Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Зникла за клунею. А вони всі дивилися так, наче надіялися побачити, скільки ж вона сьогодні надоїть: чи хоч по кухлеві вистачить?
Ось і сонце пірнуло за обрій. Запалило прощальні вогні, що розлилися червоною повінню, та одразу ж стали й згасати. І вже до яскраво-червоного домішувалося жовте, зелене й синє, а тоді й фіолетове. Понад хатами, із бовдурів, заструмували сизі димки. Вони ж зголодніло дивилися на димар, що стирчав на тітчиній хаті.
— Вона що, не вечеряє? — запитав Вітька-моряк: у нього вже й щелепи ворушилися, а очі відсвічували неспокійним голодним вогнем.
Корній лише плечима стенув.
— Вона хоч тобі давала вечеряти?
— Та давала...
Довкола тим часом швидко темнішало. І дерева, й будови пірнали у темряву,— біліли лише хати з чорними цямринами вікон. Ось зблимнуло в одному вікні, зблимнуло в другому, розлетілося по всьому селу світлячками тремтливими... Замерехтіло нарешті віконце і в крайній хаті тітки. І Світличний наказав Пекельному сходити й розвідати, чи вона одна в хаті і чи можна до неї зайти.
— Та гвинтівку полиш: вона тобі зараз ні до чого. Корній скинув гвинтівку, оддав Андрієві і пішов. Напружено дивилися в темну постать. Тримали в руках
автомати, щоб у разі чого прикрити вогнем. Корній ішов спокійно, непоспіхом, ішов не згинаючись, наче щодня отак повертався додому лужком і тітка вже чекала на нього. Ось його постать зникла на тлі темного саду, одразу ж затріщало так, аж сюди докотилося: перелазив, мабуть, через тин. Завалував собака.
— Чорт, село все на ноги підніме! — вилаявся Світличний. Тріскіт затихнув, зате згодом загупало в двері. Тітка, спасибі
їй, почула одразу, бо стукіт незабаром і урвався.
Корнія не було дуже довго. Вони вже почали непокоїтись, як затріщав знову тин і згодом до них наблизилася розколошкана постать. Од Корнія несло молоком, як од щойно подоєної корови.
— Вечеряв? — спитав уїдливо Вітька.
— Угу,— провів долонею по губах Корній. Провів, та ще й плямкнув.— Тітка вгостила.
— Я тебе угостив би!.. Ми тут помираємо од голоду, а він там пригощається!..
— Ну, годі,— обірвав Вітьку Світличний. І вже до Корнія: — То як, можна іти?
— Та мона,— відповів незворушно той.— Вони уже ждуть.
— Ну, якщо ждуть...
Повеселілі, вибралися з бур'янів У груди так і війнуло простором, недалеке віконце світилось гостинно, з бовдура йшов уже дим.
Тітка Наталка і справді затопила в печі. Там тріщало, сичало і булькотіло, а вона, розпашіла, шурувала рогачем, переставляючи чавунці та горнята. І коли вона обернулася до пізніх гостей,— сяйнула їм назустріч усмішкою,— Світличний спитав зачудована
— Так де ж твоя тітка?
— Та осьо ж вони! — показав Корній на молодицю.
— Оце?.. Оце твоя тітка? Не вірю. Це твоя молодша сестра, а не тітка!
— Таке й скажете! — засоромилась, запишалася жінка.— Та проходьте ж до хати, чого стоїте на порозі! — Метнулася до лави, витерла рушником.— Сідайте з дороги!
— Хіба щоб старости в оцій хаті почастіше сідали,— блиснув зубами Світличний.
— І скажете! — пирснула сміхом жінка. Кинула рушник і знову до печі.
І була вона така молода, така по-домашньому мила і затишна, що всі тільки на неї й дивилися. Лиш Неля на Корнієву тітку й не глянула: сиділа коло вікна якась аж надута.
— А чи не завісити нам вікна? — спитав у молодиці Ганжа.
— Навіщо?
— Ну, щоб поліцай не заглянув". Поліцаї ж є у селі?
— Уже два тижні, вважайте, немає! — весело відповіла молодиця.— Погнали якихось партизанів ловити.
