Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Найн!..— налякано залопотів молодик.— їх бін арбайтер!

— А хіба серед робітників не буває фашистів? — запитав підозріло Андрій. І враз пригадав хрестоматійного віршика, що його вивчав десь у сьомому класі. Не всього, не з початку, початок Андрій забув, а з середини, де розповідається, як зустрілися в бою два солдати: наш і чужий. І як:

ЧУЖОЙ ПОДНЯЛ ВИНТОВКУ, СРАЗИТЬСЯ ОН ГОТОВ: "ВОТ ПОСМОТРИ, КАК ЛОВКО ВСТРЕЧАЮ Я ВРАГОВ".

I як наш:

"ПОСТОЙ, ПОСТОЙ, ТОВАРИЩ, ВИНТОВКУ ОПУСТИ: ТЫ НЕ ВРАГА ВСТРЕЧАЕШЬ, А ДРУГА ВСТРЕТИЛ ТЫ!"

Бо той чужий був робітник, якого капіталісти погнали війною на першу у світі робітничо-селянську державу. І цей ось юнак — робітник. Не фашист, не гітлерюгендівець, а робітник. І хоч Андрій уже мав нагоду переконатися, що німецькі солдати старанно стріляють у нас, незалежно від того, з робітників вони чи з буржуїв, йому чомусь дуже хотілося, щоб оцей молодик був винятком у гітлерівській армії: якась світла ниточка вже нап'ялась поміж ними, і він безсилий був її обірвати.

— Ти ж наведеш сюди німців? — напівзапитав, напівствердив Андрій, повний вагання, як йому бути, і молодик раптом зрозумів, що той сказав, і щосили затрусив головою:

— Найн!.. Найн!..

— Так я тобі й повірив! — буркнув Андрій, а в душі уже вірив і нічого не міг з цим вдіяти. Врешті зважився: — Йди!.. Тільки ж гляди: приведеш — перша куля тобі!.. Ну, чого стоїш?.. Цюрюк!..— Бо німець ніяк не міг чи то зрозуміти, чи то повірити, що його відпускають.

Врешті пішов. Спершу горбився, вбирав голову в плечі: чекав, мабуть, пострілу. Потім побіг. Метнувся в бур'ян, зашелестів, затріщав, забираючись од дороби подалі, й Андрій подумав, що отак, навмання, бур'янами, він не швидко добереться до села, а то ще й, гляд-і, заблукає,— приб'ється до своїх аж увечері, тож хай навіть і розповість (Андрій уже й не вірив отому: