Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

Між сто­ла­ми нес­подіва­но з'явив­ся Арис­тид Се­лаб­рос: він уг­лядів зда­ле­ку Му­раш­ко­ву й своїх ки­ши­невських знай­омих.

Селаброс прис­ту­пив до сто­ла й привітав­ся з пан­на­ми та з па­ни­ча­ми. Му­раш­ко­ва по­да­ла йо­му ру­ку і вся ніби іздриг­ну­лась. Чер­во­на стьожка на її гру­дях зат­ру­си­лась. Во­на спах­ну­ла. На що­ках і на вис­ках вис­ту­пив гус­тий рум'янець. Се­лаб­рос сів про­ти неї, гля­нув їй в очі й осміхнув­ся. З-під йо­го ма­ко­вих уст блис­ну­ли два ряд­ки білих рівних міцних зубів. Очі ста­ли лас­каві, со­ло­денькі, і йо­го ли­це ста­ло ніби со­ло­деньке.

Мурашкова гля­ну­ла на йо­го, на повні гу­би, і в неї очі заг­ра­ли, сип­ну­ли іскор­ка­ми. Во­на за­раз зас­ло­ни­ла їх ро­же­ви­ми віка­ми, щоб не ви­явить три­во­ги сво­го сер­ця пе­ред при­ятелька­ми.

«Яким спо­со­бом Се­лаб­рос дізнав­ся, що я поїха­ла до Оде­са? Я йо­му за свій замір нічо­го не ка­за­ла, зу­мис­не не ка­за­ла: виїха­ла нічним поїздом по­таєнці, крадько­ма, щоб він за те не знав. Я бо­ялась сво­го пал­ко­го сер­ця; бо­ялась га­ря­чо­го ко­хан­ня Се­лаб­ро­са, як бурі, бо­ялась зійти­ся з ним на­са­моті, в чу­жо­му місті, між чу­жи­ми людьми…»

Вона ду­ма­ла й тур­бу­ва­лась і за се­бе, й за йо­го, а най­більше за свою ре­пу­тацію. Рум'янець сплив з її ли­ця. Се­лаб­рос та­ки вислідку­вав, як во­на виїха­ла до Оде­са, в собі ру­шив наслідці за нею.

- Ваша ма­ма звеліла пе­ре­да­ти вам поклін, - про­мо­вив Се­лаб­рос, див­ля­чись ла­си­ми очи­ма в очі Му­раш­ко­вої, як див­ляться ду­же ласі діти на кон­фек­ти.

- Спасибі вам. Чи ма­ма здо­ро­ва? - спи­та­ла во­на.

- Здорова - ска­зав Арис­тид. - Чи дов­го пак бу­де­те жи­ти в Одесі? Де ви знай­шли собі прис­та­но­ви­ще?

- Як дов­го бу­де­мо жи­ти в Одесі, я й са­ма ще не знаю. Бу­де теп­ла во­да в морі, бу­де­мо ку­па­тись, а як по­хо­лоднішає во­да на дов­гий час, то й вер­нусь до­до­му, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, але про своє жит­ло во­на зу­мис­не не ска­за­ла.

Розмова між ни­ми увірва­лась, як нит­ка, нес­подіва­но пе­ре­тя­та но­жем. Усі за­мовк­ли. Се­лаб­рос не зво­див очей з Му­раш­ко­вої. Йо­му бу­ло приємно мов­ча­ти й ди­ви­тись на її очі, ди­ви­тись на її ус­та. Му­раш­ко­ва спус­ти­ла очі; во­на ніби бо­ялась гля­ну­ти на йо­го. Якесь важ­ке пе­ред­чу­ван­ня збен­те­жи­ло її ду­шу.

