Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод
Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумiєш, учора я себе дуже погано почував. Не хотiв тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулицi не той... Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вiсiмдесят... Але одлежався, лiкiв наковтався i — нiчого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?
— Нiчого.— Я так зрадiв зустрiчi з Чаком, що менi можна було нiчого й не пояснювати, я цiлком природно усмiхався.— Все нормально.
— Ти прямо з школи?
— Ага.
— I не обiдав?
— Я ще не хочу... Я дуже люблю цi мiсця.
— Правда? Гарно тут.— Чак задумано подивився удалечiнь.— А я теж прийшов... Вiйна згадується. Окупацiя... Я тобi вчора обiцяв розповiсти. Якщо зустрiнемося... Ну от, зустрiлися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?
У мене швидше забилося серце.
— Авжеж! Звичайно!
— Тiльки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обiдав, i урокiв не робив. А завтра о четвертiй. Бiля цирку, там же. Гаразд?
— Ну... гаразд,— трохи розчаровано мовив я. Менi хотiлося зараз, негайно. Але... нiчого не вдiєш.
Чак, мабуть, вiдчув мiй настрiй.
Вiн поклав менi на плече свою легку, майже невагому руку i сказав, наче вибачаючись:
— Сьогоднi я все-таки не в формi... Ходiмо, проведеш мене трохи. Я на метро. А ти там на автобус сядеш чи на трамвай та й поїдеш до свого Печорського моста.
— Ага! — зрадiв я. Менi не хотiлося отак зразу розлучатися з ним.
Ми вийшли з меморiалу до Лаври й пiшли вулицею Сiчневого Повстання.
— Ну, як там у тебе в школi? Все гаразд? — спитав Чак.
— Та... нормально,— одвернувся й махнув я рукою, намагаючись не виказати свого збентеження. Я б краще провалився крiзь землю, нiж став розказувати йому про свої шкiльнi неприємностi, про свою ганьбу, про свої переживання.
Чак бiльше нiчого не сказав, i якийсь час ми йшли мовчки.
— Слухай, а ти "Граф Монте-Крiсто" Дюма читав? — несподiвано повернувся вiн до мене.
— Аякже!
Я справдi перечитав торiк усього Дюма, який був у нашiй сiльськiй бiблiотецi,— i "Три мушкетери", i "Вiконт де Бражелон", i "Королева Марго", i, звичайно, "Граф Монте-Крiсто". Мiй дiд Грицько ще його на графа Монте-Крiсло перехрестив. Хоча теж прочитав з великим задоволенням. Дiд Грицько усi книжки, якi я приносив з бiблiотеки, пiсля мене читав.
— Ну, i як тобi? — спитав Чак.
— О! — показав я великий палець.
— То, значить, тобi буде цiкаво подивитися на цей будинок.— Чак зупинився бiля старовинного будинку з незвично високими довгастими, нагорi закругленими вiкнами.
— А що таке? — спитав я.
— Це так звана садиба Iпсiлантi. Тут у 1807 — 1816 роках жив легендарний Костянтин Iпсiлантi, який боровся проти турецького гнiту в Молдовi та Валахiї (так називалася колись територiя сучасної Румунiї). Пiсля придушення турками повстання Iпсiлантi оселився в Києвi. Тут i помер. I похований був у Георгiївськiй церквi. Пушкiн захоплювався його подвигом. А француз де Легард, вiдвiдавши Київ, описав подвижницьке життя Костянтина Iпсiлантi у своїх мемуарах. I Александр Дюма потiм використав цi сюжети для роману "Граф Монте-Крiсто". Отже, можна сказати, що граф Монте-Крiсто вийшов i пiшов мандрувати по свiту з оцього київського будинку. Вулиця Сiчневого Повстання, 6. Майже проти станцiї метро "Арсенальна".
Вражений, я дивився на незвичайний будинок. Скiльки разiв я проїздив повз нього й не знав, що це за будинок!
Оце здорово!
Ну й здивується мiй дiд Грицько, коли я розповiм йому про це!
Граф Монте-Крiсто, можна сказати, жив у Києвi! Ну! У Києвi, де живу тепер я.
