Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис

"А цікаво, по-якому Бондаренко говорить до голови? — задивився Євген на прилизаний до лоба білявий Бондаренків чубок. — Звичайно, по-російськи. То тільки в "Просвіті", а тут, звісно, мовляв, знаєте — служба, а вдома жінка, дитина..."

— Вы от "Просвіти", если не ошибаюсь? Ваше место вот там. Пежалста, я проведу.

Євгена повів у дальній кінець зали земський розпорядник, ґречно розсипаючи перед ним "Пакорно прашу! Будьте добры! Пежалста" ...Від цієї занадто вже підкресленої чемности земця Євгенові зашарілись чомусь щоки й навіть починають пашіти жаром вуха, а найголовніше — ноги стали якимись шкарубкими й зовсім не слухаються. Вони вайлувато чіпляються передками за ніжки стільців, що не крок, оступаються, як на кризі, немов зроду вони не ступали паркетом. Євген соромиться своєї незграбносте, він метушиться поміж клятими стільцями, понастяганими сюди з усього земства, і в той же час з острахом і досадою чує, що і язик йому зовсім одмовився виконувати свої звичайні функції, лексикон неймовірно збіднів і язик ледве спроможний мугикнути до земця "будь ласка", "дякую", та й то помилився — сказав, здається, "будьте ласка".

"Уявляю, що він подумає після мене про українців! — тоскно мелькнуло Євгенові на думці. — 1 що за дитяча соромливість, чорт би її забрав! Обернутися б до цього випещеного "русского" інтелігента й:

— Коли буде Україна, ці ваші "пежалста" — к чорту тоді! Тут живе український нарід, і, будь ласка, без цих... "Знову це ідіотське "будь ласка".

Тільки, коли зник за спиною земець, а насупроти сіли представники Совдепу Гончаренко і Щербань, Євген заспокоївся й вільно міг дивитись перед себе й бачити людей.

Секретар Совдепу Щербань, рудий солдат з місцевого шпиталю, одразу ж, як тільки сів до столу, захотів пити. Він важко схилився животом на стіл і простягнув руку з цурупалком одбитого на фронті вказівного пальця до карафки. Карафка на нікельованій таці стояла далеко і Щербань, щоб дістати її, зовсім ліг животом на стіл. Це помітив гласний міської думи з червоними гвоздиками в петельці й вибачливо посміхнувся.

— Воды желаете? Пежалста!

Гласний легко, пишаючись своєю спритністю, схопив карафку й поставив перед Щербанем. Щербань міцно взяв обома руками карафку й, боячись набурити на рівне зелене сукно, бережно почав наливати собі води. Напруження й обережність зморили його. На лобі йому випнулась грубезна крива жила, він упрів і нервовою дріб'ю тремтів на руці цурупалок пальця, як щойно од-рубаний. Випив з насолодою одну за одною три склянки земської води, як коштовне заморське вино.

Голова Совдепу Гончаренко пильно розглядав гранчасту затичку на карафку. її блискучі кришталеві ромбики міцно увібрали його увагу й Гончаренко круїив її на всі боки в своїй долоні, мацав пучками й навіть постукав по ній легенько нігтем, наче хотів перевірити її добротність.

Гласний з гвоздиками, не криючи іронічної посмішки, дивився, як Щербань нахиляв до рота шклянку й спрагло ковтав воду, потім повернувся до свого лисого сусіди, підпер рукою голову й сказав:

— Знаєте, Павел Анемподистович, — когда я думаю о нашей революции, я всегда вспоминаю слова стихотворения:

Только утро любви хорошо. Хороши только первые встречи.

Да, только лишь утро и первые встречи, а не сумерки и наглые рожи "товарищей"!..

З далекої середини столу, де важко вгрузає в крісло дебелими стегнами рум'яний голова Громадського комітету й секретарює Бондаренко, зайшла раптом тиша й легкою хвилькою докотилась до кінців. Бондаренко стоячи зачитав чітким дзвінким тенором порядок денний і несміливо присів на стільці.

— Может быть добавления какие, изменения? — оксамитово забринів голова комітету й досвідченим певним оком оглянув збори.