"Еге! — перезирнулися Ганжа і Світличний.— То це вони за нами полюють..."
— А староста?
— Староста в нас обезножений.
— Як обезножений?
— Та обох ніг по коліна немає. То він більше в управі та дома.
— Мирно ж ви живете,— сказав Ганжа. Глянув на стелю, де звисала електрична лампочка, геть пилом покрита: — Ще якби оту лампу засвітити, то й зовсім було б добре.
— Світилася,— і собі глянула вгору хазяйка.— Ще позавчора світила.
— А чого сьогодні не світить?
— А наш голова позавчора динаму побив.
— Голова?.. Общини?..
— Та ні ж, голова колгоспу!
— Та у вас що, зберігся й колгосп?
— Та ні, колгосп розорили. А голова полишився.
— То він що: служить у німців?
— Та ні, в партизанах.
У партизанах?! Усі так і подалися до жінки, навіть Неля перестала дивитися у вікно.
— То де він зараз, якщо не секрет? — спитав нетерпляче Світличний.
— Та звідки ж я знаю! Мо1, по яругах ховається, а може, де й далі... Тільки дуже далеко бути не можуть: щотижня сестру рідну • провідують. У неї й ночувати лишаються. То вже в неї пита? те.
Ганжа переглянувся із Світличним. Запитав обережно:
— Сестра його далеко живе?
— Та за дві хати.
— То, може, ви нас проведете до неї?
— А чого ж,— погодилася молодиця. Та одразу й роздумала.— В неї мати дуже хворі, то ще налякаємо. Осьо повечеряємо, то я її лучче сюди гукну...
— А не боїтеся?
— А чого б я мала боятися!
"Ну, тут люди, видно, не лякані,— подумав про себе Ганжа.— Та й партизани дивовижні якісь: ходять ночувати додому, мов і не на війні... А може, й нема партизанів? Може, він, отой голова, як палець, один?.. Уже зустрічали такого"" Ганжа пригадав, як стрівся їм отой чоловік ще минулого року: дві стрічки з набоями через плечі, берданка, мало не мотуззям перев'язана, і пляшка-граната, чи не з часів громадянської. "Хто такий?" — "А ви хто?" — дививсь недовірливо. "Ми партизани".— "То і я партизан".— "А де ж твій загін?" — "Осьо мій загін",— ткнув себе лівою рукою у груди. А в правій усе берданку тримав.
Зустріч відбулася в степу то й можна було поговорити спокійно: вияснити, що за один. На поліцая мов і не схожий, поліцай давно пірнув би в бур'ян, зірочку на пілотці побачивши" "І багато ти отак навоював? Багатьох німців убив?" — "Скільки вбив, стільки й лежить".— "То, може, підеш із нами? Гуртом же і батька легше бити". Відмовився навідріз: ви воюйте самі по собі, а я сам по собі. Біля свого села. Що оно й виглядає на обрії.
Може, і цей з отаких?
— Навіщо ж він динаму побив? — поцікавився Світличний.
— А Бог його знає_ Передавали, буцімто сказав: щоб німцям не світила.
— І багато у селі вашому німців?
— Поки що Бог милував: ще не навідувались.
— То ви гукнете його сестру? — нагадав Ганжа.
— Гукну.— Осьо повечеряємо, я й скочу до неї.
— Тільки не кажіть, що ми звемо. Бо ще злякається. Придумайте щось...
— Вже ж придумаю... Сідайте до столу, бо вже й картопля
Сіли. Наминали картоплю — замалим не цілі картоплини ковтали. Запивали молоком, пахучим і теплим. І — Хліба, звиняйте, немає,— журилася тим часом господиня; цивилася жалісно, як вони жадібно їли.— Ото зголодніли! — Ми вже забули, як він і пахне: поліцаї все до зернини німцям одвозять. Колоски й ті не дають збирати. Хай краще зогниє, аніж людям дістанеться.
— А голова що? — не втерпів Ганжа.
— Що ж голова... Голова сам півмішка картоплі набере, то й радий. Та ще сала позаторішнього сестра йому вкине, бо ниньки й свиню заколоти не можна...
