Ключ-трава - Шморгун Євген
Інша річ, коли такс трапляється ужитті.
Ми ходили туди — хтозна й куди, шукали таке — ледь відомо яке. І ніяк напасти на нього не могли. Бо шукали рослину, знайти яку хіба що трохи легше, ніж цвіт папороті.
Так-от, націлилися ми на зозулині черевички, або, як їх у науці називають, венерині черевички. Чому венерині — ще якось можна зрозуміти: богиня кохання і краси може мати якусь взуванку? Авжеж. А тут квітки справді схожі на черевички якоїсь казкової красуні. Зате до чого тут зозуля — ніяк не вкладається в голові.
Ще називають рослину цю мрією. Певне, тому, що вона така рідкісна й приваблива, і знайти її — заповітна мрія кожного, хто любить природу. А може, й не тому. Ось давайте послухаємо легенду.
Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і загребущий князь. Пообкладав той князь усі села такими податками, що люди ледве-ледве животіли.
Та якось під одного села князеві не прислали данини.
Розлютився грізний правитель і вирішив жорстоко покарати непослухів. З великим загоном озброєних посіпак сам вирушив на розправу.
Запечалилися-затужили в селі, як почули про карателів. Знали, нікому не буде пощади.
Старі діди думали-гадали, як зарадити лихові, та нічого не могли придумати.
І тоді прийшла до дідів тих донька бідної вдовиці.
— Я, — каже, — спробую врятувати село.
Ті похитали сивими головами: "Що ти зможеш, дівчино, коли тут уся громада безсила?" Та відговорювати не стали — бо хто топиться, і за соломинку вхопиться.
Попросила дівчина тільки одного: щоб їй пошили нову сукню, бо та, що на ній, зовсім зносилася.
Цілу ніч жінки шили сукню з усього кращого, що знайшлося в селі. А коли вранці вдовина донька одягла її — усі раптом побачили, що перед ними стоїть красуня, якої ще й на світі не було.
І вийшла вона у тій сукні назустріч карателям.
— Князю, — мовила, — не з лихого серця не сплатили ми тобі податі, а гірка доля спіткала нас. На полях недорід видався, і якщо данину віддамо тобі, то самим доведеться голодною смертю загинути. Пожалій людей наших, князю.
Хотів посміятися грізний правитель із тієї мови — та не посміявся. Ні, не збудили в нього жалю слова дівчини, бо зроду не знав, що таке жаль. А заворожила його невидана врода дівоча.
— Гаразд, — нарешті видавив із себе князь, — не буду я твоє село плюндрувати. Але за однієї умови: стань моєю дружиною.
Князь був старий і бридкий. Від самої думки, що можна стати дружиною такої потвори, сторч головою у безодню кинешся… Та дівчина знала, що в селі і старе і мале з тривогою і надією чекають її повернення.
— Згодна… — згнітивши серце, мовила вона.
Пожвавішав князь:
— Тоді вертай до села, сповісти про мою милість. І подумай, який тобі дарунок привезти на весілля. Даю своє князівське слово, що справлю усяку твою забаганку, хоч би скільки золота довелося на те покласти.
Пішла дівчина. Розказала про все, а сама ридма ридає. Тоді підступився до неї найстаріший із дідів:
— Не побивайся, дочко. Ти одна врятувала нас усіх від загину, тож ми всі тебе одну теж на поталу не дамо. Ось тобі насіння. Передай його князеві і скажи: "Ти обіцяв справити всяку мою забаганку. Отож я хочу, щоб ти сплів мені весільного вінка із квітів, що з оцього насіння виростуть". А там сама побачиш, що буде.
Передала дівчина те насіння князеві і сказала, як дід їй велів. Князь поміркував якусь мить, зважував, чи немає тут якоїсь каверзи, а потім навіть зрадів, що по треба тратити грошей на дорогий подарунок. А що весілля відкладається — то дарма, можна й почекати, дівчина все одно нікуди не дінеться.
