Листя землі - Дрозд Володимир
А яна таки зналася, ходила до них на Муравщину, я тоді візникував у пана, примічав. Да тольки жалів я панночку, бо яна до нас, простих людей, добра була і бабу мою лікувала, як лисиця скажена вкусила і заговорюватися вже яна почала. Та нема таких ліків, щоб од тої хвороби полікувать, і померла баба моя в муках страшних. Тільки ж я вдячний панночці був, що до моєї баби навідувалася. Дак я й кажу жандармському начальнику: "Не бачив я, щоб панночка з тими городськими зналася, бо яна тольки в саду своєму проходжується та книги читає". А йон, той начальник, як закричить: "Брешеш, стерво!" — і по мордяці мене, я кров'ю і вмився.
Дак яни і Погана Гончого, що Безсмертним прозваний, били та запитували, про що городські на лузі з людьми балакали. А йон одвічав: "Про той світ розказували, як там добренна буде, але я й без них знаю, бо вже навідувався…"
Коли від'їздив з Пакуля жандармський капітан Владов, пообідавши з батьком, зійшов він у сад до мене, в альтанку над Студницею, ніби краєвидами помилуватися. І мовив він так до мене: "З поваги до батечка вашого, Маріє Михайлівно, не дошукуватимуся я, хто попередив нігілістів про наш приїзд. Але зобов'язаний сказати, панянко: із страшним вогнем граєтеся. І власне життя понівечите, і батечку своєму у його достойних літах велику прикрість заподієте". І запитала я, бо вже не боялася його, бо вже любила Івана: "Скажіть, капітане, чи ніколи вас совість не мучить?" А він засміявся, дивлячись повз мене на Студницю внизу, на Невклю, на луги сиволозькі: "А що таке совість, панянко? Це все фантазії ваші, інтелігентські. Я знаю речі більш земні й реальні: дворянський клуб, більярдну, столики для гри в карти і холодне шампанське, яке дарує забуття. Це ви хотіли од мене почути?" І додав по хвилі: "Не думайте, що така велика приємність для мене — бити темних мужиків. Це варварство, я теж часом книги почитую… Але я знаю інше: молодики, які в Пакуль навідувались, ведуть наш світ до загибелі. Мабуть, він і справді недосконалий, цей світ, але чи впевнені ви, що їхній, мужицький, світ буде досконаліший? Я — ні. І, допоки живий, боротимуся з ними, це мій обов'язок. А вас я попередив — і одним гріхом на совісті моїй менше…"
І молилася я в кімнаті своїй вікнами в сад, я ще вірила тоді Богові: "Ти, Господи, всемогутній і всезнаючий, ти нарадь мені, як далі бути, як далі мені жить. Люблю я його, Звана, і страждаю без нього. Якщо не написано в книзі твоїй разом нам бути, нащо перехрестив стежки наші, Боже?" Але мовчав Бог, лише місяць дивився у вікно добрими, смутними очима. І молилася я самозабутньо в церкві сільській, опустившись на коліна перед олтарем, аж люди пакульські дивувалися, не здогадуючись, що діється зі мною. Але і в церкві німував до мене Бог. А отець Серапіон казав до мене так: "Смута велика в душі вашій, Маріє Михайлівно, помоліться у Київській лаврі святим мученикам, Бог дасть — поможеться". Я ж після тих його слів про одне думала: "Лавра свята — це Київ, а в Києві — Іван…" І великою грішницею почувалася, бо ще прислухалася до Бога. Але не було в душі моїй каяття: душа коханням повнилася.
Але поки що не Лавра, не Київ мене чекали, а Мр "н, де я навчалася. Відлетіли лелеки у вирій, не стало іволг у саду, журавлі курликали в лугах сиволозьких і летіли низько над селом у поля. Стала і я збиратися. Аж серед ночі постукали у вікно моєї кімнати. Загорнувшись у ковдру, припала я до шибки, і думка божевільна спалахнула, що се Іван. Але голос не Іванів був, а голос брата мого, Опанаса: "Сестричко, се я, Опанас. Одчини двері веранди і не засвічуй світла, бо ніхто не повинен знати, що я удома". І не засвічувала я світла, сиділа в батьковім кріслі, а Опанас нервово ходив по килимку, що його місяць простелив у веранді, і говорив, говорив, збуджений, але я ловила лише вісточки про Івана Коляду: "Пробач, що розбудив, але прислуга не повинна мене бачити. Я лише переднюю удома, у мезоніні. Ти, сестричко, принесеш мені обід і попросиш батька піднятися до мене, я мушу сказати йому одверто, я не хочу їхати за кордон без копійки в кишені і там жебракувати, врешті, я маю право на спадок… Спокійного закутку я не шукаю, ні. Але коли розумна людина має вибирати між камерою в Лук'янівській в'язниці і Прагою чи Женевою, вона вибере, звичайно, друге. Можливо, я буду там потрібніший, аніж тут. Від переконань я не відмовляюся, я ладен покласти життя на олтар революції, я тренував волю, я займався самовихованням. Але доля дарувала мені вибір. Кому потрібна моя жертва? А в Празі чи Женеві я організую вільну друкарню, задзвоню в новий "Колокол" над Україною-Руссю. Наш вільнолюбний козацький дух прагне втілення… Ви тут, у Пакулі, живете, як у ямі, а тим часом два наші постріли в київського прокурора відлупили по всій Європі. У Києві переполох. Ми розклеїли листівки, підписавши: "Виконавчий комітет". І печать — перехрещені револьвер та кинджал. Жандарми бояться нас як вогню. Навіть Іван Коляда, що з Пітера приїхав такий смирний, довгий час визнавав саму пропаганду, останнім часом ходив по Києву з кинджалом на поясі, наче жнець із серпом. До речі, він багато розповідав про тебе і як ти їх порятувала, спасибі, сестричко. Ми з ним на одній квартирі жили. Квартира на нижньому поверсі, над яром. Скоро після пострілів у прокурора жандарми оточили наш дім глупої ночі, ніхто з нас не чекав. Я встиг вистрибнути у вікно і — яром". — "А Іван?" — якомога байдужим голосом запитала я, "Івана схопили, у в'язниці Іван".
