Щоденник наркомана - Алістер Кроулі

Як там казав наш друг Лам?

Дивний чоловік той Лам! Здається, ці рядки доводять, що він трохи розбирається у цій справі. Ну, звісно, розбирається. Я сам бачив, як він нюхав кокаїн. Ще той жук! Ставлю шилінг. Багато знає. Це не причина йому не довіряти. Не розумію, чому люди відгукуються про нього так зневажливо. Не розумію, чому я сам про нього так думаю. Мабуть, у глибині душі зовсім пристойний чолов’яга. Має свої смішні мухи в носі – та це не робить з людини негідника.

Так якщо вже перейматися чиїмись смішними мухами, то чого варта Лу! Ще спробуй знайди дивнішу, але ж я кохаю її.

– Дай мені ще раз нюхнути з твоєї руки.

Лу засміялася, як передзвін московських курантів Великоднього ранку. Пам’ятаєте, російську Пасху святкують в інший час, ніж нашу Пасху. Вони посунули її на два тижні вперед чи назад – ніяк не можу згадати куди саме, – якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Вона підкинула порожній шовковий мішечок у повітря і, пристрасно клацнувши, зловила його зубами, що знову мало не знесло мені дах. Я б хотів бути пташкою, щоб ці маленькі білі гострі зубки відкусили мені голову.

Практична дівчинка, моя леді Пендраґон! Замість того щоб психувати, вона вирізала ще один мішечок, а коли його відкрила, то замість защебетати, як пташка, різко і схвильовано сказала:

– Подивись сюди, Кокі3, це не сніг.

Мушу пояснити, що вона називає мене Кокі, натякаючи, що Пітер – ім’я апостола, який тричі зрікся Христа, поки ще півень не проспівав.

Я вийшов з трансу. Та тупим і скляним, як мені здавалося, поглядом почав розглядати речовину. І тоді мені на допомогу прийшла стара підготовка.

Це був білий порошок, що мав властивість утворювати маленькі грудочки, схожий на крейду. Я потер його між пальцями. Понюхав його. Це мені нічого не сказало. Спробував на смак. Це теж нічого не дало, мабуть, тому, що кокаїн зовсім заанестезував нервові закінчення на язиці.

Утім, дослідження було чистою формальністю. Тепер я знаю, для чого це робив. То був просто чоловічий жест. Я хотів напустити туману перед Лу. Я хотів вразити її своїми знаннями людини науки; але весь цей час, без жодних підказок, я знав, що це було.

Вона теж знала. Що довше я був з Лу, то більше мене вражали масштаб і різноманітність її знань.

– О, Ґретель дуже мила, – защебетала вона. – Вона подумала, що ми могли вже трохи втомитися від «коко», який би приємний він не був і як би не тішив. Тож старенька прислала нам героїну. І все ще існують якісь люди, котрі кажуть, що життя не варте, щоб його прожити!

– Ти колись пробувала? – спитав я і затримав відповідь за допомогою поцілунку.

Коли найгірше було позаду, вона сказала, що вживала його тільки одного разу. То була дуже незначна доза, яка, наскільки вона пригадує, зовсім на неї не подіяла.

– Усе в порядку, – сказав я з висоти найвищої обізнаності. – Потрібно лише правильно визначити фізіологічну дозу. Він дуже добрий, направду. Збуджує краще, ніж морфій, набагато. Ти отримуєш таку ж блаженну й глибоку незворушливість, але без млосності. Ну, Лу, люба, ти ж читала де Квінсі й усіх цих хлопців про опіум, правда ж? Опіум, як тобі відомо, це суміш – у ньому десь близько двадцяти різних алкалоїдів. Лауданум: Колрідж приймав його і Клайв, усякі поважні люди. Це розчин опіуму в спирті. Але морфій – найактивніша та найважливіша зі складових опіуму. Ти можеш вживати його як хочеш. Найкращі результати дає ін’єкція; але це доволі незручно і завжди є небезпека, що туди потрапить якийсь бруд. Треба постійно бути насторожі через можливе зараження крові. Він просто дивовижно збуджує уяву. Він магічним чином позбавляє болю і тривоги. Але у ту ж хвилину, коли тебе переповнюють чудові ідеї, коли ти будуєш золоті повітряні замки, у той же час у тебе з’являється відчуття, що насправді ніщо не варте твоїх зусиль, і це дає тобі відчуття колосальної переваги над усім на світі. І тому, з об’єктивної точки зору, це ні до чого не призводить. Утім, героїн робить усе те, що й морфій. Це, як тобі відомо, похідна речовина від морфію – технічна назва «діацетилморфін». Тільки замість омивання у купелі філософської інертності він робить тебе гострим, як гірчиця, у бажанні реалізувати свої ідеї до кінця. Я ніколи не пробував героїн. Вважаю, ми можемо почати просто зараз.

Я виглядав, як той павич, що ходить з пихатим виглядом, чистить пір’я і чепуриться. Лу з напівроззявленим ротом зачаровано витріщалася на мене своїми величезними очима: зіниці, розширені від кокаїну. Просто самець хизується перед самкою. Я хотів, щоб вона обожнювала мене за ті невеличкі клаптики знань – фрагменти, які залишила знехтувана мною освіта.

Лу завжди діє практично – і як жриця додає втаємниченості усьому. Те, як вона взяла героїн на лезо ножа і насипала на зворотний бік долоні, без сумніву, виглядало урочисто.

– Мій Лицарю, – сказала вона з блиском в очах, – ваша дама приготувала зброю і виряджає вас на битву.

І вона простягнула свій кулак до моїх ніздрів. Я вдихнув героїн із своєрідним ритуальним благоговінням. Не знаю, звідки цей інстинкт узявся. Можливо, це блискучість спонукає жадібно накидатися на кокаїн, а тьмяна похмурість робить з героїну більш поважну справу?

Відчуття було таке, ніби я беру участь у дуже важливій церемонії. Коли я закінчив, Лу відміряла дозу для себе. Вона прийняла її з глибокою, загрозливою цікавістю.

Це нагадало мені вигляд старого професора з університету, коли він прийшов оглянути нового пацієнта: випадок був загадковий і явно критичний. Збудження від кокаїну якимсь чином завмерло. Наші думки зупинилися. Проте ця зупинка була такою ж насиченою, як і попередня активність.

Ми відчули, що дивимось одне одному в очі з не меншим запалом, як досі; та якоюсь мірою цей запал був іншим. Ніби нас звільнили від невідворотності існування у звичному сенсі цього слова. Ми запитували себе, хто ми і що ми такі, що зараз має статися; і водночас була якась абсолютна впевненість у тому, що нічого статися не може.

Це було найдивовижніше відчуття. Щось на кшталт прагнення піти трішки далі. Не вірю, щоб хтось, навіть найвидатніший на світі митець, зміг