— Значить, до завтра, Стьопо? Бувай здоровий! — Чак поплескав мене по плечу й пiшов до пiдземного переходу.
— До завтра,— ще не отямившись, кивнув я.
РОЗДIЛ VIII
Знову базар. Побачення через тридцять рокiв. "Поможи менi, Стьопо!" Я
iду в гестапо.
I от завтра — уже сьогоднi.
Я бiжу вiд тролейбуса до скверика бiля цирку, i серце моє тривожно б'ється — чи не трапилося, бува, щось iз Чаком. Чи е вiн, чи є?.. Є!
Сидить. Усмiхається. I старечi зморшки його на щоках розгладжуються вiд тiєї усмiшки,а бiля очей на скронях збираються у променистi пучечки.
— Здрастуй, Стьопо! Сiдай, друже мiй дорогий! — Вiн нiжно обiймає мене за плечi.— Сама доля, видно, послала менi тебе, щоб перед останньою своєю репризою зняв я з душi тягар, який висiв на нiй стiльки рокiв. I як це я вгадав тодi в цирку, що саме ти той, хто зможе менi допомогти! Ну, гаразд...— Усмiшка згасла на його обличчi, вiн зiтхнув.— Для тебе, Стьопо, вiйна — Велика Вiтчизняна — така ж давня iсторiя, як i Жовтнева революцiя, як i дореволюцiйний час, де ми з тобою вже побували. Та й то сказати сорок з лишком рокiв вiд її початку... А для мене — нiби вчора була ота нiч двадцять другого червня, коли я прокинувся вдосвiта од вибухiв, не розумiючи, що це таке (гiтлерiвцi ж почали з того, що скинули бомби на наш Київ). I в сонячний недiльний ранок ще нiчого не розумiв. Того дня мало вiдбутися вiдкриття Центрального київського стадiону. Я був завзятим болiльником i збирався пiти на зустрiч наших київських динамiвцiв з армiйцями. Але... Я пiшов не на матч, а на фронт. Я тобi казав, що у громадянську воював у Щорса. Був командиром взводу кулеметникiв кавалерiйського полку. I от ця спецiальнiсть через двадцять рокiв менi згодилася. Брав я участь в оборот Києва. Поранений, попав у полон. Був у страшному Дарницькому концентрацiйному таборi вiйськовополонених. Утiк. Мати моя ще була жива тодi. Дома перевдягнувся i приховав вiд окупацiйних властей, що командиром воював проти фашистiв. Для них я був артист цирку, який згорiв у першi днi окупацiї. Влаштувався працювати вантажником на вокзалi. Згодом зв'язався з пiдпiльним Залiзничним райкомом, яким керував Олександр Сидорович Пироговський... Вiн загинув за мiсяць до . визволення Києва. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Наш Залiзничний райком був основною базою для пiдпiльного мiськкому партiї при створеннi партiйного пiдпiлля в Києвi. Особливо у найтяжчий, початковий перiод фашистської окупацiї. Ми випускали антифашистськi листiвки, зведення Радiнформбюро, вчиняли диверсiї: псували паровози, виводили з ладу колiї, одного разу пустили паровоз на розведений поворотний круг, чим перервали на кiлька мiсяцiв роботу депо Київ-Московський. Потiм пустили пiд укiс вiйськовий ешелон з гiтлерiвцями на перегонi Дарниця — Бровари. Про це можна довго розповiдати. Страшний, буремний i трагiчний то був час — цiле окреме життя. Для скiлькох друзiв i товаришiв моїх воно тодi обiрвалося! Чак на хвилину замовк, сум оповив його очi.
— Скажiть,— насмiлився спитати я тихо,— а що сталося з отим майстром... Йосипом... балмалухе?