Дак пан Опанас — йон був у Пакулі, був, тольки так йон був, що ніхто не чув і не бачив.
Не гомоніть такого, бо й слухать не хочу: кому треба, той чув і бачив Опанаса.
І в Книзі днів про теє записано із слів діда Ничипора, що в пана Журавського служив: Ничипір возив Опанаса до пароплава.
Галька, що моїй матері дядиною доводиться, розказувала в старості, а яна в маєтку служила: "Була б призналася стражникам про молодого пана, якби спитали, бо кріпко їх боялася, але не спитали мене, дак я і не призналася, не взяла гріха на душу".
Налетіло їх у помістя, стражників, а тольки не знайшли пана Опанаса, бо йон у чужі землі вже од'їхав. А тут і Марія перед батьком навколішки: "Не держіть мене біля себе, таточку, не тримайте, як у неволі, а відпустіть до Києва".
Се душа її до Івана рвалася.
До Івана чи ні, а судилося їй постраждать, так Нестор Семирозум їй передрік.
А й старого пана можна зрозуміти: тільки сина у далекі світи відправив, Дарина—десь у Пітері, тут і меншенька рветься, як листок за вітром.
Усі ми листя, куди вітер несе, туди й котимося, так і Нестор Семирозум у Книзі днів писав.
Хотів старий пан Марію примусом під вінець і поїхав до Хмільниці, щоб із женихом домовитися, але найшла коса на камінь: повернувся додому, а дочка уже світ за очі…
Демяна Тхорика вона підмастила червінцями, що од матері в неї лишилися. А як від'їздив пан у Хмільницю, просив Тхорика наглядать за нею. Се так було, бо скоро Дем'ян двір панський залишив, землю купив і побудувався, а за які б злидні?
Повернувся пан, а дочка вже десь у дорозі до Києва, він і зліг, бідний.
І втекла я з рідного дому, од рідного батька, як з неволі турецької, зробила свій вибір. Вибір між забезпеченим животінням прогресивно мислячої міщанки і цієї ось камерою на краю світу, в якій помираю, проклинаючи гнобителів народних. Чи шкодую я за вчиненим? Мабуть, ні. Я шкодую за іншим: що немає уже в мені того довірливого до світу дівчиська, яке вміло любити. Ненависть до тюремників народу мого випалила все живе в мені. А може, ненависть і є той гній історії, на якім колись у майбутніх
поколіннях проросте й пошириться по світу любов і добро? Хто знає, хто скаже?
І дісталася я манівцями, боялася батькової погоні, Києва, і знайшла за адресою, яку Опанас дав, Дмитра Домонтовича, товариша Іванового. І призналася я бороданеві, що залишила маєток без батькової згоди, і батько, певно, вдасться до поліції, щоб знайти мене й повернути додому, а я хочу служити революційній справі. А що революція зазирала в душу мою лагідними Івановими очима, не призналася. Втім, і сам він здогадувався. І одвів мене Дмитро на Шулявку, в хатину, яку наймали жінки, що влітку до Пакуля приїздили. І жила я в них, не з'являючись на вулиці, допоки не знайшла мене в моїй схованці сестра Дарина. І читала я день і ніч книги, які жінки давали читати, і рай земний мені бачився в скорій будучності, на рай небесний схожий, і рай той земний соціалізмом звався. І ми з Іваном у тім раї, у тім градові новім, як Адам та Єва в саду райськім. Але нікому я з тим видінням щасливим не відкривалася. Лише сестра Дарина, яка привезла мені папір, власноруч батьком виправлений на життя моє самостійне, прочитала все з очей моїх, повних передчуття щастя вселюдського і свого власного, як із книги. І казала сестра Дарина у ті кілька днів, поки в Києві біля мене була:
"Ніби саму себе, юну й захоплену, стріла, тебе побачивши, Марійко. Такою була в Пакулі, коли мріяла про Вищі жіночі курси і про служіння народові, а батько не відпускав мене ні на крок од себе. Тоді Опанас прислав з Петербурга свого товариша Мислицького. Вони в кадетському училищі разом навчалися, разом і вийшли з училища до закінчення його з міркувань ідейних. Разом вступили до гуртка радикального. Тоді жартували, що в Пітері стільки революціонерів, скільки молоді, яка навчається. А так і було. Мислицький погодився визволити мене з-під батькової опіки, поїздку, звісно, оплатив Опанас. Сам він гроша за душею не мав, лише папери на звання потомственого дворянина. Батько, полковник, на Балканах головою наклав, мати з сестрами животіли на батькову пенсію. Самого Мислицького я лише з фотокартки й знала, Опанас надіслав. Скільки коштувало мені вдавати перед батьком закохану панночку! Пам'ятаєш, як я кинулася до гостя, щойно він переступив поріг вітальні! Ти ще зовсім юна була, вірила, а то все гра. Я ще не розуміла тоді: є речі, якими гратися не можна. Втім, розуміла, мабуть відчувала, проте переконувала себе, що моя гра в ім'я великих суспільних ідеалів, отже, виправдана, отже, освячена. Але ж неправди, брехні, зла ніщо не освятить і не виправдає, навіть крихта неправди в ім’я майбутньої правди загрожує великими лихами.