— Есть! — Гончаренко поривчасто, наче боявся, що спізниться і втратить голос, устав і правицею одсунув далеко назад стільця.

— Од имени социал-демократической фракции большевиков предлагаю изменить пункт первый повестки дня: не "Поддержку Временного Правительства", а "Текущий момент" поставить.

Від одного вже слова "большевиков" збори зашаруділи й уп'ялись ворожими поглядами в Гончаренка; пропозиція змінити порядок денний збила в залі галас і метушню. Здавалось, що напружений терпець зборів тільки й чекав цього моменту, щоб урватись і дати волю почуттям. Збори захвилювались, чулися обурені вигуки, десь гістерично сперечалась із кимось жінка. Гласний з гвоздиками знову обернувся до сусіди:

— Да разве с ними, "товарищами", можно серьезно говорить! Звери, не люди!..

Голова розмірено задзеленчав дзвіночком і спокійно зачекав, поки галас ущух. Йому не первина держати вудила зборів, на нього крики й шарварок не впливають, він не на таких ще зборах і не в таких бувальцях бував! Жодної гримаси, жодного роздратовання. Він дочекався, поки стихли всі, й тільки гласний щось доводив іще сусідові. Голова перевів на нього великі бичачі очі й спинився пильним поглядом:

— К порядку, господа, к порядку!.. Я гадаю, — звернувся він до зборів, — нема істотної різниці між нашою редакцією першого пункту й тою, що пропонує представник Совета депутатів. Так чи так, а об'єкт обмірковування буде, розуміється, один і той же: чи маємо ми підтримувати Тимчасовий уряд і стати на заваді анархії, що насувається на країну, чи ми полишимо наш уряд висіти в повітрі.

— В таком случае, — знову встав Гончаренко, пошепотівшись із Щербанем, — наша фракция предлагает так сформулировать первый вопрос: "Поддержка Советов

—

рабочих, Солдатских и Крестьянских Депутатов"! Ми не маемо наміру підгримувати буржуазний Тимчасовий уряд, що веде країну до загибелі! Ми просимо проголосувати нашу пропозицію!

Ще коли Гончаренко почав тільки говорити, гласний одхилився на спинку стільця, поклав на стіл долоні й, усміхаючись, наготувався потішати себе совдепівськими абсурдами, але, коли на Гончаренкову пропозицію несміливо озвався хтось із селян: "Правильно! Конечно, за Сов'єти"... — лице йому перекосилось. Він знову присунувся до столу й крикнув до голови:

— Это же, наконец, нахальство! Они пришли сюда смеяться, а не работать!..

З протилежного кінця столу нервово підвелась худа жінка в англійській блузці й гістерично крикнула до Гончаренка:

— Здесь не шайка германських шпионов! Зідесь собрание чесных людей! Мы требуем не оскорблять нас подобными предложениями! Мы не можем...

Жінка запнулась, добираючи слів. 1 серед наглої тиші хтось із селян, що сіли окремим рядком, щільно один коло одного, голосно, на всю залу:

— А вона часом не з дома Романових?

Дядьки весело зареготали. Жінка захлинулась і зблідла. Втелющилась невидющими, жаскими очима в одну точку понад головами людей і нервово застукотіла пучками по столу. До неї кинулись заспокоювати.

— Не обращайте внимания! Дикари!..

— Да стоит ли, Нина Петровна, волноваться! Несвідомий темний елемент і взагалі... Хіба в нас можуть жити політичним життям?! Раби, що зірвались із ланцюга... Не треба ж.

— Это безобразие! Мерзость!

— Нас провоцируют! Мы протестуем!.. Бондаренко аж пригнувся від того рейваху до своїх

паперів і боязко зиркав то на жінку, то на селян. Тільки голова не втратив рівноваги й певности. Він знову спокійно взяв дзвіночок і звільна, як батько — дорослих дітей, обвів очима залу:

— Спокійно, панове, спокійно. Ми проголосуємо зараз і все буде розв'язано.

12*

355

— Фракція більшовиків просить проголосувати! — крикнув Гончаренко і вся зала, немов хотіла випередити його, враз зірвалась:

— Так, так! Ми просимо! Голосуйте!..