— Загинув. У Бабиному яру...— Чак зiтхнув.— Не змiг виїхати з Києва. Тiтка його ("наречена Мохомовеса", пам'ятаєш?) була дуже стара, за дев'яносто, з дому вже не виходила. Розстрiляли нiмцi... Майже сто тисяч... Той страшний день двадцять дев'ятого вересня забути не можна... Нескiнченним потоком тяглися люди вулицями Києва: по Жаданiвський, повз базар, по Дмитрiвськiй, по Лук'янiвцi, туди, на Сирець — молодi, старi, дiти... Немiчних везли на тачках. Молодi йшли i смiялися, не знаючи, що на них чекає... А потiм залунали кулеметнi черги в Бабиному яру... Скiльки людей загинуло! I мирних жителiв, i вiйськовополонених. Не обiйшла бiда й пiдпiлля нашого. Особливо пiд час масових арештiв улiтку сорок другого, коли в пiдпiлля проникли провокатори. Тодi були заарештованi секретарi Шевченкiвського, Жовтневого, Московського райкомiв партiї, багато членiв мiськкому.
Нашому Залiзничному райкому завдяки вмiлiй конспiрацiї вдалося зберегти своїх людей. Але був вiдданий суворий наказ: надзвичайна обережнiсть, жодного ризикованого кроку, "ризикуючи собою, ризикуєш товаришами, навiть не сказавши нi слова, своїм провалом ставиш пiд удар тих, з ким контактував..."
I от одного дня осенi сорок другого я мав зустрiтися на Євбазi iз зв'язковою, щоб передати їй пакет з листiвками. Листiвки лежали всерединi акуратної в'язанки дров, скрученої дротом. Я спецiально робив такi в'язанки "з секретом": у полiнцях випилював схов для листiвок. У крайньому випадку завжди можна кинути полiнце в пiч. I передача в'язанки на базарi зв'язковiй не викликала нiякої пiдозри — я продаю, вона купує. Дрова тодi в Києвi продавалися на базарах маленькими в'язанками! I їжу готували, i опалювалися тiльки дровами. У тих будинках, де не було плит, ставили "буржуйки" або маленькi плитки. Iдеш, було, Києвом i бачиш: стоїть великий кiлькаповерховий будинок, i з багатьох вiкон, наполовину фанерою замiсть вибитої шибки "засклених", витикається в кватирку труба, з якої клубочиться дим.
' Так от... Пiшов я, значить, на Євбаз. У руках в'язанка з "секретом". Iду по базару. Вже й зв'язкову свою бачу. Стоїть, тримаючи в руках тарiлку з вареним цукром,— плиточки такi брунатнi, пiв сiрникової коробки завбiльшки. Тодi ж цукру не було, чай пили або з сахарином, або вприкуску з отакими плиточками, десять карбованцiв штука. Одна плиточка на всю сiм'ю. Iду, значить... Бачу, бiля фонтана сидить на землi якийсь дiд з бородою, в руцi у нього лялька, на пальцi надiта (як у ляльковому театрi це робиться), i вiн з нею розмовляє. Щось їй каже, а вона йому вiдповiдає. Враження таке, що сама лялька говорить. Ну, я вiдразу зрозумiв, що це чревовiщання. А люди, якi дiда оточили, дивуються, смiються.
Придививсь я, прислухався, i серце моє болiсно стиснулося. Це був Стороженко. Петро Петрович Стороженко. П'єр. Той самий клоун П'єр, завдяки якому я зв'язав своє життя з цирком, сам став клоуном.
Я не бачив його тридцять рокiв. Навiть не думав, що вiн ще живий. Але то був вiн. Роки змiнили його. Вiн став наче менший, полисiв, в нього була борода, але я впiзнав його...
Та все-таки в серце закрався сумнiв: а що, як я помиляюся? Скiльки ж рокiв минуло! I, хоч iшов на завдання, я не мiг пройти мимо. Вiн якраз закiнчив свою "виставу". В шапку посипалися дрiбнi грошi. Вiн мовчки кивав, дякуючи... От зараз вiн пiднiметься i зникне, може, назавжди.
I я вiдважився...
— Тереза...— сказав я тихо. Проте вiн почув. Вiн повернув голову i зустрiвся зi мною поглядом. Кiлька секунд ми дивилися один одному у вiчi. Вiн напружено згадував (я ж був тодi дванадцятирiчним хлопчиком, а тепер менi було сорок два), i враз зморшки на його чолi розгладилися, обличчя освiтилося усмiшкою — вiн згадав, вiн упiзнав мене.
