Листя землі - Дрозд Володимир

Як і мене, на мирному фронті старшину Сагайдака ніде й ніхто не чекав. І ми домовилися, коли нас демобілізують, шукати щастя мирного життя разом. Правда, я казала старшині Сагайдаку, що не зможу любити його усім серцем, бо давно і вірно люблю дорогого вождя і учителя товариша Сталіна. Але старшина Сагайдак віджартовувався на те: "Віро, ми разом любитимемо товариша Сталіна!" Я згідно кивала головою, а потім, на самоті, діставала з кишені гімнастерки портрет товариша Сталіна і просила у нього вибачення, що я ділю своє серце між ним і старшиною Сагайдаком. Товариш Сталін мудро усміхався і заспокоював мене: "Боєць Жила! Міцна сім'я — міцна держава, а старшина Сагайдак пройшов тріумфально шляхом перемоги. Добре, що ви любите радянську владу і її керівників, але це не мусить заважати вам любити червоного бійця старшину Сагайдака, відзначеного, як і ви, орденами та медалями за ратний подвиг". Так казав до мене з портрета товариш Сталін, і я заспокоювалася. До всього старшина Сагайдак, як і я, любив роботу в сільському господарстві. І ось він запріг коней у культиватор і став обгортати картоплю на нашому городі. І коли старшина Сагайдак розвертався у кінці гону, зачепив череслом сховану у землі німецьку міну. Міна вибухнула, і старшини Сагайдака не стало…

Опісля несподіваної, у мирний час, смерті товариша Сагайдака Віра уже не могла служити в армії, хоч і далі любила Батьківщину і товариша Сталіна, генералісимуса. Але з нею зробилося таке, що їй нікого не хотілося ані бачити, ані чути. Сиділа цілими днями край городу і плакала, наче береза весною. Віру демобілізували. Так завершилося її героїчне життя на полях битви з німецьким фашизмом.

І ось Вірі уже треба їхати додому. А де її домівка? І Віра згадує сім'ю, в якій вона почувалася не квартиранткою, а дочкою. У селі Воздвиженці на Запоріжжі, звідки, ще задовго до війни, у тридцять шостому році, розпочинався її трудовий шлях. Згадує вона тітку Настю і дядька Петра, які вони добрі буди до сироти і щиро співчували її горю. Давно це було, майже десять років спливло відтоді, і яких років, але рідніших людей, після смерті матері, вона ніколи не мала у цілому світі. І Віра їде у село Воздвиженка.

Коли я допішкувала до села, уже стемніло. Але яскраво світив місяць і я легко знайшла знайому хату. Серед двору на току лежали розв'язані снопи пшениці. Мабуть, із городу. Я постукалася у темне вікно хати. Ніхто не чує, ніхто не відгукується, поснули. Вирішила і собі вкластися на снопах пшениці у дворі та й перебути ніч. Так і зробила. Місяць, повний, круглий, плив по небу, усе ближче і ближче до мене. Аж тоді роздивилася я, що то зовсім не місяць, а сам товариш Сталін, у новенькому мундирі генералісимуса, з позолотою орденів та погонів, од яких — сяючі кола по небу, наче брижі по воді, схилився наді мною. І волосся його над чолом високим, і лице, і вуса — усе було ніби з чистого срібла відлите. І така ж світла, сяюча рука місячним променем простяглася з неба і погладила мене по голові. Я вдячно усміхнулася на ту ласку товариша Сталіна і — поринула у щасливий сон. Спала міцно, витомлена дорогою зі станції. А господарі тримали песика. Певно, він десь бігав, а коли повернувся до двору — став гавкати на гостю. Але Віра так спала, що не чула гавкоту. Песик розбудив господаря, дядька Петра. Дядько Петро вийшов у двір, побачив солдата, що спав на снопах пшениці, під місяцем-повнею, став над ним і гукає: "Товаришу боєць! Хто ти?! Звідкіля? Як ти опинився у моєму дворі?!" Віру розбудив голос дядька Петра, але спросоння забула, де вона, що з нею. І мовить до господаря: "Ой, зачекайте, пригадаю, хто я…" Господар пильніше придивився до мене та як загукає на весь двір: "Та се ж Віра Сидорівна! їй-бо, вона! Вставайте, Віро, ходімте до хати! А ми ще якось про вас згадували, де ви та що з вами…" Я зайшла до хати, привіталася. Тітка Настя цілує мене, обіймає: "Що ж се ти, дитино, прийшла додому і не достукалася, лягла на розв'язі спать!"

