Борислав - Франко Іван

А може, йто правда, що кажуть: у церкві нічого не дають, а у Шміла, то мож бодай за гарнець жита порцію горівки дістати! Га, і то може бути!..

Василь стояв під час тої бесіди, як уперед, витріщив тусклі очі на панотця і дармо силувався надибати на підлозі свій капелюх. Тупий і безмисний вираз його лиця свідчив, що він не порозумів зовсім, чого хоче від нього панотець.

— Ну, що, Василю, розповіджте мені, як вам жилося-поводилося за тоті часи? — говорив далі панотець насмішливо-забавним тоном, але, видячи, що Василь і не збирається відповідати, відвернувся бистро від нього і знов заговорив до Івана:

— Ага, ага, я й забув спитатися тебе, як там у вас що? Господарство в порядку, ци ні? Бо то, знаєш, мені вже і війт говорив, і другі люди, що як тебе не було, то щось там Шміло дуже газдив: усьо, що міг захопити, носив із обійстя…

Іван на такий несподіваний зворот бесіди довгу хвилю не знав, що й казати. Панотець діткнув найтяжчого питання, і Іван довго вагувався, чи говорити панотцеві по правді, чи ні? Далі погадав собі: "Що ж робити, ховатися ту ні з чим, коли біда за плечима, а ще до того тато в такім стані, що ні їх самих у хаті лишати, ні до ніякої роботи заставляти, їм би тепер найліпше придався супокій, старунок добрий, дещо, а я відки на тото стягнуся… От, може би, єгомость…"

Дивна гадка блиснула Іванові в голові. Він попросив панотця, щоби позволив татові сісти, а сам пішов з ним до другої світлиці. Тут розповів панотцеві свою гризоту, опустошіння газдівства, татів нещасливий наліг, що пожер усі його сили і перейшов уже в слабість, і просив о пораду.

— Гм, гм… — сказали панотець, хитаючи кілька разів головою, — а видиш, небоже, а видиш, до якого то оно доводить! Стережися порції, небоже, як огню пекельного! А ради? Яку ж я тобі дам раду? Що ж я ту можу зробити? Скажи сам, що я можу зробити?

— От, знаєте, єгомость, що? Озьміть ви тепер тата до себе… Най побудуть троха у вас: ту, під вашим оком, они будуть все так… знаєте… ніби на пристяжі, вже собі так не позволять… того… Ну, а там за лижку тої страви та за нічліг, то вже ми вам того дурно не схочемо. Коби лиш они бодай що-то поправилися, а я за той час бодай яко-тако господарство на ноги поставлю, та й чень то господь милосердний дасть, що якось зможу чого де дохрапатися!

Панотець, почувши таку дивну бесіду, тепер і собі ж отворили рот та витріщили очі, як усякий наш брат, простий чоловік. У них була вразлива природа, а така бесіда зачудувала їх. Далі-далі почали гадати та міркувати, що воно таке, і чи воно до чого придасться, і хто знає, як воно може статися, і що з такого чоловіка ні вигоди в хаті, ні нічого, і так далі. Але Іван, видячи, що се найліпший спосіб і найпевніші руки, котрим мож тата повірити, почав просити і благати так, що панотець напослідку таки пристали. Бідний, щирий, а недосвідчений парубок! Він не знав, що не міг найти невідповіднішого місця, невластивших рук для тата! Він не знав, що для таких недужних нічо нема гіршого, як нагла і неприродна для них зміна обставин життя, — він, впрочім, і не гадав, що така зміна можлива і що дійсно наступить!

Але поки що Іван, рад своїм ділом, пішов сказати татові, на чім стало.

— Ну, що ж, татуню, — кінчив він свою бесіду, — як же ви? Єгомость хотять, щоби ви лишилися туй та прожили до весни під їх надзором. Пристаєте на того?

Василь ледве-ледве похопив, о що ходить.

— Єгомость хотять? — спитав по хвилі.

