Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Проте на цьому шляху на мандрівників чигало багато небезпек. В долішній частині дорога проходила на відстані пострілу з рушниці. Тубільці могли відкрити з найнижчих укосів перехресний вогонь, і крізь його щільну мережу ніхто не пройшов би безкарно.
Коли Гленарван і його друзі, насмілившись, дійшли до найнебезпечнішого місця гребеня, дикуни зустріли їх дощем свинцю, який, на щастя, нікого не зачепив. Підхоплені вітром, біля них упали кілька клейтухів. Вони були зроблені з якогось друкованого паперу. Паганель з чистої цікавості підняв одного клейтуха й насилу добрав, що там надруковано.
- Чудово! - вигукнув він.- Знаєте, друзі, чим ці тварюки набивають свої рушниці?
- Ні, Паганелго,- відповів Гленарван.
- Якщо вони звичайно використовують книги в такий спосіб, то мені вельми шкода їхніх місіонерів. Нелегко їм буде заснувати маорійські бібліотеки!
- А яким текстом з біблії дикуни стріляли в нас? - спитав Гленарван.
- Текстом, де говориться, що треба покладати надію на бога,- відповів Джон, котрий щойно прочитав зібганий папірець.
- Прочитайте нам уголос, Джоне,- попросив Гленарван.
І Джон прочитав на клаптику паперу те, чого не знищив порох:
- Псалом дев’яностий: «Бо той, хто уповає на мене, врятується».
- Друзі,- мовив Гленарван,- передамо нашим мужнім дорогим подругам ці слова надії, хай вони сповнять наснагою їхні серця!
Гленарван та його товариші зійшли крутими стежками на шпиль гори й попрямували до могили, щоб старанно її оглянути.
Видираючись на гору, вони відчували вряди-годи - грунт тремтить у них під ногами. Це було не коливання, а немов безнастанне двигтіння стінок парового казана од тиску киплячої води. Очевидно, в надрах гори скупчилась сила випарів, утворена дією підземного вогню.
Це явище не могло, проте, надто вразити людей, які щойно пропливали між гейзерами Ваїкато. Вони знали, що центральна частина Іка-на-Мауї суцільно вулканічна. Земля тут повсюдно - справжнє решето, крізь його шпари вириваються назовні гарячі джерела й сірчані випари.
Паганель, котрий уже раніше оглянув гору, звернув увагу своїх товаришів на її вулканічну природу. Маунганаму - одна з тих численних конусуватих вершин центральної частини острова, що неминуче в майбутньому перетворяться на вулкани. Найменший механічний струс міг призвести до створення кратера в цих схилах з білястого кременуватого туфу.
- Що ж,- зауважив Гленарван,- ми тут не в більшій небезпеці, ніж біля парового казана «Дункана». Земна кора не поступиться в тривкості перед листовим залізом.
- Згоден,- сказав майор,- та який би не був міцний казан, після довгого вжитку й він неодмінно лусне.
- Але я не прагну, Мак-Наббсе,- заперечив Паганель,- залишатися на цьому шпилі довіку. Нехай лише знайдеться хоч яка дорога, і я зараз же його покину.
- Ох, і чому б цій Маунганаму самій не понести нас звідціль! - мовив Джон Манглс.- Скільки в її надрах заховано механічної сили! Можливо, під нашими ногами марно гинуть мільйони кінських сил. Нашому «Дунканові» досить було б і тисячної їх частки, щоб повезти нас на край світу!
Згадка про «Дункан» навіяла Гленарванові смутні думки; хоч в якій скруті вони опинилися, проте він не забував про нього, побиваючись за своєю командою.
Важкі думи ще гнітили його, коли він зійшов на вершечок Маунганаму до товаришів.
Забачивши чоловіка, Гелена одразу підійшла до нього.
- Ну що, дорогий Едварде,- спитала вона,- ви все оглянули? Можемо ми сподіватися на порятунок чи ні?
- Будемо сподіватися, люба Гелено,- відповів Гленарван.- Тубільці ніколи не наважаться порушити заборону, й ми матимемо досить часу, щоб обміркувати план втечі.
- До того ж, пані, сама доля вказує нам не втрачати надії,- мовив Джон Манглс, простягаючи Гелені клаптик паперу, де містився рядок із тексту біблії.
- А тепер увійдімо в загорожу! - весело закричав Паганель.- Це наша фортеця, наш палац, наша їдальня, наш робочий кабінет! Там ніхто нам не перешкоджатиме. Любі дами, зробіть мені честь, завітайте до цієї чарівної оселі.
Всі рушили вслід за люб’язним Паганелем. Побачивши це нове блюзнірство над священною могилою, дикуни зняли безладну стрілянину й таке страшенне виття, що мало не заглушили постріли. Але кулі не сягали далеко й падали на півдорозі, а зойки губились у широкому просторі.
Гелена, Мері Грант і їхні супутники, переконавшись, що забобони маорійців дужчі за їхню лють, цілком заспокоєні увійшли до поховального склепу.
Місце довічного спочинку новозеландського ватажка являло собою палісад з помальованого червоним кілля. Вирізьблені символічні фігури, справжнє татуювання на дереві, розповідали про шляхетність і високі подвиги померлого. Між стовпами гойдались разки різних амулетів, черепашок і обточених камінців. Усередині землю вкривав щільний килим із зеленого листя. Невисокий горбок в глибині загорожі вказував на нещодавно вириту могилу.
Тут лежала зброя ватажка - набиті рушниці, спис, розкішна сокира з зеленого нефриту, а також запаси пороху й куль, достатні для довічного полювання.
- Ось цілий арсенал,- сказав Паганель,- котрому ми дамо кращий ужиток, ніж небіжчик. Яка чудова думка спала цим дикунам - брати з собою зброю на той світ!
- Еге! Та це ж рушниці англійського виробу! - здивувався майор.
- Поза всяким сумнівом,- озвався Гленарван.- Це досить безглуздий звичай дарувати дикунам вогнепальну зброю! Вони обертають її проти загарбників і чинять слушно. В усякому разі, ці рушниці нам придадуться.
- А ще більш - харчі й вода, призначені для Кара-Тете,- докинув Паганель.
Справді, родичі й друзі померлого подбали за нього. Чималий припас показував, що дикуни вельми шанували чесноти ватажка. Харчів тут стало б десятьом чоловікам на півмісяця, а небіжчикові - на довічність. Їжа була виключно рослинна й складалася із споживної папороті, солодких пататів і картоплі, давно вже завезеної сюди європейцями. Навкруг стояли великі чаші з чистою водою, що нею новозеландці звичайно запивають їжу, і дванадцять майстерно сплетених кошиків з плитками якоїсь зеленої камеді, зовсім не відомої мандрівникам.
Отож утікачі на кілька день мали що їсти й пити. Вони анітрохи не змусили себе просити, аби вперше поснідати тут коштом маорійського ватажка.
Гленарван приніс Олбінетові потрібний провіант і доручив його піклуванню. Стюард, який завжди, навіть у найгірших