Прийняли вони мене як рідну.

Назавтра господар, дядько Петро, і каже: "Ми для вас, Віро, замінимо батьків. Вам же нема до кого їхать. Погостюйте у нас хоч із місяць, відпочиньте після фронту. А тоді станете до роботи". Віра вирішила так і зробити. Зупинилася у тітки Насті і дядька Петра. Але відпочивала лише із тиждень, соромно було байдикувати, коли навколо така розруха і стільки роботи. Мене знову беруть агрономом до Гуляйпільської МТС. І я пропрацювала на своєму кущі до березня п'ятдесят третього року. А в березні п'ятдесят третього, п'ятого числа, повернулася я з поля, бо ми уже починали на пагорбах, де озимина вимерзла, підсівать. Повернулася я з поля, аж тітка Настя, заплакана, перестріває мене коло хвіртки і каже: "Дитино, помер наш дорогий товариш Сталін, у радійо сказали". Мною так і затіпало: "Що ви, тітко Настя, таке балакаєте! Товариш Сталін — не може померти, ніколи, він завжди живий і житиме!" — "Що ж, Віро, — хитає головою тітка Настя, — се так усім нам хотілося, а тобі — найбільше, бо ти любила його як брата, батька і Бога. Але і товариш Сталін — лише людина, а кожній людині на роду написано, коли померти, і ось — час його прийшов. Як і Петрові моєму, як і кожному із нас колися, у годину його смертну…"А це уже дядька Петра не було з нами, помер. А дочка господарів вийшла заміж, у хаті порядкував зять, і вже мені місця у них не було, я відчувала.

Хитаючись, як тяжко хвора, забрела я у свою боковушку, упала, не роздягаючись, на ліжко і усю ніч проплакала за дорогим товаришем Сталіним. Бо тепер уже, без товариша Сталіна, осиротіла я на усі сто. І хотілося мені померти, щоб і там (але не знала — де, бо ні в що таке, потойбічне, забобонне, не вірила, а вірила лише в товариша Сталіна) — бути з ним, вождем і учителем, батьком, братом і судженим своїм. Але не померла я, бо він мене тут залишав, на землі, щоб берегла його учення безсмертне і образ його вічний у серці своєму несла. А наступного дня, дізнавшись із радіо, що в Москві доблесний радянський народ прощатиметься із вождем своїм і учителем, зібрала я у валізку сяку-таку одежину, написала заяву до дирекції МТС і попрощалася із тіткою Настею назавжди. "Куди ж ти, дитино, подасися, до якого берега приб'єшся?" — заойкала співчутливо господиня. А я і кажу: "Поїду у Москву, побачу батька Сталіна хоч у труні, попрощаюся, а куди потім — мені уже байдуже, бо як не стало його, живого, наче світ мені хто зав'язав…"