— Ага, — відповів Іван. — Ну, що ж, лишитеся?

— Ні, — сказав Василь і сильно похитав головою.

— Та чому ні?

— А ти що будеш робити? — спитав Василь.

— Я? О, за мене не бійтеся. Мені навіть ліпше буде, як ви будете ту.

Василь, на диво та на чудо, неждано-негадано бистро порозумів тоті слова. Глибока, пекуча біль вхопила його за серце; то щеміли послідні, дотліваючі іскри чуття щирого, вітцівського. Він не сказав ані слова, але так сумно, так жалібно скривив уста, мов тота дитина, котру безвинно ударили, а його марне, пожовкле лице буцім говорило: "Ну, от чого я дожився, власна дитина мене відрікаєся". Іван спостеріг тото і швидко додав:

— Ні, татуню, не думайте, щоби я то казав так, що ви ніби мені не любі абощо! Борони господи! Ото би з мене була дитина добра! Я то лиш против того кажу, що от тепер треба мені буде день у день то на роботу, то сюд, то туд, а ви що? І слабі, і недужі, що ж би ви самі робили в хаті? Та я от тому і єгомостя просив… Тадже, знаєте, ту вас борше хтось і діздрить, і всьо…

— То то ти єгомостя просив?

— Та я, — або що?

— Нічо, нічо… Га, то вже коли так…

— Та що, коли так?

— То вже хіба я лишуся!

— Лишіться, татунцю, лишіть! Лиш до весни… Я за той час припоряджу дещо, ви поздоровієте, та й будем знов жити разом, ладно, любо, як бог приказав…

Багато ще говорив Іван в такім способі, але все пусто. Василь не слухав його бесіди, зранене серце не так борзо гоїться у старих, а ще хорих людей. І всяка рана, хоть би й найслабша, у них болить удесятеро дужче, як у крепшого та здорового. І розставання їх було сумне та невеселе. А панотець за тот час проходжувалися вздовж і півперек по сусідній світлиці, роздумуючи, що тут починати з Василем і яким способом скоро і певно поправити непоправного грішника. Бо треба ще й то запримітити, що панотець, при своїм звичайнім, поверховнім огляді, недужний ідіотизм Василя приняли за упертість і закаменілість, властиву всім тяжким і непоправним грішникам, і тому-то рішили ся тепер пробувати всіляких способів, щоб переперти тоту упертість і зм'якшити закаменіле в грісі Василеве серце.

XVII

Коли відійшов Іван, Василь перший раз почав оглядатися довкола себе, а побачивши, що він сам посеред чужої хати, почув якусь непевну тривогу, який[сь] страх, мов перед наближенням великого небезпеченства. Білі чисті стіни разили його непривичні очі, крізь вікна виднівся невеличкий сад з пожовклим листям та зарослими доріжками, а далі, за коротенькою, пустою вже стернею, шумів темно-зелений сосновий бір карпатський, званий у підгірян Ділом. Той вид здався Василеві таким пишним та хорошим, таким новим та свіжим після душної Шмілової коршми, що як стій забажав освіжитися в тім різкім осіннім воздусі. Ввійшли панотець.

— Ну, що, Василю, — ти тепер у мене лишишся.

— Та так, єгомость, — сказав Василь, хитаючи головою.

— Але знаєш, у мене годі буде дармо хліб їсти, — що зможеш, то треба робити.

— Треба, єгомость.

— А Шміла, небоже, тре зовсім забути: я буду остро на то бачити.

Василь, не знати від чого, звісив голову і не сказав нічого.

— Ну, — сказали панотець дальше, — нині озьмеш си рискаль і граблі, будеш у саду доріжки прочищувати. Знаєш?

— Знаю, єгомость.

— А тепер іди до кухні, най ти дадуть дещо попоїсти.

Василь аж тепер підняв капелюх із підлоги і пішов непевними, хиткими кроками до кухні.