Тим ча­сом знай­омі па­ничів та паннів, вглядівши їх за сто­лом, по­ча­ли схо­ди­тись до сто­лу. Прий­шов Фе­сен­ко, мо­ло­дий вчи­тель од­ної одеської гімназії, ви­со­кий, пле­чис­тий, гар­ний з ли­ця. Уб­ра­ний в літнє уб­ран­ня з шов­ко­вої біло-жов­ту­ва­тої че­сучі, з до­ро­гою еле­гант­ною па­лич­кою в ру­ках, в пенс­не в зо­ло­тих обідках, Фе­сен­ко вис­ту­пав ка­ва­ле­ром, джентльме­ном. Він ски­нув циліндер, зруч­но зняв пенс­не і зро­бив са­ло­но­вий поклін да­мам. При пок­лоні він схи­ляв свою чор­но­во­ло­су го­ло­ву тро­хи набік і по­да­вав усім ру­ку якось по-па­нянській. Цих ма­нер він наб­рав­ся в са­ло­нах одеських купців, де бу­вав в гос­тях. Син прос­то­го одесько­го міща­ни­на, він ліз в па­ни з усієї си­ли, тис­ся між ба­га­тирів, шу­кав з ба­га­ти­ря­ми знай­омості і зна­хо­див її… че­рез своїх уче­ників. Щоб за­побігти лас­ки в одеських арис­ток­ратів, він пи­сав час­тенько до батьків, як вчаться їх діти, хо­див сам в ба­гаті до­ми буцімто зад­ля то­го, щоб по­да­ти звістку за дітей. Знай­омість по­ма­леньку за­во­ди­лась і міцніла. Де­котрі купці про­си­ли йо­го за­хо­ди­ти до їх в гості. І Фе­сен­ко вте­ре­бив­ся в їх са­ло­ни. Фе­сен­ко­ва го­ло­ва бу­ла вільна од уся­ких ідей, окрім тих, які па­ну­ва­ли в ви­щих круж­ках… Він підлад­жу­вав­ся під пог­ля­ди тих кружків, бо був кар'єрист. На­уко­вих кни­жок він ніко­ли в ру­ки не брав. Ко­ли трап­ля­лось йо­му ска­за­ти яку-не­будь ук­раїнську при­каз­ку, то він ви­мов­ляв її на ве­ли­ко­руський лад, як де­які наші тро­шеч­ки просвічені па­ни, котрі хо­тять по­ка­зать, що во­ни вже зовсім спаніли і не мо­жуть навіть ви­мо­вить по-українській до­ла­ду й од­но­го слівця.

На га­ря­чо­му півдні ніхто не но­сить ру­ка­ви­чок, бо во­ни од по­ту на ру­ках за­раз ста­ють мокрі. Фе­сен­ко но­сив ру­ка­вич­ки яс­но-буз­ко­во­го кольору. На до­ло­нях, на пуч­ках пальців у йо­го вис­ту­пи­ли мокрі пля­ми.

Фесенкові не бу­ло де сісти. Він став за стільцем в Сані Нав­роцької й по­чав го­во­ри­ти їй со­ло­денькі комплімен­ти. Нав­роцька об­зи­ва­лась до йо­го зне­хо­тя, не­на­че од­бу­ва­ла пан­щи­ну. Ко­маш­ко іронічно осміхав­ся й тільки пе­рег­ля­дав­ся своїми ка­ри­ми яс­ни­ми очи­ма з Нав­роцькою.

Небо над мо­рем не­на­че жевріло. По­ча­ло су­теніти. На бульварі засвіти­ли га­зо­ве світло. Світ за­лив бульвар, ко­фей­ню, схо­ди. Публіки наб­ра­лось си­ла. Ко­ло са­мих сходів в де­рев'яно­му кіоскові заг­ра­ли військові му­зи­ки. Ку­пи лю­дей ніби стре­пе­ну­лись. Роз­мо­ва ста­ла го­лосніша й чутніша, ніби десь за­гув рій в ули­ку, стри­во­же­ний людською ру­кою. Усе суспільство по­ве­селіша­ло. На не­ве­лич­ко­му пла­цу ко­ло му­зик стов­пив­ся на­род, не­на­че на яр­мар­ку. По алеї су­ну­лась та­ка гус­та, ніби суцільна ма­са на­ро­ду, що й про­тов­пи­тись бу­ло труд­но. Бульвар для гу­лян­ня ду­же ма­лий на Одес.

