Кужіль і меч - Лотоцький Антін

Лиш душу виносить із бою, "Аллах!" вже побідно по полі гуло. Татари, татари горою!

І бачить княгиня, що ця перемога готова і город віддать ворогам, спішить до боярства, спішить що лиш змога.

— Лицарі, на битву за мури йти нам! Спішім на підмогу, бо впадемо всі ми, якщо не поможем побити татар, числом хоч малі ми, та духом сильні ми, нам в серці завзяття палає пожар!

Так кличе княгиня боярство завзяте.

— Рушаємо з замку! — бояри гримлять.— Хай згине, пропаде невірство прокляте, княгині Настусі і слава й "сполать"!

Немов блискавиця несеться боярство, татарам на шиї нечайно спада, як кара із неба, рубає лицарство, не знає пощади, благати шкода!

Княгиня Настуся у збруї лискучій, на бої провадить завзятих бояр, під нею кінь сивий, як вихор той рвучий, під ноги згортає невірних' татар.

— За мною лицарі, за мною бояри! — піднявши меч в гору, княгиня зове.— Як ніч перед сонцем тікають татари, тікає хто може, хто ще з них живе. Багато, багато мечами потято, а більше ще в багна глибокі пішло, знайшли там невірні, знайшли там заплату — смерть в багнах враз з кіньми їх безліч найшло.

— Гей, радість, гей, радість, при нас перемога,— так радісні крики по місті пливуть.

і Кидали вгору шапки:

— Слава княгині, подяка для Бога! — скрізь дякою стелиться княгині путь.

Радіє ввесь Слуцьк, окликам у честь княгині Настусі немає краю. А князь Константин Острозький у гостях на Слуцькому замку. Маєстатична постать князя Константина, що був тоді ще в силі віку, не мац іще п'ятдесят літ, припала всім до вподоби.

— Княгине Настусе,— говорив князь Константин,— честь кому честь! Мушу зложити до ваших стіп пошану й подив! Коли б не хоробрість вашої княжої милості, княгине Настусе, й моя побіда не була б побідоюі Ви, наче справжня Амазонка, в саму пору впали на шиї татарам, моє лицарство не може начудуватися вашим геройським вчинкам, княгине! А знаю вже давніше, що ваша ясність, княгине Настусе, й господиня славна, й мати зразкова! Коли б я, княгине, не знав про ваш обіт, прохав би зараз у вас руки! Та коли годі інакше, то прохаю знайти у вашому серці куточок для мене, як щирого приятеля вашого, що в потребі готовий усе станути вам до помочі.

— Ваша ясносте, князю Константане,— відповіла княгиня Наг стуся,— за сьогоднішню прислугу, що ви зробили бідній удовиці, я буду вам вдячна до смерті, тож можете бути певні моєї приязні.

— Подякуйте перш за все вашому юнакові, що дав мені знати. Юнак над юнаки. Крізь татарський табір передерся! Я затямив собі його ймення: Лука Павленко. /

— Ах Павленко! — сказала княгиня.— Знаю, бравий юнак із неньчиних Черкас. Йому не забуду прислуги.