Переклади - Черемшина Марко

- А як воно спасеся від смерті, то дам його до маржини, та й мудрий з него бовгар буде, бо і величенький, і товстенький, і силку буде мати.

Так укладав собі смоляк Мартин.

А коли прийшов до попівської хвіртки, сіпнув за дзвінок і задзвонив сильно. А до кухарки, що з вікна вихилилася, кричав щомога:

- До хресту борзо-борзісько, дитина гине, лиш борзенько!

І пішов під церкву панотця ждати. Зараз прийшов панотець з паламарем, і всі три увійшли в церкву та й станули коло цебра з водою.

- Мой брє, давай-ста дитину! - квапив панотець.

- Даю, їгомостику, лиш погодіт хвильку.

Він підійшов до дяківської лавки, вийняв з бесаг дев’ятника, скинув з нього тайстру і тримав його перед панотцем над водою.

- Та коби-сте, духовнику пишний та чемний, хоть мудро його охрестили, бо я його призначив до маржини. Але, аді, щось не пищить ні раз, та й то лихий знак!

- Та бо се щось завелика дитина! - зауважив панотець.

- Тому що велика та й товстенька, рад би я його на бовгаря викутати. То був би раз бовгар!

Паламар, що на такім ділі розумівся, сумнівався:

- Гм! гм! Я вже трийцять років паламарую та й що-сь уже тих дітей нахрестився, а такої великої дитини ще не бачив!

- Ну то що ж діяти, що таке величеньке, нівроку, вродилося,- відповідав Мартин.

А відтак глип на дитину та й придивляється, добре придивляється. Ще придивляється та й раптом б’є себе по голові і глибоко зітхає та й кричить, як опарений:

- Пек йому оссина, таже я взяв тогідного хлопця!

Кров ударила йому до голови, а студінь у поперек.

- Аді, бігме, се тогідна дитина, пізнаю наретельно по сорочечці!

Панотець відійшов з паламарем, а Мартин на млі ока перекинув на плечі бесаги і побіг щомога плаєм додому. А коли опинився лиш на один перестріл задалеко від своєї хати, зауважив, що десь по дорозі згубив дитину.

- Ей падочку ж мій нещасливий!

Але вже не здержувався, бо хотів за всяку ціну принести живого дев’ятника до хресту.

Улетів в хату, як вітер:

- А що, жиє ще дев’ятник?

Єлена спала.

Мартин підійшов на пальцях до карабушки від капелюха і знайшов свого дев’ятника. Малий червачок випручував ніжки і дивився на смоляка великими очима.

Але Мартин усе-таки був гадки, що ся дитина нездужає.

Всі діти квиліли, як орли, а се тихонький, як миш, се, надопевне, лихий знак!

Вийняв його з карабушки і добре вдивлювався, щоб знов не обмахнутися і не взяти замість нього передтогідного хлопця, який лежав у шухляді. Як розпізнав наймолодшого смолячка, то поклав його в бесаги, замкнув тихенько двері і побіг верхами до попа.

І знов збудив панотця, що кидався і сердився.

- Не сердьтеся, їгомостику, тепер я приніс акуратне найменшого червака, тепер вже є кого хрестити!

Як прийшли до церковних дверей, то смолячок став у бесагах кричати.

- На тобі таке! Коли він тепер реве, як до церкви йде, та що відтак буде?

Так собі гадкував смоляк, а панотець звертав увагу паламареві, що ключем шукав діри в замку:

- Ей, бадю, а я дотепер не знав, що церков має відгомін!

От зовсім виразно кричить дитина також усередині божого дому!

А тоді раптом Мартинові роз’яснилося в голові:

- Ей падочку, таж то не відгомін, панотчику, то мій тогідний хлопець. Я перше квапився та й забув його в дяківській лавці.

Та й то була правда.

Тепер Мартин, щоб знов не переміняти, переніс свого тогідного, хлопця аж на ступень крутих сходів проповідниці, а дев’ятника випакував з бесаг і тримав до хресту.

Панотець хрестив хлопця, а смоляк підпрошував:

- Не збануйте, їгомостику, лиш хрестіть біду порядно, бо щось він мені перед церковними дверми забагато покрикував!

Він приязно придивлявся хрещенню та й кривився і похитував головою, коли панотець брав замало води із цебра: «Цес їгомость шкодує, видко, водиці, бо навіть мохнатого волосєчка дитині не замочив!»

Але як тільки панотець скінчив хрещення і віддалився з паламарем до захристії, щоби скинути с себе ризи і скоренько вернути до теплої постелі, тоді скрутився Мартин й наборзі постановив хлопця на саме дно церковного цебра з водою:

- Так, неборе, аж тепер ти будеш ірщений!

Ще кортіло Мартина й тогідного хлопця у воду кинути, бо гадав собі, що то не завадить, але заспаний паламар задзвонив ключами, і він мусив швидко пакувати свою мару в бесаги.

Тогідного хлопця уложив він у бесагах шторцом так, аби голова надворі була, а того молодшого уложив на самім дні бесаг у сіні та й задоволений вертав додому.

Тогідний хлопець дивився маленькими очками у зорі, а той молодший ще трохи кричав по купелі, а відтак випручував весело ніжки, коли свячена вода на ньому загрілася і парувала в сіні. Мартин чув, що наймолодший смолячок скобоче його ніжками в попереці, і, йдучи, підскакував із радості і щастя. Прото дєдя...

До канцелярії адвоката, доктора Гайзнера, входить старий, худий та високий мужик і, сміючись до писарів, вітається голосно з адвокатом:

- Добрий день вам, пане дохтор!

- Дзінь добрий, пане Тісарчук!

Адвокат низенький, короткошийкий, білі, як крейда, руки гей понапухали, салом набрескла твар велика, гей у корови, очі пулькаті бігають згори надолину на білку, порисованім червоними жилками, ніс довгий, як кушка, вуса голені, а між широкими губами два ряди золотих зубів, які не уміють тихенько вимовити букву «х».

Тісарчук мав високе чоло, гострий ніс закривлений, уста, уложені так, наче гордували б усім окруженням, вус підкручений, брови, як дві щіточки, сиві очі, до половини вкриті повіками, а голову, лису аж до самої шиї.

Видобув з бисаг зв’язаного готура і гордо поклав його перед адвокатом.