Сунуться небом сірі хмари з-за Ділу на доли та кроплять дрібним холодним дощиком. Потягає вогкий вітер по саду та стрясає сухе листя з галуззя. Сіро, сумно, мляво на світі. Якась вагота зависла над землею і давить, бачиться, усе живе, спирає дух у груді, спинює рух, прогонює думки веселі. Затяжіла вона, видко, й на Василі. Хитається він, бідолаха, по крутих стежечках саду і, хоть загорнений добре, продрог від холоду. Різкий воздух зовсім його не відсвіжує, — противно, проймає що раз, то діткливішим морозом, налягає на груди, мов камінь. Пишний вид зовсім його не веселить, противно — при ближчім обзорі навіває на нього нудьгу якусь та тугу, будить у серці якесь люте, давно приспане горе. Дармо силується бідолаха розрушатись, розігрітися при роботі, дармо хапає дрижачими руками то за рискаль, то за граблі, сили його оставили, сустави якось деревіють. "Ех, розігріти б ся, — так трошка!" — подумав собі Василь, але сейчас, перепуджений, поверг тоту гадку, пригадавши собі слова панотця, що "буду-ді остро на то бачити, щоби-сь…". Але поки то гадає, уже з рук його випали граблі, випав рискаль, все якось щезає йому сперед очей. "Як холодно! Треба розігрітися, конечно треба, тогди до роботи, тогди сили прибуде!"

Такі гадки снувалися по голові Василя, а тим часом незнана якась, темна, сильна рука перла його щораз далі а далі на край саду, ід перелазові, за котрим зачиналася втоптана стежка до села. "Ні, я не піду, треба перемагатися, треба якось устояти… А що єгомость скажуть?.." — промелькнуло в Василевій голові, але він за тот час уже переліз через перелаз і спішив щосили стежкою півперек поля до Борислава.

Панотець були зайняті в стодолі, тому-то аж по обіді спостерегли, що Василя нема в саду. Почали сейчас допитуватися слугів, де він, але ніхто не бачив, як він пропав. Старий слуга Климко говорив навіть, що "хто знає, ци не полізла біда де в калабаню та не пронерла, а то, — каже, — так му щось з очей пахло, що єму недовго на світі жити". Але панотець махнули нетерпеливо руков на таке пендичіння та й сказали: "Ет, говори свеї! Пиячисько негідний, десь до коршми поплівся! Я вже добре знаю, що єму з очей пахне, не бійся! Ану-но, підіть хто в село, ци не найдете го де у якім шинку! Приведіть ми го зараз сюда!"

Сказавши тото, пішли панотець до покою, а старий Климко покивав головов, нібито дуже йому не хотілося вірити в єгомостеву бесіду. "А втім, — проказав він по хвилі, — що мені до того? Ну, Сеню, збирайся та бігай, коли ти єгомость казали, будем видіти!"

Сеневі, двадцятилітньому крепкому парубці, не треба було того два рази говорити. Живо загорнув на себе полотняний куртак, підперезав його вузьким ременем та й погнав у село, насунувши на чоло невеличку баранкову кучемку. Він тішився дуже тим ходом, бо у селі, трохи оподалік від резиденції, у нього була люба дівчина, котру без того він би не був видів аж у неділю. А крім того, кортіло його й порцію горівки випити, бо панотець дома ніколи й на очі не хотіли її бачити. Не треба й казати, що Сень, правда, борзо забіг насеред села, але тут не дуже коротко забавив у вдови Гнатихи, гуторячи то зі старою, то з своєю любкою Оленою, котра саме тоді забиралася дергати льон у сінях.

Аж десь-колись Сень нагадався, за чим його панотець послали.

— Ага, Гнатихо, — сказав він, — ото з мене, я й забув, пощо-м прийшов! Ци не виділи ви де ту старого Півторака?

— Півторака? А нащо ж го тобі?

— Та от єгомость послали мя, щоби-м го як стій завів на резиденцію.

— Півторака на резиденцію? А то що такого? Ігій !..