Вуркагани - Микитенко Іван

В глиб міста простяглися довгою рівною вулицею чотири стрункі гадюки з блискучими залізними спинами. Ними котились трамваї — вагон за вагоном, подзвонюючи самовпевнено, дражливо, і зникали в глибінь перспективи, де підіймався міський театр незрівнянної краси.

Куди податися? Де шукати Альошу? В будинку? Добре, але як його викликати, щоб не засипатись часом самому?

Одійшовши подалі від вартового, що своїм спокоєм ніби давив йому на груди, він знову зупинився. Може статися так, що замість знайти Альошу, влипнеш сам. Напевне йому не забули Пувичку і раді будуть запроторити його кудись, де не дуже-то весело. А втім, треба йти на розвідку. Потім можна буде найти когось із хлопців, хто візьметься сповістити Альошу і викличе його кудись подалі від будинку.

З цією думкою він швидко пішов, майже побіг туди, де містився будинок. І що швидше він наближався, то більше зростала йому якась незрозуміла тривога. Десь ворухнулася думка: "А як його немає там? Що тоді?" Вія навіть зупинився на однім розі і раптом зажадав повернути праворуч і йти навдалу, в другий бік від будинку. Та потім примусив себе і пішов просто, затримуючи кроки, ніби боявся швидко в чомусь пересвідчитись.

Йому застигли очі, коли він побачив знайомий будинок майже новим, з рясними вогнями і з білими завісами на вікнах. За тими завісами стояли квіти...

— Тут дєтський дом? — безнадійно поспитав він двірника, що стояв біля свіжих воріт, розглядаючи підозрілу Матросову постать.

— Іди, іди, поки не дав, — сказав той, скручуючи цигарку. — Ич, дом йому. Тут народ живе, а тобі чого?

— Не мурчіть, я маю діло. Куди перевели?

— Порозганяли вашого брата. Куди перевели? Ще там переводить. Порозганяли — і все. йди, звідки прийшов. Панькатись ще. Ич, здоровий. А на роботу?

Матрос побачив, що він нічого не взнає від цього рябого "дяді". Те, чого він боявся в думках, що відганяв від себе, не хотів припустити, тепер стало несподіваною, безвихідною дійсністю.

Де взнати? Кого спитати? Місто німе, як камінь.

— Да... виходить вакса, — промимрив він до себе і, заклавши руки в кишені, пішов, похнюпившись, назад.

Втома вступила йому в ноги. Голова стала порожня, але неприємно важка. Ціле напруження, з яким він перебув останню добу, тепер зникло. Хотілося лягти десь під ворітьми й заснути. Але він ішов байдуже, майже напомацки, не помічаючи того, що повертається знову до вокзалу. Він стямився тільки тоді, коли знову побачив перед собою район.

"Тягне мене в міліцію, чи що?" — кволо подумав він і навмисне, в якійсь сліпій спокусі, пройшов повз самого вартового. Той лупнув на нього байдуже, одвернувся. Тоді він пройшов до вокзалу і, ледве пересуваючи ноги, виліз на східці, що перед третім класом. Прихилившись до стіни, він заплющив очі й відчув, як солодка млость звела йому руки, вступила в суглоби і м'язи.

Спати...

Здається, ніколи ще так не хотілося спати...

Щелепи стислися. Густа слина зліпила язик з піднебінням. Все тіло спускалось в якусь темну безодню.

В цю мить щось холодне й слизьке торкнулося до його щоки. Воно лізе по щоці далі, вже біля очей, перелазить на другу щоку, на ніс, на губи. Холодне, неприємне, але з нього йдуть два струмки теплої пари, що повертають йому на мить солодкий спокій. Та це тільки на мить. Сон відлітає раптом, звиклий до тривог і невчасних перерв.

Матрос розплющив очі. В обличчя йому лізла з тихим скавчанням кудлата собача морда. Вона шкрябала кігтями цемент і тикала свій холодний писок у Матросову щоку.

— Пішов, — скрикнув Матрос, але в ту ж мить він раптом затремтів з радості і схопив собаку за велике порване вухо.

