до загальної великої симфонії убійств, котру нам подобається називати «органічним життям». Усі ми вбиваємо на кождім кроці, ріжемо, топчемо, давимо, нівечимо мільйони живих творів. Ані хвилі не можемо жити без убійства. Наші страви, наша одіж, наші забави, наш хід і наш сон, навіть наш віддих - усе те непереривний ряд тисячів і мільйонів убійств. А найцікавіше те, що ми навіть не спостерігаємо сього. Та не тільки анафемські мікроорганізми вбиваємо з байдужим серцем. Навіть наших вище устроєних братів - риб, раків, птахів і звірів - ми мордуємо без гризоти сумління і заспокоюємо себе тим одиноким і найвищим raison d’êtat: 22 треба нам їх для власного прожитку. Як чоловік, що замолоду вибирав пташачі гнізда, ловив мотилів, збирав комах, а й досі не покинув замилування до риболовства, я маю на сумлінні, певно, немало тисяч таких убійств. Та проте всі вони забуті і тільки се одно мучить, і гризе, і вертить мою душу довгі літа. Тільки се одно не вмирає, і не вигасає, і оживає все наново, болить тим гірше в моїм нутрі, чим більше силкуюся забути про нього, затерти його.

Аж страшно мені робиться, коли ціла ота нещасна подія ясно, з усіми подробицями вирине в моїй пам’яті. Від того часу минуло багато літ, певно більше як тридцять. Я був тоді невеличкий сільський хлопчина і бігав, граючись, по лісах і полях мойого рідного села.

Власне надійшла весна, один із перших гарних теплих днів. Перший раз по довгій зимовій