Посіяв те насіння та й став наглядати. Ось перші сходи з’явилися, стебельце в рослин вигнало, листочки виметнулися, а квіток усе нема та й нема.
Рік немає цвіту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, та слово князівське при всіх давав — назад не забереш. Зачаїв чорну злобу на цілий світ. І поклав собі, що дочекається цвіту, а тоді вже віддячить і молодій дружині, і всім-всім, хто насмілився глузувати з нього.
Сімнадцять довгих літ чекав князь. А на вісімнадцятому році рослинки в один день раптом зацвіли небаченим досі цвітом. Кинулися князівські слуги доповідати про це своєму господареві, а той уже мертвий у ліжку лежить. Так і не дочекався своєї мрії.
Відтоді-то, кажуть, ці квіти й називають мрією…
А вчені авторитетно стверджують, що зозулині черевички справді розцвітають на вісімнадцятий рік.
…На давно не їждженій лісовій дорозі ми стрілися з дядьком, який косив траву. Познайомилися. Він — лісник, а це якраз його обхід. Скоро уже тридцять років, як лісникує. Оті високі сосни він такісінькими садив.
Показуємо дядькові малюнок зозулиних черевичків: чи, бува, не бачив де у своєму обході?
— Здається мені, колись бачив. Та було це так давно, що вже й не беруся доказувати, чи то ця квітка…
Мабуть, у нас був дуже пісний вигляд, бо лісник враз підбадьорив:
— Та ви не той… Бо я, може, не так придивлявся…
Ми рушили у глиб лісу. Справа — гущавник стіною, а Носаля чогось саме туди й потягло. Пропоную обійти, щоб не подряпатись, та Івана Михайловича вговорити важко. Він зігнувся у три погибелі, щоб галуззя очей не видряпало, та й шурхнув у зарості. Тільки сушняк під ногами тріщить. Подерся і я слідом.
Довгенько борсалися в ремезі, коли враз під ногами — яр. Глибокий, аж прохолодою віє з нього. Густі зарості стрімко збігають униз і зливаються в зеленому шумовинні.
— Пірнемо? — зиркає на мене Іван Михайлович.
Не чекаючи згоди, спритно хапається обома руками за гілляки і миттю щезає, ніби й справді пірнає у таємничу глибінь. Тільки листки тріпочуть на тому місці, де він щойно стояв, наче хвильки на тихому озерці, в яке кинули грудку.
— Е-гей! — долинає. — Е-гей!..
Спускаюся й собі, судорожно чіпляючись за гілля, щоб не зірватися у безвість. З розгону прямо на Носаля налітаю. І чую:
— Обережніше, обережніше, не наступіть!
Голос в Івана Михайловича якийсь надто дивний. Невже знайшов?! І тієї ж миті бачу досить високу рослину, враз вирізняю три характерні довгасто-еліптичні листки у поздовжніх пасочках і велику квітку, що вінчає стебло. Квітку неповторної таємничої краси: оригінальний ясно-жовтий черевичок у рожево-фіолетовому обрамленні з чотирьох пелюсток-війок. За крок — ще одна рослина, але ця без квітки.
— Он де примостилися, мої любі! — присідає навпочіпки біля знахідки Іван Михайлович.
Дивуюся:
— Треба ж у таку прірву від сонця ховатися!
— Від людей, від людей, — поправляє Носаль. — Бачите, наче з казки! Хіба втримається людина, щоб не зірвати! А ще коли не подумає, що таких квіток лише кілька на всі довколишні ліси.
Не можу відірвати очей від красуні, яка постала перед нами як нагорода за довгі дні шукань. Намагаюся закарбувати в пам’яті кожен відтінок її кольорів, бо цілком можливо, що ніколи більше не зустрінеться така на моїй стежці.
— А мене ніби щось штовхало сюди. Іду, а воно так і пхає.