— Султан! Брат ти мій!.. Султан?!. Ах ти ж, собацюго мій... Як же ти пізнав? Здоров! здоров!.. Султанка ти мійі Де ж ти пропадав? Султанка!.. Султан!.. Де це ти був усе врем'я? Га?..

Собака пізнав свого старого хазяїна. Він лизав його з жагою каяття і з буйною радістю рвав на ньому одежу. Потім він зірвався з місця і з тривожним гавканням відбіг від нього на брук. Матрос забув за сон. Він схопився на рівні ноги і з цікавістю стежив за Султаном.

— Що таке? Куди ти? Султан!.. Сюди!..

Але собака пошкутильгав ще швидше, озираючись іноді назад, щоб переконатися, що Матрос біжить за ним.

Матрос уже не питав. Він насилу встигав за Султаном, не маючи часу роздумувати, що значить його тривога. Він біг, як тільки могли бігти його натруджені коло важкого вугілля ноги. За кілька вулиць він пізнав Уютну.

— Уютна? Султане, ти знайшов собі хазяїна на Уютній? Та хоч не біжи так, ти, старий, я не такий прудкий, як ти... — Йому було смішно й цікаво: де ж нарешті спиниться його колишній товариш?

Султан добіг до одних воріт, озирнувся, гавкнув до Матроса і, смішно підстрибнувши на трьох ногах через високий поріг хвіртки, подався в двір. Матрос вагався хвилину, потім раптом кинувся й собі за Султаном. З двору він почув болюче знайомий голос. Той голос сердито звертався до собаки:

— Чорний! Ти, бродяга, де пропадаєш?

Собака гавкав, майже божеволів.

— Що тобі? Пішов! Вон!

В цю мить Матрос підбіг до будки, хотів скрикнути, набрав повні груди повітря та так і зупинився з виразом неймовірної радості.

— Альоша! — нарешті вимовив він.

Собака танцював навколо них на своїх трьох ногах. Він ніжно скавчав і хапав їх за руки, в той час як вони кинулись один до одного в дикій, майже звірячій радості.

Довго Альоша не міг збудити Матроса. Натомлений незвичною працею на паровозі, він спав тепер як мертвий. Альоша давно вже приніс від грека рештки своїх харчів, випрохав у Хоми Петровича залізну мисочку і, наламавши в неї ковбаси, сидів перед тим скарбом в нетерпучім чеканні.

Сонце вже викотилось над дахом будинку і почало припікати замурзане Матросове обличчя, висмоктуючи з нього рясний піт.

Нарешті Альоша згубив терпець. Він поклав під ніс Матросові шматок ковбаси — від неї йшов неможливий дух часнику.

Матрос дихнув кілька разів тими дражливими пахощами, плямкнув губами і здивовано відкрив очі.

— Пху! Хто це смердить?

Альоша реготався, соваючи йому ковбасу. Султан, оскаливши рота, хекав, знеможений цим випробуванням його собачого терпіння. Затуманене пристрастю око стежило за ковбасою, немов приковане до неї невидимим ланцюгом. Матрос задоволене посміхнувся.

— Диви. Я, здається, добре спав.

— Ну да, трохи не до обіду, — засміявся Альоша. — Вставай, будемо снідать.

— Ковбаса? Давай хоч ковбасу.

Вони зареготалися, переповнені радістю.

— А де це ти її дістав? — спитав Матрос.

— У грека.

— Що ж то за грек такий?

— Грек Валіаді. Нічого, хороший грек. Я його виліпив, а він каже, що це його батько. Дав фунт ковбаси й три фунти хліба.

— Обдурив.

— Я?

— Чудак! Він тебе обдурив. Ну, та наплювать. Тепер поїдемо і вже годі. Ти вже в художественій.

Альоша не міг вірити. Ніколи ще він не був такий щасливий, як нині. Матросові слова звучали йому в серці. Він прокидався вночі, обмацував свого вірного друга, щоб переконатися, що це не сон, що це є насправді:

Матрос тут, це він прибув учора з далекого невідомого міста й привіз цю радість...