— Хто за порядок денний Громадського комітету?

Потужний рвучкий ліс рук, і Бондаренко, загаявшись над протоколом, поспішно підвів угору свою руку з олівцем.

— Хто за пропозицію фракції більшовиків?

— Два... три, чотири, п'ять. П'ять!

— Утримались?

Один... — Хто це? Представник Української Повітової Ради Андрійченко і троє селян, що допіру голосували за першу пропозицію. Євген завагався, потім поспішно й рішуче підвів і собі руку.

— Ухвалено порядок денний Громадського комітету — діловито, не виявляючи ані задоволення, ані гніву, сказав голова й флегматично перегорнув на столі аркушик паперу.

Наслідки голосування не справили враження й на Гончаренка та Щербаня. Наче вони тільки того й хотіли, щоб їхню пропозицію одностайно провалили. Вони теж, як і голова, перегорнули свої папірці й порадились між собою пошепки.

"Коли знаєш напевно, що твою пропозицію провалять, навіщо ж тоді й ставити її на голосування! — здивувався собі Євген, дивлячись на два темні снопки усів і широке міцне Гончаренкове чоло. — Лоб у нього, як у Шевченка, — подумав Євген і йому незрозуміло заімпонував низенький робітник із місцевої ремісничої школи, що настирливо й відважно пішов проти всієї зали домагатись свого. — Наш Бондаренко не виступив би так за якусь українську пропозицію. Куди там! Навіть не писнув би при начальстві".

— Більше пропозицій не буде? — підвів лице від паперів голова й трьома пальцями покрутив у повітрі олівця.

— Є ще, — встав від Української Повітової Ради Андрійченко: — Я пропоную поставити на обговорення — приєднання до Універсалу Української Центральної Ради.

— Це в біжучих справах! — скривившись, поспішив до голови ветеринар Коваленко, ніби йому зараз зіпсували настрій якоюсь прикрою інтимною згадкою, а вслід за Коваленком в залі зірвалось іще кілька голосів:

— Конечно, в текущих делах!

Євгенові щось кортіло зараз виступити. Треба конче якось підтримати Андрійченка і стерти неприємне враження в залі після Коваленкової заяви. Встати б і, як Гончаренко: — Ми вимагаємо поставити першим пунктом — Універсал Української Центральної Ради! — Але язик знову став такий незграбний і тягучий, що спромігся тільки викрикнути під загальний шерех:

— Просимо універсал!

На Євгена здивовано вивалив очі його сусіда, гласний з гвоздиками, і обережно одсунувся далі, як від заразного хворого, що безцеремонно сидить тут, не зважаючи на свої бацили й інфузорії.

Андрійченкова пропозиція несподівано надала смі-ливости й Бондаренкові: він забігав очима поміж головою й Коваленком і несміливо спитав:

— А на каком языке вести протокол?

— То есть, как — на каком? — не зрозумів голова й навіть роззявив від здивовання рота. 1 знову ветеринар Коваленко нетерпляче, з досадою:

— Конечно, — на руському! Тут же більшість не розуміє.

Тоді Євген щоголосу крикнув насередину:

— На українській мові!

Крикнув і прикипів очима до зеленого сукна, боячись глянути на запитливі, здивовані й обурені лиця.

Десь насередині його підтримало кілька молодих учителів і агроном, та потужний гомін, що звівся над залею, заглушив їх.

— Я полагаю, вопрос ясен без голосования? — звернувся до зборів голова, і ветеринар Коваленко знову перший подав голос:

— Та, конешно! Про що тут говорить!

Реагувати на ці дебати від фракції більшовиків встав тепер салдат Щербань.

— Товариші! Хоча вопрос в обсужденії вроді й поня-тний усєм і для каждого, і я тоже, как сказать, потомок запорожских Козаков, могу, конєшно, сказать, що ето діствительно, но фракція шчитає, що вопрос нашщот язика туг ні при чом, потому що дело не в том, на каком язикє, а туг увесь вопрос — што написать! Поетому фракція воздерживаеться од голосування...

Щербань, вагаючись, сів.