Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

досить швидко призвичаївся до свого становища й оточення. Спершу, прокидаючись уранці, я ще, бувало, всміхався, згадуючи свій «сон» і чекаючи заводського гудка; але поволі це пройшло, і я остаточно зрозумів, що живу в шостому столітті при дворі короля Артура, а не в божевільні. Незабаром я освоївся в шостому столітті не гірше, ніж освоївся б у будь-якому іншому; більше того, я б навіть не поміняв його на двадцяте. Подумайте лише, які можливості відкривалися тут перед людиною тямущою, кмітливою й заповзятливою, готовою поєднати свою долю з долею всієї країни в ім’я загального поступу? Якнайширше поле діяльності; повнота влади; жодного конкурента; жодної людини, яка знаннями і здібностями не була б проти мене дитиною. А на що я міг би розраховувати в двадцятому столітті? Хіба що на посаду майстра заводського цеху! Причому на кожнім кроці зустрічав би людей, у сто разів розумніших за мене.

Як високо я піднісся! Я не міг не міркувати про це, я насолоджувався своїм успіхом, немов людина, з чиєї ділянки вдарив фонтан нафти. Озираючись на минуле, я не знаходив там нікого, хто зазнав би такого злету, за винятком хіба Йосифа, 22 хоч, як подумати, куди тому Йосифу до мене! Адже його блискучі фінансові операції не облагодіяли нікого, крім фараона, і в широкої публіки викликали хіба що обурення, тоді як я, пощадивши сонце, ощасливив геть усіх і тому здобув загальну прихильність.

Я не був тінню короля - я був сутністю; король сам був тінню. Влада моя не знала меж; і не тільки на словах, як це часто буває, а й на ділі. Я стояв коло самого витоку другого великого періоду світової історії і спостерігав, як вузенький струмочок цієї історії глибшає, ширшає і котить свої вже могутні хвилі в далечінь прийдешніх століть; і там, на тлі незліченних тронів, виникали постаті таких самих авантюрників, як я: де Монфорів, 23 Гейвстонів, 24 Мортімерів, 25 Вільєрсів; 26 французьких королівських фаворитів, що розпалювали війни й керували походами; коханок Карла Другого, що вимахували його скіпетром; але рівного собі в тій довгій галереї я не знаходив. Я був Єдиний і Неповторний; і мені приємно було усвідомлювати, що протягом найближчих тринадцяти з половиною століть ніхто не зможе ні спростувати, ні заперечити цього факту.

Так, могутністю я дорівнював королю. Проте в державі існувала ще одна влада, могутніша за нас з королем разом узятих. То була влада церкви. Я не хочу приховувати цього факту, та й не міг би приховати його, навіть якби хотів. Але не будемо торкатися цього питання зараз; я ще зупинюся на ньому, коли надійде час. Спочатку церква не чинила мені якихось вартих уваги прикростей.

То була напрочуд цікава країна. А який народ! Лагідний, простодушний, довірливий,- не люди, а кролики! Мені, звиклому до цілковитої свободи, гірко було слухати, як щиро й нестямно присягалися вони в своїй відданості королю, церкві та дворянству, хоч підстав любити й шанувати короля, церкву та дворян у них було не більше, ніж у раба любити й поважати батіг або в собаки любити й поважати перехожого, що б’є його носаком. Та що там казати, монархія, нехай навіть найпоміркованіша, і аристократія, нехай навіть найскромніша, є образою для людської гідності; якщо ж ви народилися і зросли за такого ладу, вам, мабуть, і на думку не спаде, що він несправедливий, а коли хтось скаже вам про це, ви навряд чи повірите. Соромно стає за людський рід, коли здумаєш, які покидьки весь час керували ним з монарших тронів, не маючи на те ніякого права та підстави, і які жалюгідні нікчеми вважались його аристократією! Якби всі ці титуловані нероби мали жити власною працею, як живуть люди, куди достойніші за них, то ніхто з них, певно, не спромігся б вибитись із злиднів та безвісності.

За короля Артура британці в більшості своїй були справжнісінькими рабами, рабами й звалися і на ознаку свого рабства носили на шиї залізний обруч. Решта, по суті, також були рабами, хоч називались інакше: вони вважали й величали себе людьми - «вільними людьми». Насправді ж уся нація існувала тільки для єдиної мети: плазувати перед королем, церквою і знаттю, по-рабському слугувати їм, проливати за них кров, голодувати, щоб вони були ситі, горювати, щоб вони мали можливість розважатися, до дна пити гірку чашу страждань, щоб їм жилося солодко, ходити голяка, щоб вони могли носити шовкові вбрання та коштовні оздоби, платити податки, щоб вони не повинні були платити, щоб усе життя своє запобігати, підлабузнюватися, принижуватись, щоб вони могли чванитися й уявляти себе земними богами. І на віддяку за це діставати лише стусани та погорду, а втім, люди так звикли до свого приниження, що навіть такі вияви уваги сприймали за честь.

Успадковані уявлення - дуже цікавий предмет для спостережень. Я мав свої успадковані уявлення, король та його піддані - свої. І ті, і ті текли глибокими річищами, що їх вирили час і звичка, і той, хто схотів би змінити їхній напрямок за допомогою доказів, розуму, взяв би на себе нелегке завдання. Наприклад,- згідно з поглядами, що їх успадкував цей народ, усі люди без титулу й довгого родоводу, незалежно від свого природного та набутого хисту, нічим не кращі за тварин, комах, хробаків; а я успадкував переконання, що людиноподібна ворона, убрана в павине пір’я знатного походження та незаслужених титулів, варта лише того, щоб з неї посміятися. Отже, цілком природно, що ставилися там до мене трохи дивно. Приблизно так, як доглядач звіринця і публіка ставляться до слона. Вони захоплюються його зростом і надзвичайною силою; вони з гордістю кажуть, що він легко зробить усе те, що вони зробити не в змозі, і з неменшою гордістю розповідають, що, розлютившись, він може сам-один змусити до втечі тисячу чоловік. Але чи означає це, що вони прирівнюють слона до себе? Ні! У найзлиденнішого волоцюги така думка викликала б сміх. Та вона в нього й не виникла б, ніколи не прийшла б у голову. Отже, для короля, знаті, всього народу, аж до останнього раба й жебрака, я був саме таким слоном. Мною захоплювались і мене боялись, але захоплювалися мною, як твариною, і боялись мене, як тварини. Тварині не поклоняються,- не поклонялися й мені; мене