— А я думав, хто й зна, чи й живий ти. Васька Глухий сказав, що тебе витягли з-під потяга. Саме як ти втік... Пувичка ще був у лікарні. Так зі мною тоді щось як зробилося — таке, що я й сам не знаю. Потім Пувичка прийшов з лікарні, так ми з ним побилися, і мене аж до божевільні одвезли. Там я перезимував, от комедія там!.. Брат, самий тобі божевільний!.. Та приставляють: той каже, що він — бог, а той — цар, а той — купець... Я спочатку боявся, а тоді вже й нічого. Потім глини дістав, ліпив там усякі штуки. Ну, якби мені хоч знаття, де ти пробуваєш, то б хоч не так журився.

— Чого ж ти журився?

— Як шкода...

Альоща одвернувся, На очах йому блиснули сльози.

— Брось, дурак, — тихо сказав Матрос. — Що ж ти думаєш, що я не журився? — І Матрос теж одвернувся й засопів носом.

— Так, значить, Пувичка викачався? — спитав він згодом.

— Викачався, тільки він ніколи цього не простить. Він утік, а хлопців десь розташували. Так я оце хотів ночувати на базарі, як вийшов з лікарні: лізу туди з Чорним, а там, чую, Пувичка...

— Ну? Невже Пувичка?

— Я назад. Вискочив — і ходу з Чорним.

— З яким Чорним?

Собака підвів голову. Він уже з'їв свій шматок і тепер здивувався, навіщо його кличуть знову.

— Чорний? А ось.

— Так це ж Султан! Мій Султан. Як мене були приділили в будинок, він десь пропав, аж оце на вокзалі мене знайшов...

Тоді Альоша розповів, як він зустрів Чорного на вулиці біля будинку, як він приходив туди щодня смутний і голодний. Там він давав йому шкуринок, а потім Чорний десь знову пропав, потім знову зустрілись.

Цей старий бродяга умів цінувати дружбу...

— А в мене він був щось років із шість, — сказав Матрос. — Ще до революції.

Собака ніяково моргав оком, добре розуміючи, що розмова йде саме про нього.

— Отож він учора подався шукати собі десь на вечерю... Жду, жду, а його немає. Коли дивлюся... біжить. Підбіг, гавкає, лащяться... Коли дивлюся — ти. От! Ну, як це воно? — Альоша знову захвилювався і відчув, що до горла підступає щось пекуче й вогке. Матрос помітив це і поспішив перебити:

— Значить, Альошко, збираємось. Сьогодні, а хоч завтра і їдемо.

— А як же ми поїдемо?

— Та так і поїдемо. В ящику.

— А Чорний?

— Да, Чорний. То що? І він в ящику.

— А як же це?

— Та вже там побачиш. Ех, якби це хоч трохи грошей. Приїхали б і зразу пінджаки. А то у комітет неприємно йти. Ну, де б його взяти? А продать нема чого?

Обидва засміялися. Що б то вони могли продати?

— Якби тут побути з два тижні та щоб наліпити на продаж попів абощо. Тільки ж не можна. Треба їхать, а то ще того Харнтона потім не знайдеш. А що ти ліпив у лікарні?

— Там отакі дві здорові штуки, одна, знаєш, що ото на бульварі гадюки лазять по людях. Ота, і потім другого чорта я зліпив. От саганий! Там був один Роман, так він намалював, а я тоді зліпив. Тільки ж і не чорт ніби. Грає на дудку, сам із бородою, дві пари крил, а на голові така шапка рогата, як наче старий корч. Потім ще маленькі штучки. Лікар усе поховав потім. От книг у нього!.. А лістрічеська машина...

Приятелі ще довго розповідали один одному за своє життя і мріяли про майбутнє, забувши за все на світі. Але Матрос іноді зсовував брови і починав неспокійно длубати ще вогку глину Альошиного житла.

— Чого ти, Матросе? — спитав Альоша.

— Та за гроші...