Довгими ряд­ка­ми тов­пи­лись без сма­ку уб­рані смуг­ляві да­ми, гост­ро­носі, з східніми гру­бу­ва­ти­ми пруж­ка­ми ли­ця. По­де­ку­ди рябіли ясні кос­тю­ми ук­раїнські, мішані з смуг­нас­ти­ми мол­давськи­ми та бол­гарськи­ми. На за­ливі, в за­кут­ку ко­ло бе­ре­га, ще лисніло ро­же­вим світом ши­ро­ке пле­со. Мо­ре ста­ло вже чор­не. Во­но ніби дріма­ло, за­си­па­ло. В обох пор­тах заб­ли­ща­ло на ко­раб­лях світло. За­лив зго­дом став ніби вкри­тий здо­ро­ви­ми зо­ря­ми. Да­ле­ко-да­ле­ко на ріжку в ка­ран­тинній прис­тані ти­хо по­вер­тав­ся ліхтар на ма­яку, ки­да­ючи на мо­ре, на пор­ти то яс­но-чер­во­ний, то зе­ле­ний, то синій, то жов­тий світ.

Внизу за па­ра­пе­том бульва­ру, з сад­ка, що розрісся по те­расі, заб­ли­ща­ли га­зові ріжки. Вгорі на бульварі, вни­зу в сад­ку, в пор­тах і да­ле­ко на морі - скрізь ли­ло­ся ба­га­то світу, пе­ре­ма­га­ючи до­го­ря­юче чер­во­не не­бо. Над­ворі ста­ло свіжіше. З мо­ря по­тяг­ло тон­ки­ми па­хо­ща­ми морської во­ди. Скрізь світ, блиск, шум, гам, гомін, ве­селість! Гук ор­кест­ру звер­ху на бульварі пе­ре­би­вав гук му­зик вни­зу, ко­ло літнього те­ат­ру. Все це зачіпа­ло й во­ру­ши­ло нер­ви. Лю­де за­бу­ва­ли тур­бо­ти дня, кло­по­ти жит­тя. Наші знай­омі пан­ни та па­ничі дов­го сиділи й ба­ла­ка­ли. Усім бу­ло гар­но, приємно й ве­се­ло. В очах у всіх світи­лась радість; то був час спо­кою, спо­чин­ку.

Між сто­ла­ми з'яви­лась здо­ро­ва, ве­ле­тенська пос­тать і поп­рос­ту­ва­ла до то­го сто­ла, де сиділи пан­ни та па­ничі: то був знай­омий і сусіда Ко­маш­ка та Мав­родіна, Сергій Сте­па­но­вич Бо­ро­давкін. Бо­ро­давкін був син ба­га­то­го хер­сонсько­го діди­ча, по­том­ка од­но­го з тих мос­ковських панів, котрі за­гар­ба­ли собі давні за­по­розькі сте­пи. Йо­го батько був стра­хо­ви­щем, ка­том для кріпаків, для жінки, для си­на, для доч­ки. Се­ло й діди­че­ва сім'я тільки тоді ожи­ва­ли, як пан виїздив на кілька тижнів в Ніко­поль або в Хер­сон.

Погонич, вер­та­ючись з по­рожнім екіпа­жем, приїхав­ши на го­ру, під кот­рою сто­яло се­ло, ста­вав на коз­лах, ма­хав шап­кою, ма­хав ба­то­гом і кри­чав на все се­ло: «Не­ма па­на! не­ма па­на!» Ці сло­ва