І попішкувала я на залізничну станцію. Сіла у поїзд, доїхала до міста Києва, щоб звідти уже до Москви, столиці нашої Батьківщини, їхать. Але усі московські поїзди набиті людьми були, на дахи вагонів вилазили, так багато люду хотіло попрощатися із дорогим вождем і учителем. І на жоден поїзд я не потрапила. Три дні, поки й схоронили товариша Сталіна, проплакала на київському вокзалі, коло репродуктора. А сама собі і думаю: "Може, воно й добре, що не побачила на власні очі товариша Сталіна у труні, хай він буде для мене в пам'яті як живий, як на портреті". І вирішила я поїхати у містечко Мньов, навідатися у місця, де я народилася і росла. Хоч і там на мене ніхто не чекав, як і в цілому світі. Але пам'ять моя ще зі мною залишилася, і більш нічого, пам'ять і вела мене у Мньов. І ось колеса поїзда знову вистукують одноманітно: тук-тук-тук. І під ці звуки коліс у Віри завмирає душа, що вона — одлюдник життя, блукає в суспільстві переможного соціалізму, як у пустелі. Шукаючи для себе щастя і радості, а доля ані того, ані іншого не дала мені, не підготувала. Повз вікна вагона пливуть ліси, ріки, села, міста, з такою ж непогамованою швидкістю, як і думки у Віриній паленіючій голові. І складаються рядки віршів, народжені з туги за товаришем Сталіним, із душевного болю і обиди на судьбу-злодійку: "Я люблю красу нашого життя. Але вона, та краса, десь далеко од мене, десь збоку. Я — одлюдько у великій, неоглядній пустелі, блукаю, позабута усіма. Пробач-но, товаришу Сталін, що про долю свою так пишу. Але іншого у житті я не бачила і про інше не можу складать…"

Нарешті поїзд зупинився у містечку Мньов і Віра ступила на рідну землю. Після двадцяти довгих літ блукань по пустелі. Вона вдивляється в обличчя перехожих у надії побачити хоч когось знайомого, рідного, але обличчя стрічних у Мньові такі ж чужі для неї, як і в усьому світі. І душа її ще більше порожніє у повній безнадії. Бреде вона вуличками містечка, в якому народилася і виросла. Окремі вулиці за двадцять років так змінилися, що Віра їх не впізнає. Нарешті — її вуличка, її гора, у подолі якої колись стояв їхній дім, де Віру любили — мати і батько. Серце її солодко й тривожно б'ється од спогадів дитинства і ранньої юності. Попід горою ще лежить білими латками березневий сніг. І раптом Віра бачить: неподалік вулиці, край городу, з-під снігу виглядає камінь. Вона згадує: це був колись поріг її дому. Віра присіла на той камінь, поставила коло себе валізку, і вже їй не хочеться звідси нікуди іти, а хочеться стати деревом, вкорінитися у цю землю, на якій вона виросла, і розмовляти тільки з вітрами, а з людьми не розмовлять. Вона довго пливла по пустельних океанах життя. І ось, нарешті, — добулася берега.

І не знати скільки часу Віра так сиділа на порозі свого дому, може й ніч, бо геть заклякла уся, і знову був день, і молоде березневе сонце золотою зіркою героя висіло на грудях неба. А повз колишній Вірин двір, ламаючи хромовиками хрустку весняну кригу, ішла людина у сірій солдатській шинелі, і в солдатській шапці з опущеними крилами, і з рожевуватим од ранкового сонця лицем, лише вуса та брови — чорними, смолистими штришками по рожевому — геть як на картині "Сталін під Москвою", репродукованій у книзі "Великому Сталіну". Людина у сірій солдатській шинелі ковзнула строгими очима по Вірі на камені і поспішила далі, у бік міста, немовби побоювалася, що її — упізнають. Проте Віра уже упізнала ту людину. У глибинах серця вона і до тої стрічі знала, що товариш Сталін насправді — не помер, не міг померти. Не міг померти, бо — безсмертний, таким нарік його народ, а народ — не помиляється. Вождь і учитель, він лише прикинувся мертвим, на якийсь час, а потім вбрався у свою солдатську шинелю і побрів між простого, трудящого люду, слухаючи і дивлячись, як продовжувачі його справи, що присягалися над труною, виконують священні сталінські заповіти.