Іван Михайлович радіє не менше за мене.
— Тепер нам в усьому щаститиме, бо вона допомагатиме, — показую на квітку.
На серці якось особливо святково. Адже ми знайшли чарівний квіт мрії. А в народі й справді повір’я таке є, що той, кому пощастить натрапити на розквітлі зозулині черевички, матиме в усьому удачу.
Коли це вгорі — шуг! — птаха. І враз полинуло з верховіття: "Ку-ку! Ку-ку!" Прямісінько над нами!
Мимоволі сяйнула думка: а може, й справді це зозуля свій черевичок загубила?
Рослина дивовижної сили
З глибини трьох тисячоліть докотилося до нас відлуння Троянської війни, повивши ореолом легендарності ім’я незрівнянної Єлени, через яку десять років лилася кров троянців і ахеїв.
Єлена була дочкою Зевса і Леди, перед її красою блідла навіть краса олімпійських богинь. Усі правителі Греції домагалися її руки, але вона обрала собі за чоловіка хороброго Менелая.
Проте, як ото нерідко трапляється, несказанна врода не принесла щастя Єлені. Її підступно викрав Паріс, син троянського царя. Це й призвело до війни, а згодом і до загибелі славного міста, стіни якого, за переказом, зводили самі боги.
Під час війни Єлена, як про те повідала славнозвісна Гомерова "Іліада", сиділа в обложеній Трої і
… ткала великий, подвійний
Плащ пурпуровий, на нім бойові гаптувала змагання
Поміж Троян конеборннх і міднохітонних ахеїв,
Що від Аресових рук перетерпіли стільки за неї.
Ну й, звичайно, гірко плакала. І сльози її, впавши на землю, спалахували золотом і перетворювалися на квіти. Згодом на честь першої красуні стародавнього світу ці квіти й дістали назву "інуля голеніум", де перше слово походить від грецького і означає "очищати". Отже, "очищення Єлени".
Щоправда, міф про сльози Єлени вчених не влаштовує, от вони й сперечаються. Одні пов’язують назву рослини не з ім’ям Єлени, а зі словом "геліос", тобто "сонце". І, логічно, мають рацію. Бо форма суцвіття цієї рослини і забарвлення квітки справді дуже нагадують наше золотосяйне світило.
Інші виводять назву від грецького слова "гелос", тобто "болото", "заливний луг", "заплава". І теж мають рацію. Бо рослина полюбляє рости на берегах річок і на вологих луках.
Люди здавна, запримітили цю богатирського зросту рослину. Спробували лікувати нею деякі хвороби — допомогло. От і зарахували її до своїх зелених друзів. Особливо гідно оцінили її лікувальні властивості наші предки слов’яни і назвали рослину "дев’ятисилом". Вона, мовляв, може вилікувати від дев’яти недугів.
Ось як мовиться про рослину в одному з давніх травників: "Трава дев’ятисил росте кущиками, висока, корінь товстий… А росте трава в городах по низинах. Хто ж її зварить з хлібом і часником та полином і вип’є натщесерце по півложки, усяку нечисть з середини вижене".
У російській мові і досі живуть назви "девятисил" і "девясил", а на Україні рослину стали називати дивосилом. Бо справді дивну цілющу силу відкрила в ній народна медицина. А ще більшу силу доточила їй людська фантазія…
— Чи не пошукати нам дивосилу? — пропоную Іванові Михайловичу. — Саме пора йому квітувати.
— Минулися ті часи, — відказує. Носаль, — коли дивосил у нас можна було шукати. Нині хіба що десь напитати пощастить: бабусі на городах вирощують. Отож тепер дивосил якось і незручно називати дикою рослиною…
І ми поїхали. Тролейбусом.
Довідавшись, хто ми, господиня невеличкого затишного особнячка повела нас у глиб городу, де на могутніх стеблах сяяли золоті сонечка.
— Бачите? Ціла грядка виросла.
