Великі сподівання - Чарльз Діккенс
- Вже недовго чекати, як я тебе приб'ю, мов худобину, бо ж для того тебе й прив'язано,- сказав він.- Але перше, вовчиську, я ще намилуюся тобою та наглузуюся. Ну ж ти, вража сила!
У мене пронеслася думка - чи не заволати знову порятунку? Хоча ледве чи хто так добре, як я, знав безлюдність цієї пустки й усю безнадійність сподівань на допомогу. Отож коли він хижо втупився в мене, я тільки міцно стис губи, сповнений гніву й зневаги. Як там не було, а я вирішив не благати його, і, якщо мені судилось померти, чинитиму опір, скільки стане сили. І хоч у цю найскрутнішу хвилину я не відчував зла ні до кого з людських істот; і хоч я в покорі молив у неба милосердя; і хоч серце моє троюдила думка, що це ж я не попрощався і вже й ніколи не зможу попрощатися з найдорожчими мені людьми і не зможу ні пояснити їм нічого, ні попросити, щоб вони зглянулись на мої гідні жалю помилки,- його, якби мені така змога, я б убив, навіть бувши при останньому подиху.
Він, видно, випив, бо очі йому почервоніли й налились кров'ю. На шиї у нього була бляшана баклага - так давніше він носив із собою клуночок з їжею та питвом. Він підніс баклагу до уст, жадливо смикнув з неї, і я відчув міцний запах горілки, що проступила багрянцем на його обличчі.
- Старий Орлік має тобі дещо сказати, вовчиську,- озвався він, знову лягаючи ліктями на стіл.- Це, коли хочеш знати, ти, саме ти згубив свою відьомську сестру.
І знов у голові в мене з неймовірною швидкістю ожили ті сцени - напад на мою сестру, її неміч і смерть,- поки він повільно й плутано жмакав слова.
- Ні, це ти, негіднику,- сказав я.
- А я кажу - це твоя робота, через тебе це вийшло,- відрубав він, ухопивши рушницю і широко вимахнувши нею в повітрі.- Я наскочив на неї ззаду, як оце й на тебе сьогодні, та як влуплю! Вона гепнулася, мов труп, і коли б там така піч, як отут, їй би вже й не ожити. Але згубив її не Старий Орлік, а ти. Ти був мазунчиком, а на нього сипалися лайки й стусани. Це на Старого б то Орліка лайки та стусани, ге? Ось тепер ти за все поплатишся. Твоя провина, ти й поплатишся.
Він знову відсьорбнув і ще дужче розлютився. З того, як задерлася вгору баклага, я зрозумів, що в ній лишилося зовсім мало. Мені було ясно, що це ж він так набирається духу, щоб покінчити зі мною. Я знав, що кожна крапля, яка ще була у баклазі,- це крапля мого життя. Я знав, що тільки-но я перетворюсь на складову частину тих випарів, які ще недавно наповзали на мене, мов зловісний привид-попередження, він поведеться так само, як і після нападу на мою сестру: чимдуж майне до міста, щоб усі бачили, як він там швендяє та пиячить по пивничках. Уява моя помчалася за ним у місто, намалювала вечірню вулицю, де він бреде, і - як противагу до того світла й життя - пустельне болото й повзучі білі випари, що на них перетворилося моє тіло.
Поки він вимовляв кільканадцять слів, я встигав охопити думкою цілі, роки, і ще й більше того: те, що він говорив, не лишалося для мене самими словами, а поставало як зримі картини. Мій мозок був у такому збудженому й гарячковому стані, що тільки я подумаю про якесь місце, як уже й бачу його, згадаю про когось - і вже та людина постає перед моїм зором. Чіткість цих образів була просто дивовижна, але водночас я ні на секунду не спускав з ока самого Орліка - хто ж би не стежив за тигром, що припав до стрибка! - аж до тієї міри, що й найменший порух його пальців не проходив повз мою увагу.
Хильнувши ще раз, він підвівся з лавки і відсунув стола. Потім підняв свічку і, загородивши її своєю лихочинною рукою, щоб вона кидала світло на моє обличчя, став навпроти і злорадо втупився в мене.
- Я тобі іще дещо скажу, вовчиську. Отої ночі на сходах ти перечепився через Старого Орліка.
Я побачив сходи, на яких не горіло світло. Побачив тінь масивного поруччя, що падала на стіну від сторожевого ліхтаря. Побачив кімнати, яких мені більш ніколи не побачити: двері - одні напівотвором, другі причинені, меблі попід стінами.
- А чому Старий Орлік там опинився? Я тобі скажу іще дещо, вовчиську. Ти з нею таки зумів викурити мене з цієї округи, зумів позбавити легкого хліба, і я завів собі нових товаришів і нових господарів. Дехто з них і листи для мене пише, як треба - утямив? - листи для мене пише, вовчиську. П'ятдесятьма різними почерками вони здатні писати, не те, що ти! Ще з тих пір, як ти приїздив сюди сестру ховати, я твердо намислив звести тебе зі світу. І все примірявся, як краще тебе взяти, і став придивлятись, як ти живеш, де буваєш. Бо Старий Орлік недарма сказав собі: «Так чи так, але я його спопаду!» І що ж? Вистежував я тебе, а натрапив на твого дядька Провіса! Цікаво, ге?
Берег Вітрякового ставка, Чінксова затока, «Стара Мі-дяно-Зелена канатна майстерня» так чітко й виразно вималювалися переді мною! Провіс у себе нагорі, сигнал, тепер уже непотрібний, гарненька Клара, добра жінка з материнським серцем, розпростертий горілиць старий Білл Барлі - усе це пропливло повз мене, неначе підхоплене швидкою течією мого життя, що неслося до моря!
- Це в тебе б то дядько! Та я ж знав тебе у Гарджері ще малим вовченям, якому можна було й двома пальцями в'язи скрутити (я не раз поривався так зробити, коли бачив, як ти в неділю за селом тиняєшся), і в тебе тоді