І знову перезирнулися Ганжа з Світличним: обом їм здалося, що ледь вловимий осуд стосувався і їх. Ганжа аж картоплину відклав, що вже був прицілився з'їсти.
— Чого ж ви, їжте! Я ще наварю.
— Дякую, я вже ситий ось поки,— провів ребром долоні під підборіддям, хоч міг би провести й понижче.— Ось краще тютюнцем поласую... Ану сипони, командире, скільки тобі не жаль! — Уперто називав Світличного лише командиром: хоч і лишилося нас всього жменька, але ми таки загін партизанський, а не чорти його батька зна й що!
Вийшов у сіни, хоч господиня й припрошувала курити в хаті: "Хай хоч духом чоловічим війне". Тут Світличний зиркнув на неї, ще й рукою потягнувся до вуса: ну, за духом діло не стане, та зустрівся поглядом з племінником, з Нелиними всерозуміючими очима зустрівся,— одсмикнув руку від вуса, крекнув, насупився. Ганжа вийшов у сіни, закурив, а думками все довкола наступної зустрічі: дуже-бо хотілося, щоб голова отой був не сам, а з партизанським загоном...
— Вже йдете? — посторонився, дорогу даючи молодиці.
— Біжу.
— Ні пуху вам ні пера...
І в сінях простояв, поки вони й повернулися обоє.
Зайшли разом до хати. Сестра голови була низькоросленька, довгоносенька, вже обличчя у зморшках. Мов павутинням посноване.
— Добривечір у хату!
Дивиться сміливо, ще й усміхається.
— Знаєте, хто ми такі?
— Як скажете, то й знатиму.
— Ми — партизани.. Ото ваші поліцаї полювали за нами... Тільки не вполювали, як бачите,— усміхнувся Ганжа. Мовчала. Дивилися пильно, чекаючи, що їй скажуть далі.
— То як, тітонько, познайомите нас із своїм братом? — запитав Світличний.
— Познайомити можна,-— відповіла сестра голови.— Тільки ж я не знаю, коли він прийде...
— Ти їх, Марфо, не бійся: це свої люди,— втрутилася хазяйка.— Он і Корній, мій племінник, ти його позаминулого року бачила в мене...
— Еге ж, таки бачила... Добривечір, Корнію!.. То як вам сказати,— це вже до Ганжі та Світличного,— обіцяв на цім тижні навідатись,— як тільки прийде, я вас покличу.
З цим і пішла. Хоч Світличний і допитувався, чи не ходила сама у загін, чи провести не зможе? Може, й ходила, й дорогу знала, але не призналася. Який там загін! Он у неї вдома загін: шість ротів! Як почнуть партизанити, все підряд метуть. І готувать не встигає." "Та ще ж і брата годуєш,— подумав Ганжа.— Теж на твоїй шиї сидить..." А шия ж у неї тонка та худа, вистачить двох пальців скрутити. А везе, тягне. Скільки ж то сили непоказної, прихованої в наших бідних жінок! Да-а...
Закурили ще по одній, тепер уже в хаті, та й стали до сну лаштуватися. Господиня послала Ганжі й Світличному на ліжку, хлопцям — на долівці, а Нелю забрала з собою: через сіни, до іншої кімнати. Про те, щоб їм ночувати в клуні чи на горищі, не схотіла і слухати: спіть сю ніч тут, ніхто вас не зачепить, а завтра подумаєм... А не зачепить,— погодилися всі. Поліцаїв у селі зараз немає, німці навряд чи поткнуться, село ж од битого шляху аж он де, то можна хоч раз поспати по-людському. От тільки вартового поставити.
— Ану, хлопці, хто спати хоче найменше?
— Спіть уже всі, я посторожую.
— А ви що: отак уже виспалися?
— Та я звична сторожувати. Перед війною до крамниці з ночі в ніч виходила.
Глянув Світличний на хлопців, що з останніх сил боролися з сном, глянув на них, від утоми аж сірих, і подумав про себе: "А й справді! Який чорт припреться сюди серед ночі!.."
— Ну, хлопці, ваше щастя, що така хазяєчка попалася: нагодувала, напоїла, постіль послала та ще й чергувати погоджується.
