Прозові твори - Федькович Юрій

Зо Штефаном жили ми собі, як браття рідні! Чи я, бувало, до них піду, чи він, бувало, до нас прибіжить: попосидимо, поговоримо, подражнимося, а часом і погуляємо собі, знаєте, бо сусідські парубки, бувало, скоро учують, що Штефан у нас,- ого! - вже й вони тут: і музику десь видруть, і горівки принесуть, і такі гульки справлять не раз, що брат, бувало, аж гнівається:

- Та цур же вам, навісні! - сварить, бувало.- Чи у вас, хло’, щоднини м’ясниці?

Але де ж там! Вони як вам стануть, бувало, коло брата, як стануть, то брат уже мовчить та лиш сміється, а з досади часом і собі піде тропака або утне метелиці! - аж помости гнуться.

А дівки, бувало, скоро лиш учули, що Штефан у нас,- ого! - заразіськи найдуть собі діло до сестри - до одної або до другої. Сій треба заполочі, та просить шовку, третій ігла уломилася (боже мня прости!), четверта прийшла узорець собі нашивати, п’ятій треба чирчику, доста того - кожда в требі, а лиш, знаєте, так, щоби собі погуляти та з Штефаном зачіпатися. Висидять, бувало, по півднини, та все одна від одної: «Ох, лишенько мені! А мати що скаже, що я так забарилася?» А друга собі: «Неволе моя солона, та стара мене дома вб’є!» А третя за нею: «Я, сестричко, вже таки й не йду домів, бо тітка десь з тачівкою вже жде!» Так усі, бувало, та з того смутку гуляють собі кілька ніч з нами, аж неня, бувало, вже сердяться:

- Та-бо то, дівчата, ішли би вже домів!

- Паніматочко, утко! - стане одна від другої зрікатися,- та я відколи вже кличу Федора (ніби брата), щоб ішли, та коли ж бо годі його узяти, а я сама не піду уночі.

Таке вони вам нені, бувало, запіють, та й роби їм що хоч. А ми собі як гуляємо, так і гуляємо.

Та-бо не довго того нашого гуляння й було. Штефана остригли як навесні, а мене восени, але я його вже в Чернівцях не застав, бо зараз, скоро його взяли, так і займили, сердешного, в Ардял до регементу, а я ще служив більше як півроку при вербецирці, доки і мене туда займили. Не діждав би я був ні тот Ардял видіти, ні тоті цісарські дорожечки бити!

Нас провадив один обер-лейтман, молодий, білявий. Господи, що мені добре з ним було! Щоднини, щоднини, бувало, платить мені або горівки, або снідання, або дасть доброго турецького тютюну в люльку. Скоро лиш рушимо зо станції, він зараз і кричить:

- А де мій гуцулячок, де?

- Гир, 2 пане обер-лейтман!

- А чому «гир», чому не «гір»? - питає, бувало.

- Або тото не однаково, пане обер-лейтман, чи так, чи так гаркати?

Він у сміх.

- Ану, заспівай,- каже.

- Сегодня, бігме, не можу, пане обер-лейтман!

- А то чому би не міг?

- Захрип, пане обер-лейтман.

Він знов у сміх; а відтак кричить на свого профатина:

- Міхал! А дай-но там, серце, мому гуцулові що поснідати... Ну, а тепер співай або гроші вертай!

- А я відки гроші маю, пане обер-лейтман? Доки ще стояли на Рошоші по кватирах, то все перепадало по копійчині від дівчат, коби здоровенькі, а тепер і те урвалося. Не всігди в середу Петра.

- Та ти, пташку, і тепер не гинеш з голоду,- стали декотрі з ряду обзиватися.

- А не гину! А ви коби знали, що я ще сьогодня навіть і не курив.

Пан обер-лейтман наш зараз і виймають капшук з тютюном та й дають мені повну жменю.

- Ну, а тепер же співай!

Я зараз заведу якої там, що він любить,- а дуже він наші співанки любив! Дві чи три навіть собі написав, так йому були уподобалися.

От так зайшли ми поволі й до Турди, де моя компанія стояла.

Невелике містечко було собі, ся Турда, але гарне та веселеньке, мов у віночку. На горбу стояла церківця з трьома верхами, улиці скрізь широкі та чисті, доми біленькі та цеглою криті, люди приємні та ввічливі, дівчата, як намальовані, а доокола міста зеленіли гори-виногради.

Недалеко міста вийшов против нас один товстий, черлений капітан з офіцерами, ніби тото нас зустрічати, а сам такий якийсь неласкавий, надутий,- по чому би й капітан називався? Пообзирав нас, пообзирав, напалив нашого пана обер-лейтмана та й потікся у місто, а нас казав роздати по компаніях. Дев’ять нас відобрав один молоденький фельфебер та й повів до своєї компанії, звісно, до нашої, а тут віддав нас капралам, що вже умисне того чекали. Я ще з двома прийшов до третього цугу, до одного чорнявого капрала, що його Круком звали. Чемний се був козак, дуже чемний! Дай, боже, де він тепер обертається, щоби йому щасливо велося на кождім поступі, бо се не капрал був нам, але батько рідний, а може, й батько рідний не дбав би так за своїми дітьми, як він за нами; він, бувало, сам кару прийме, а чоловіка до біди не приведе. А був він з Галичини родом, либонь, чи не з Шупарки коло Заліщик.

- А ти звідки? - став мене випитуватися, пообзиравши нас на усі боки.

- Я з Сторонця, пане капрал, з Буковини, коли знаєте.

- З Сторонця? Де тото той Сторонець, що я його не знаю?

- Ледве й знатимете, пане капрал, бо се дуже далеко - на Гуцулах.

- А як ти називаєшся? - став далі допитувати.

- Так і так, кажу я йому.

- Якесь непросте ім’я,- чи не попович?

- Є з нашого роду багато й попами, пане капрал, але я не туда; я собі так, простий, одної вдовиці син.

- Нічо тото, синку, нічо,- став він мене попід бороду гладити,- справуйся лиш добре, то добре тобі буде.

-